Свята [кримінальна] Юстиція

2021-10-25 12:00:14 За українським законодавством "казус", який " чи не найкраще пам'ятають студенти-правники з навчального курсу". Андрій Слюсар (ВКП) чудово пояснює актуальну проблему та наводить аналогії.

https://vkp.ua/publication/shcho-bulo-b-aleku-boldvinu-yakbi-tse-stalosya-v-ukrayini Відкрити / Коментувати

2021-10-20 12:48:59 Channel name was changed to «Свята [кримінальна] Юстиція» Відкрити / Коментувати

2021-10-20 12:35:58 Врешті, все це до чого:
1. Цю історію доводиться пояснювати іноземним фахівцям, відповідаючи на два найпоширеніші питання від них: а) чому у вас всі слідчі юристи?; б) чому у вас слідчі не виконують вказівки прокурора та й узагалі не хочуть працювати з ним в команді, адже потім прокурору йти до суду.
2. Ця історія також пояснює, чому показники розкриття, плану, звітність, обвинувальний ухил, неефективний менеджмент та інші речі, які шкодять інтересам правосуддя, досі існують і ніякі прокурори це змінити не можуть. Просто подивіться на слідство поліції й зрозумієте чому. Проблема тільки в тому, що вони не в судовій гілці влади та гарантії їх незалежності законодавець давно віддав прокурору. Відкрити / Коментувати

2021-10-20 12:35:20 4. Під час розробки та ухвалення КПК України 2012 року в нього закладається англо-американська модель. Хоча спроби впровадити детектива і відмовитись від триланковості на дві ланки (детектив+прокурор) зазнали поразки, тим не менш, прокурор стає головним у кримінальному провадженні. Через процесуальне керівництво та організацію досудового розслідування, яке остаточно було закріплене у Конституції в 2016 році, ключові рішення переходять від слідчого до прокурора за законом. На практиці ж – по-різному. В загальнокримінальних злочинах першість залишається за слідчим, а тепер ще й дізнавачем. Чим складніше провадження і більш спеціалізований орган – тим більше роль прокурора. Відкрити / Коментувати

2021-10-20 12:32:42 #історіяпроцесу

Поговорили з Олександром Банчуком про те, чому у нас фактично зберігається радянська традиція головної ролі слідчого у кримінальному провадженні, а не прокурора, як це здебільшого є у західному світі. Дійшли висновку, що вона ніяка не радянська, а французька, рецепійована через російсько-імперське, а згодом радянське законодавство.

А тепер «по поличках»:
1. Французька кодифікація наполеонівського часу була не тільки цивільною, а й кримінальною процесуальною (Code d’instruction criminelle 1808 року). В ній з’являється інститут судового слідчого – представника судової влади, який провадить через чиновників досудове слідство, приймає процесуальні рішення, визнає докази тощо. Основна ідея – відділити його від влади корони, тому він входить в судову владу (хоча зовсім нещодавно, всього на 20 років раніше, був зворотний процес – судову владу послаблювали в бік адміністративної юстиції).

2. Німці, бельгійці та інші запозичують ці інститути в процесуальних кодексах 40-х, 50-х років ХІХ століття. Згодом ті ж німці відмовляться від цього інституту, а «французький» світ залишить цю модель, яка досі існує і вважається екзотичною. Хоча ті самі французи ввели у 2000 році суддю з прав людини для санкціонування заходів забезпечення, який теж присутній на досудовому розслідуванні та чимось нагадує нашого слідчого суддю (скоріше навпаки, бо у нас функція СС з’явились, а точніше перейшла поступово від прокурора, разом із «малою» судовою реформою у 2001 році й те поступово).

3. Російська імперія в Уставі кримінального судочинства 1864 р. також запозичує цю модель (хоча фактично це було уже зроблено Указом Алєксандра ІІ у 1860 році, а потім просто відображено у ст. 264 Уставу), а Австрійський кримінально-процесуальний кодекс (1873), що діяв на Галичина та Буковині мала того ж сама судового слідчого. За півстоліття попри дискусії про революційну доцільність та позитивне право (згодом – соціалістичну законність), про які я нещодавно писав, радянська влада запозичує основні інститути з Уставу (Статуту) Російської імперії (як і значну частину імперського законодавства). Але судового слідчого перетворює на простого слідчого у системі виконавчої влади. Врешті, КПК України 1960 року зберігає триланкову модель: 1) оперативний працівник здобуває докази (самостійно або за дорученням); 2) слідчий оформлює їх процесуально, надаючи доказам юридичний вимір; 3) прокурор наглядає за законністю, тобто вибірково стежить за якістю доказів та процедурою їх здобуття. Він може з’являтись в кінці провадження, може бути на ключових етапах, а може взагалі не бути, бо його основна роль це державне обвинувачення в суді. В цій системі слідчий головний юрист і той хто формує позицію для суду (прокурора). Відкрити / Коментувати

2021-10-19 18:06:45 P.S. Справа не у виконанні "передвиборчих обіцянок", а в Рішенні КСУ, яке дало можливість зсунути ситуацію з неконституційністю з "мертвої" точки. Писали про це тоді в поїнтсі ЦППР.

