Анахронізм

2021-10-22 19:55:31 ​​Любов і ненависть в Російській імперії

Не можна просто так взяти, і створити імперію, в якій би не було міжетнічних конфліктів. Особливо це стосується довгого 19 століття, коли національні ідентичності якраз починають устаканюватися. Російська імперія попервах не надто пресувала неросіян, бо мислила насамперед становими категоріями (дворяни/кріпаки). Вона століттями підтримувала місцеві еліти (незалежно від їхньої національності), аби лишень ті забезпечували лад і спокій на завойованих землях. Траплялося навіть, що російські селяни могли бути кріпаками у татарина (до того ж ще й мусульманина), і всім все було окей.

Та з середини 19 століття державна політика зробила ставку на російський націоналізм. Найбільшим тригером такого розвороту були масштабні польські повстання, коли влада дійшла до висновку, що росіяни, як не дивно, більш лояльні російському царю, ніж поляки, а отже чим більше росіян і російського в державі, тим влада сильніша. Тому відтоді все, що було неросійським, по дефолту дискримінувалось. До речі неросійського в імперії було більше ніж російського. Росіяни у 1897 році становили лише 44% населення, і кучкувались на центральних просторах імперії, в той час як неросіяни проживали здебільшого на периферії.

Відносини між різними інгредієнтами цієї мультинаціональної каші були дуже складними. Згрубша можна виділити два загальні правила:

Правило номер 1: росіяни недолюблюють усіх, хто не росіяни.

Правило номер 2: усі не люблять євреїв.

Щодо решти, то в кожного було своє в голові. Поляки дуже хотіли жити в шляхетській Речі Посполитій, а не в цій всій вашій самодержавницькій Росії. Все російське, що поволі витісняло все польське, сприймалось ними негативно. Поляків в свою чергу недолюблювали литовці, які перебували в тіні польської культури, і відчували себе дискримінованими. Латиші і естонці люто ненавиділи німців, бо ті в тих краях були землевласниками (панами), в той час як балтійці були селянами. Коли під час Першої Світової німці окупували частину Латвії, то близько півмільйона латишів втекли в Росію. Цікаво, що саме в Латвії і Естонії більшовики знайшли найбільшу в імперії підтримку у виборах до Установчих Зборів у 1917.

На Кавказі традиційно усі мусульмани (а особливо азербайджанці) ненавиділи вірмен. Кавказькі горці пробували дружити із донськими і кубанськими козаками, і в той же час не дружили із російськими колоністами. Взагалі колоністів мало де любили. У степах центральної Азії східнослов’янські поселенці селилися на пасовищах кочовиків, що для останніх було взагалі не ок. Казахи, і їхні степові колеги, час від часу піднімали повстання, спрямовані проти слов’янської колонізації. Північніше сибіряки починали дедалі більше нарікати на Москву, яка привласнювала собі доходи зі всіх сибірських ніштяків.

І хоч народів в Російській імперії було ще багато, та на цьому ми поки зупинемось. Шось цей допис вийшов більше про ненависть, ніж про любов, тому давайте понатикаємо сердечок, щоб якось виправити цю ситуацію)) Відкрити / Коментувати

2021-10-11 20:14:24 Old borders matters

Старі кордони давно втративших актуальність державних утворень формують нашу реальність. Сьогодні ці кордони вже не побачиш на політичній мапі світу, та їх можна помітити на етнокультурних, релігійних і електоральних картах. Один із них зараз пролягає заходом України. Він геть не такий чіткий, яким був колись: тоді він розмежовував конкретні державні території, а сьогодні він розділяє розпливчасті суспільні тренди.

По одну сторону цього кордону православні, суржик і виборці Кравчука, по іншу греко-католики, діалектизми і виборці Чорновола. Не раз бувало, одна сторона назве іншу бандьорами, а та їй у відповідь - москалі! Навіть дітей в обох сторонах називають по-різному. То як думаєте, про який кордон скоріш за все йдеться: (а) довоєнний кордон між Австрійською та Російською імперіями; (б) міжвоєнний кордон між Польщею і СРСР? Відкрити / Коментувати

2021-09-29 18:01:34 Однак християнство продовжувало набирати обертів. Чимало видатних китайських діячів були християнами, наприклад засновник першої китайської республіки та лідер китайських націоналістів. Навіть комуністи не спромоглися здолати християнство, і натомість вирішили його очолити, створивши маріонеткові церкви, як-от Католицька асоціація патріотів. Починаючи від 80-х років антирелігійна політика в КНР була послаблена, і тепер в Китаї будують більше церков, і друкують більше Біблій, ніж в будь-якій іншій країні світу. В той час як християнство поступово втрачає свої позиції в Європі, в Китаї воно здобуває дедалі більше послідовників.

Ходять навіть чутки про те, що колишній президент КНР, перед тим як піти у відставку в 2003 році, в промові до вищого партійного керівництва сказав, що якби він мав змогу видати указ, обов’язковий для всіх китайців, то цей указ проголосив би християнство державною релігією Китаю. Відкрити / Коментувати

2021-09-29 18:01:13 Царство Небесне проти Піднебесної Імперії

Логіка "чим більше комунізму тим менше християнства" в Китаї не працює, бо сьогодні християн в КНР, за середніми оцінками, десь з 70 мільйонів (5% населення), і їхня кількість з кожним роком зростає. І це в країні, де християнство ніколи не було мейнстрімом.

Спершу, ще в 7 ст. сюди прийшло Східне християнство, потім католицизм у 13 ст, і на десерт - протестантизм у 19 ст. Китайська влада християн не надто любила, вбачаючи в них загрозу для китайських скрєп (це там де поклоніння духам, предкам, абсолютний послух імператору, ну і на крайняк чучуть Будди). І вони не прогадали. В середині 19 ст. один китаєць (Хун Сюцюань, можна просто Хун), провалив державні іспити, начитався протестантських брошурок, проголосив себе молодшим братом Ісуса Христа, і вирішив побудувати Рай на землі. На заваді його планам стояли правляча маньчжурська династія Цін зі своїми співвітчизниками маньчжурами (кочівники, сусіди монголів), які у 17 ст. підкорили Китай, і заставляли китайців брити голови і носити маньчжурські косички на знак покори. Маньчжурів, які правили Піднебесною, Хун нарік демонами, яких треба було знищити.

Ненависть багатьох китайців до імперської влади можна зрозуміти. По-перше маньчжури були завойовниками, чужинцями та окупантами. По-друге 19 століття в китайській історіографії називається століттям приниження, коли всі хто хочеш (насамперед європейці) витирали об Китай ноги. Нещодавня поразка у Опіумній війні із англійцями (варварами) продемонструвала кволість Імперії Цін. І на останок, по класиці: голод, малоземелля, непосильні податки, суцільна корупція і тотальний бандитизм. Люди не уповаючи на владу взяли ініціативу в свої руки, організувавши загони самооборони. Населення стало самозарадним і не потребувало захисту імператора, а тим більше не хотіло платити йому податки. От Хун і починає так зване тайпінське повстання, яке тривало 14 років (1850-1864). За цей час тайпіни спромоглися створити власну державу на Півдні Китаю із столицею в Нанкіні, also known as Царство Небесне Вічного Миру.

В цього Царства Небесного була 2-мільйонна армія, в якій на рівні із чоловіками служило багато жінок. Тайпіни були протокомуністами, бо ратували за спільну власність і розподіл землі між селянами, а ненависть до завойовників надала повстанню національного забарвлення. Послідовники Хуна були фанатиками - геноцидили маньчжурів, іновірців та знищували храми (особливо буддійські). Можливо вони б і переломали хребет Імперії, якби на сторону тієї не стали європейці, котрі боялися появи сильної китайської держави на чолі з тайпінами, які до того ж заборонили торгівлю опіумом (що означало мінус дуже багато бабла для європейських варварів). І от, коли столицю Царства Небесного обложила піднебесна армія, Хун сказав, що зараз він піднесеться в Рай, і повернеться із небесним воїнством на підмогу тайпінам. Потім він наклав на себе руки, але не повернувся. Імперці влаштували геноцид тайпінам.

У війні між Царством Небесним і Піднебесною Імперією загинуло від 20 до 70 мільйонів людей (в Першій Світовій людські втрати були меншими). Це була тотальна війна, в якій брало участь усе населення охоплених повстанням регіонів. Її вважають найбільшим конфліктом 19 століття, і найкровопролитнішою громадянською війною в історії. Повстання тайпінів непогано похитнуло Імперію Цін - через 50 років її не стане. Після такого китайська влада буквально трактувала християнство як “релігія є опіум народу”, бо на опіумі сиділи мільйони китайців, а поширення християнства (хай і дуже перекрученого на китайський лад), спричинилося до смерті іще мільйонів. Західні місіонери = західні торгівці опіумом, такий висновок зробили в Китаї. Відкрити / Коментувати

2021-09-18 19:34:39 Kharkiv not Kharkov

В другій половині 18 століття Гетьманщину, aka колиску української державності, називали здебільшого Малоросією, а “Україна” закріпилася саме за Слобожанщиною. Керуючись цим розрізненям, Сковорода, якого світ ловив, і не зловив, називав Малоросію матір’ю, бо народився там, а Україну тіткою, бо жив там. Не дивно, що в 1765 році, на місці слобідських козацьких полків російська влада створила губернію, яка до 1835 звалася Слобідсько-Українською. Столицею регіону, за яким намертво закріпилася назва “Україна” був Харків.

Можна сказати, що свого часу люди вирушили сюди щоб збудувати нову Україну, без Речі Посполитої, без українських гетьманів, без постійних воєн і злиднів (однак із московським підданством). Так на Наддніпрянщині ще за Хмельниччини купа народу піднялась і почимчикувала на схід, на слободи, подалі від кривавої національно-визвольної війни. З точки зору національного історичного наративу виглядає не дуже “патріотично”, проте саме так Україна дісталася Дону.

Цей процес курувався із Росії, і був елементом російської експансії до Чорного моря, пальним якого були зокрема й українські козаки. В глобальному контексті, Слобожанщина, як і Запоріжжя, була частиною Великого Кордону між Заходом та Сходом, що починався від Балкан, і закінчувався Уралом. Коли цей Кордон відійшов далі на південь, потреба в козацьких вольностях відпала, зате появилася стабільність.

Саме в Харкові у 1805 заснували перший в підросійській Україні університет. Звісно ж найбільший інтелектуальний осередок країни не міг пройти повз “українське питання.” Ідеї просвітництва розвернули інтелектуальну еліту лицем до простого народу і його мови. Місцеві письменники-романтики закладали основи української літератури, а тутешнє університетське середовище досліджувало місцеву культуру, розуміючи масштаби її ареалу (від Карпат і до Кавказу), і відрізняючи її від російської культури. Зараз ми називаємо це “початками національного відродження.”

Із відкриттям університету в Києві у 1834 туди перемістився центр українського руху. По факту можна стверджувати, що до цього часу Харків з півстоліття був культурною столицею України. Та й надалі Харків задніх не пас - саме тут виникла перша аля націоналістична організація Братство тарасівців, тут постала перша українська політична партія РУП, яка в своїй першій промові натякала на Самостійну Україну від Карпат і по Кавказ. Одним словом, Харків весь цей час не перебував на периферії української історії, а радше в її центрі.

Ні, сьогодні не день Харкова, просто шось захтілось про це написати. Відкрити / Коментувати

2021-09-10 18:06:02 ​​Альтернативний Ісус

Після свого воскресіння Ісус перемістився в Америку, де проповідував серед американців-євреїв, які завчасно емігрували зі Святої Землі ще в 6 ст. до н. е. Історію про це в 4 ст. н. е. написав один чолов’яга, якого звали Мормон. Оскільки його народ було знищено, він заникав свій літопис на горбі в штаті Нью-Йорк, і через півтори тисячі років один хлопчина знайшов його, ставши пророком нової релігії.

Таке фундаментальне доповнення до Біблії мають мормони. Вони вірять, що ще в 6 ст. до н. е. один єврейський праведник, якого максимально не поважали в Єрусалимі, разом зі своїми синами приплив в Америку, випередивши вікінгів на 1600 років, а Колумба на 2000. Від його синів пішли два народи: народ-протагоніст, який вірив в пришестя Христа, і народ-антагоніст, який в нього не вірив. Ці народи колонізували Америку, і впродовж усієї Книги Мормона вирізають один одного через свої релігійні переконання. Врешті-решт, антагоніст повністю знищує протагоніста, і кров першого досі тече в жилах індіанців (тобто серед їхніх предків є євреї).

Книга Мормона розповідає про тисячолітню історію американських цивілізацій єврейського походження. В ній описано десятки народів, царів, воєн, пророків, кілька міст, геноцидів, повстань, лжепророків, мучеників, релігійних розколів, навернень, таємних змов, церков і, як мінімум, по одному антихристу і воскреслому з мертвих (окрім Христа). Після свого Воскресіння до цієї американської тусовки приєднується Ісус, який навертає всіх в християнство. Надовго цього не вистачило, бо вже через чотири століття люди відходять від Бога і вироджуються.

Одним словом, згідно з Книгою Мормона, цілу тисячу років в Америці відбувається лютий двіж. Мало того, в цій історії є ще й свій приквел, бо древні американські євреї натрапляють на літописи ще древнішої цивілізації, чиї засновники приплили в Америку після історії з Вавилонською вежею. Вони поважали Бога, але з часом відійшли від нього, через що багатомільйонна (!!!) цивілізація була знищена. До речі, разом із Книгою, засновник мормонів відкопав ще два чарівні камінці, які в давні часи виконували функцію гугл-перекладача, і допомогли йому перекласти Книгу із давніх мов на англійську.

До чого це я веду, нині 15 лимонів мормонів вірять в альтернативну версію історії, яка нічим не підкріплена, і взагалі не має якихось спільних точок дотику із академічною історією. Сьогодні мормони в основному кучкуються в пустельному штаті Юта, бо з решти штатів їх свого часу виперли, зокрема через практику многоженства. З цікавого, вони перехрещують померлих в свою віру, і укладають шлюб навічно (бо “доки смерть не розлучить нас” це для слабаків). А ще вони вірять в те, що Бог колись був людиною на іншій планеті, і, дотримуючись заповідей, став Богом та тепер керує нашою планетою.

Тож якщо ви після кінця світу хочете мати власну планету, і вірите, що Америка це нова Земля Обітована - сміло приєднуйтесь в Церкву Святих Останніх Днів. Відкрити / Коментувати

2021-08-24 21:13:57 Просто дивовижно наскільки слабкою ідея незалежності була до революції, і наскільки сильною стала опісля, враховуючи те, що навіть російські більшовики змирилися із українською незалежністю, і будували СРСР на конфедеративних засадах. Ось так, шукаючи місце для своєї країни в цьому світі, українські мислителі пройшли еволюцію від різного роду національних автономій до незалежної України, яка, переживши семидесятилітній радянський сонний параліч, прокинулась 30 років тому.

З Днем Незалежності! Слава Україні! Відкрити / Коментувати

2021-08-24 21:12:19 Бачення України

Ще до того як ідея українського сувернітету стала мейнстрімом і Україна вперше проголосила незалежність у 1918 році, існували українські політичні організації та діячі, які воліли бачити українські землі де-небудь (іноді у цілком фантастичних державних утвореннях), але не в Соборній Українській Державі.

Чи не найпершою політичною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське товариство, членами якого був Шевченко зі своїми кентами (братчиками). Вони вбачали в Україні ядро прийдешньої демократичної конфедерації всіх слов’янських народів. Суб’єкти цієї конфедерації мали бути суверенними і рівними між собою, з беззаперечним правом на розвиток національних мов та культур.

Українці, на відміну від інших слов’ян, ніколи не придумували собі царя і панів (їм їх завжди “підкидали” сусіди). Окрім цього вони були глибоко релігійними, і плекали традиції козацького народовладдя. Тому українці мають найбільше завдатків для управління майбутньою утопічною слов’янською конфедерацією, і саме Україна (а не Росія, Польща чи Чехія) має очолити державу всіх слов’ян. Так думали члени товариства.

Через рік після арешту братчиків, в 1848 на Галичині виникла Головна Руська Рада, яка заявила, що галицькі русини є частиною 15-ти мільйонного українського народу. Рада бачила майбутню Україну в межах Австрійської імперії, в якій польську частину Галичини відділять від української, а потім українську Галичину об’єднають із Буковиною і Закарпаттям, створивши українську адміністративну одиницю, в якій можна би було домагатися соціальної справедливості, і розвивати українську мову та культуру.

Драгоманов, який наприкінці 19 соліття надихнув нове покоління на боротьбу за українські інтереси, був прихильником радикальної децентралізації і місцевого самоврядування. Він вважав, що саме громада (найдрібніша адміністративна одиниця) має бути найголовнішою ланкою організації суспільства. Кожна така громада мала мати широкі повноваження, колективно володіти усією землею та знаряддями праці.

Громади мали б утворити федерацію, будуючи державу добровільно "знизу догори", а не насильницьким методом - "згори донизу". Українські громади Драгоманов бачив частиною Російської Федерації, в рамках якої українська нація могла б виражати свою волю. Ніякої української державності при цьому не було передбачено.

Впродовж довгого 19-го століття українці визначалися з тим, чи вони окремий від росіян народ, чи ні. Якщо в Росії за єдність “малоросів” і “великоросів” виступала вся самодержавна махіна, то на Галичині адвокатом російського імперіалізму була потужна москвофільська течія. В 1870 москвофіли засновують у Львові Рускую Раду, яка вважала Галичину невід’ємною частиною Русі (тобто Росії), українців і росіян - єдиним народом з однією літературною мовою, а православ’я - ядром цього народу.

Не зважаючи на це все, на початку 20-століття українським двіжом керували прихильники української національної автономії. Звісно ж разом з тим були і такі організації, які виступали проти будь-якої політичної автономії України. Більшість російських партій заперечували право українського народу на хоч якесь самоуправління, а про незалежність в Російській Думі не заїкався ніхто. Прихильники незалежності довго були маргіналами, але настав і їхній час - Четвертий Універсал Української Центральної Ради проголосив незалежність УНР.

Не оминула українська незалежність і комуністичний табір. Значна частина українських комуністів на початку 20-х років вбачала в більшовицькій партії знаряддя російського шовінізму та імперіалізму, засуджувала окупацію України радянськими військами, критикувала надмірну централізацію СРСР, прагнула створити окрему українську Червону Армію, та заперечувала вищість пролетаріату над селянством. Відкрити / Коментувати

2021-08-14 17:26:09 ​​Відміна польського імперіалізму

Уявіть собі, що на вашу державу нападають нацисти, їм допомагають більшовики, і забирають собі 2 із 4 головних міст вашої країни, половину території і більше третини населення. Війна і репресії забирають життя мільйонів ваших співвітчизників, а опісля завершення війни, вас під дулом радянських автоматів змушують змиритися із таким станом речей. Ось ви і живите в державі, східний кордон якої визначили Гітлер і Сталін.

Чи вважатимете ви таку ситуацію справедливою? Однозначно ні. Чи спробуєте ви за першої ж нагоди відновити "справедливий порядок речей"? Подивимось.

Опісля падіння Радянського Союзу весь світ затамував подих в очікуванні низки міжнаціональних конфліктів. На постсоціалістичному просторі майже ніхто не утримався від спокуси “биканути” на своїх сусідів. Угорщина заявила, що її політична спільнота не визнає ніяких кордонів, і до неї входить все угорське населення України, Словаччини, Румунії та Югославії. Росія офіційно підтримувала російськомовне населення “ближнього зарубіжжя”, і хотіла переглянути свої кордони з Україною. Югославія захищаючи інтереси етнічних сербів розпочала чотири війни, організувала етнічні чистки і нарвалася на дві інтервенції НАТО.

Однією з кількох країн колишнього соціалістичного табору яка нічим подібним не займалась (хоча могла б) була Польща. Вона відмовилась від будь-яких територіальних претензій до України, Білорусі і Литви, зосередившись на розбудові своєї держави, і вступу до ЄС. Більше того, вона була найбільшим прихильником незалежності своїх східних сусідів ще тоді, коли мало хто вірив в розпад Союзу. І це в той же час, коли в Польщі українців боялися більше за німців та росіян (наслідок польсько-українських етнічних чисток), а в Литві процвітав польський сепаратизм.

Незважаючи на це все, польська політика щодо східних сусідів в 90-х була незмінною. Якщо польський комуністичний режим був антиукраїнським, то демократична Польща всіляко сприяла Україні. Навіть польські праві сили в той час були проукраїнськими. Українських, білоруських і литовських поляків польські політики розглядали не як своїх співвітчизників, а як громадян відповідної сусідньої країни. Коли литовські поляки розпочали серйозний сепарський двіж, то у Варшаві їх принизливо нарекли радянськими людьми польського походження, оскільки на противагу литовцям, ті традиційно підтримували Кремль. Польща по факту кинула напризволяще свою мільйонну діаспору в Литві, Білорусі та Україні, відмовившись підтримувати місцевий польський сепаратизм.

Звісно ж в таких діях Польщі були свої прагматичні причини. По-перше, їй потрібен був надійний буфер із самодостатніх країн між нею і Росією. По-друге, якби вона висувала претензії на Львів та Вільнюс, це би було сигналом для Німеччини повернути собі Вроцлав і Гданськ (які до війни були німецькими). Тож тут діяв принцип “чини з іншими так, як хочеш щоб чинили з тобою”. По-третє, завдяки виселенню українців і німців Польща стала моноетнічною, і вона не хотіла отримати в пакеті зі Львовом та Вільнюсом нацменшини, які будуть вороже налаштовані до польської держави. І останнє, але не менш важливе - Польща хотіла в Європу, а для цього їй треба було зам’яти усі конфлікти ще перед тим, як про них стане відомо європейцям.

Так і відбулася відміна польського імперіалізму, а наш регіон не перетворився на ще одну гарячу точку (а враховуючи масштаби - жирну гарячу пляму). Досить корисний скіл: вміти надати пріоритет майбутньому над історією. Відкрити / Коментувати

2021-08-05 19:30:23 ​​У всьому винна природа

“Чому ми такі класні, а вони ні? - задались питанням європейці, коли підкоряли менш розвинуті цивілізації. - Ніби вони люди, і ми ніби люди, ніби у нас руки з правильного місця ростуть, та й в них ніби теж. Але почекайте, що сталось, вкусила муха цеце? Когось роздавив слон? Хтось помер від стрибка кенгуру? Засуха? Потоп? Немає води? Забагато води? Жара? Йой, шось в них природні умови такі собі, мабуть того вони такі нездалі”.


Тут ще й Дарвін підканав зі своєю теорією еволюції, і пазл нібито склався: так само як природне середовище провокує мутацію біологічних видів, так само природа визначає окремі людські популяції, надаючи народам ті характеристики, завдяки яким вони або пан, або пропав. У позаминулому столітті вам би так і сказали, що одні народи успішніші за інші, бо одні сформувалися у більш сприятливому природньому середовищі, а інші в менш сприятливому (так званий географічний детермінізм).

Ще в Давньому Китаї державний діяч Гуан Джун стверджував, що характер китайців корелюється із характеристиками річки, на берегах якої вони живуть. Так, наприклад, звивисті і стрімкі річки породжують жадібних, войовничих і неохайних людей.

В Європі першим цю тему підхопив Аристотель, який твердив, що суворі умови європейського континенту породжують мужніх людей, в той час як азіати розніжилися в своїх теплих краях, і позбавилися мужності. Звісно ж Греція, за його версією, знаходилась в ідеальних природних умовах, оскільки вона продукувала найкращих людей свого часу. Так думало багато вчених після Аристотеля, кожен з яких приписував якісь якості європейцям (зазвичай сміливість) і азіатам (хитрість, покірність).

Перевагою Європи окрім помірного клімату вважалась також велика кількість внутрішніх морів, зручних бухт і судноплавних річок. Все це нібито спонукало європейців досліджувати цей світ і давало стимул мореплавству, а мореплавство тоді ототожнювалося із розвитком. Отже, європейці через суворий клімат були вкрай зацікавлені в покращенні своєї ситуації, а наявність водних шляхів ніби підказувала яким способом цю ситуацію можна покращити. Так Європа і захопила світ.

Пізніше географічний детермінізм піддали жорсткій критиці, зокрема через те, що його використовували для легітимізації європейського колоніалізму. Європа краща, європейці найкращі, а всі інші гірші, саме тому Європа має правити світом. Так, Томас Джефферсон (батько-засновник США), підтримував колонізацію Африки, оскільки вважав, що тропічний клімат не дає змоги африканцям стати цивілізованими людьми.

В такому світлі європейські імперіалісти є не загарбниками-експлуататорами, а месіями, які рознесли цивілізованість по всьому світу. Пізніше нацисти також використали аргументи географічного детермінізму, щоб обґрунтувати вищість нордичної раси. Аргументацію географічного детермінізму можна почути і сьогодні:


Чому Німечина врешті-решт стала світовою потугою? Все через те, що в Німеччині з давніх давен дуже розвинута судноплавна річкова система, що завжди сприяло економічному розвитку цих земель.

Чому колись Велика Британія стала правити світом? Бо жити в помірному кліматі на острові це імба: мало того що ти хоробрий і мужній, так ще й сусіди не заважають, і вода навколо.

Чому Скандинавські країни стали суперрозвинутими? Ну бо там тяжкі кліматичні умови, через що люди там привикли пахати і думати головою.

Чому в Україні все тяжко? Бо в нас були надто сприятливі умови (помірний клімат + багато чорнозему), через що не було якогось стимулу, як в тих же скандинавів, якось розвиватися.


Погоджуєтесь чи нє? Відкрити / Коментувати