Я ж пригадую ініціативу свого колеги (не з ЦППР і було це в минулому скликані), з яким ми домовились з окремими народними депутатами про збір підписів під конституційним поданням щодо неконституційності повноважень Президента з призначення директорів НАБУ/ДБР (тоді вже було рішення КСУ по НКРЕКП, тож було до чого апелювати). В результаті ніхто не наважився його підписати, бо "це ж вдарить по незалежності НАБУ! не дай боже!". Тому, повторюсь, без КСУ тут нічого б не зсунулось з мертвої точки.

А потім були люди, які казали, що не дай бог статус ЦОВВ, це ж буде залежність від купи міністрів, які є потенційними підозрюваними на відміну від Президента, повноваження якого не припинено, адже він захищений імунітетом. Але не переживайте, і цю проблему подолали, суворо заборонивши втручатись у діяльність – "Кабінету Міністрів України забороняється втручатися в діяльність Національного антикорупційного бюро України, зокрема у здійснення досудового розслідування та прийняття рішень, які стосуються конкретних кримінальних проваджень або впливають на них". Це вже цікавинка з точки зору юридичної техніки – які юридичне навантаження такого положення? Враховуючи, що таких повноважень у КМУ відповідно до профільного закону – КПК України – немає.

Тож, повертаючись до першої тези, два роки тому з такою позицію ти виглядаєш як космонавт. А сьогодні всі навколо святкують перемогу. Дивина. Відкрити / Коментувати

2021-10-19 15:49:34 ​​(про ухвалення 5459-1 та статус НАБУ)

Два роки тому коли ти розповідав, що органи правопорядку мають бути в системі виконавчої влади – тобі у відповідь розповідали про захмарну незалежність, яку вони втратять. Водночас особливої проблеми в тому, що у неконституційний спосіб Президент України призначає/звільняє керівництво НАБУ, ДБР не вбачали. У нас же незалежність гарантується Президентом, ага.

Потім Конституційний Суд зупинив президентську ініціативу з «уконституювання» положень законів про НАБУ та ДБР в Конституції України (Висновок КСУ №7-в/2019 від 16.12.2019 р.). Тобто є повноваження в законі, які суперечать Конституції, і ми вносимо зміни не до закону, а до Конституції… І врешті КСУ визнав неконституційними ці повноваження щодо НАБУ та Указ про призначення чинного директора цього органу неконституційним (Рішення КСУ №9-р/2020 від 28.08.2020). Проте суспільство це запам'ятало як "поганий Тупицький, "зашкварений" КСУ", а правову позицію майже не обговорювало.

Трохи раніше в ході «славнозвісної» реформи ДБР цей орган з центрального органу виконавчої влади встиг перетворитись на незрозумілий «державний правоохоронний орган», а його голову попри усі гарантії незалежності через перехідні положення закону звільнили (завтра, до речі, у відкритому засідання КСУ розглядає це питання нарешті) (Закон № 305-IX від 03.12.2019). Ну я вже не кажу, що ДБР живе два роки без директора скоро як, нормальна така стабільність.

І от після законодавчої епопеї довжиною в рік Верховна Рада ухвалила проєкт Закону №5459-1, відповідно до якого НАБУ є ЦОВВ, його діяльність координується і спрямовується Кабміном і той, в свою чергу, призначає та звільняє директора з посади. З дня набрання чинності НАБУ набуває статусу центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом, що не потребує проведення процедур, пов’язаних з ліквідацією та реорганізацією державних органів, а також не потребує переведення, переміщення, вчинення будь-яких інших дій або прийняття будь-яких інших рішень щодо трудових відносин з працівниками НАБУ.

Що ж стосується Артема Ситника, то з дня набрання чинності ухваленим Законом розпочинається формування комісії з проведення конкурсу на зайняття посади директора НАБУ і проводиться відкритий конкурсний відбір на зайняття цієї посади. Чинний директор буде виконувати всі повноваження до моменту призначення нового директора за результатами конкурсу.


Отже, тепер ми маємо:
1. Нацполіція - ЦОВВ, діяльність якого координується і спрямовується Кабміном через МВС.
2. НАБУ – ЦОВВ, діяльність якого координується і спрямовується Кабміном напряму.
3. БЕБ – ЦОВВ, діяльність якого координується і спрямовується Кабміном напряму.
4. СБУ – державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями (в ході реформи має втратити слідство і перетворитись на класичний контррозвідувальний орган).
5. ДБР – державний правоохоронний орган з усіма проблемами, які вирішили стосовно НАБУ, проте залишаються стосовно цього органу.

Отже, хороша новина в тому, що система виконавчої влади збалансовується і все стає на свої місця.

Водночас проблема з незалежністю ДБР залишається, а про відсутність директора як наслідок «послідовних» реформ я взагалі мовчу.

Незалежність досягається через процесуальну незалежність прокурора та самостійність слідчого, а не через виведення з системи органів влади.

Спеціальні (окремі) порядки – не питання, проте вони мають відповідати Основному Закону. Відкрити / Коментувати

2021-10-01 13:06:00 В 1918-22 роках в СРСР постало питання класової природи злочинності та що робити з імперським законодавством. Адже за Марксом право є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу. В комуністичному суспільстві, тобто безкласовому, права просто не існує, бо це інструмент пригнічення саме в класовому суспільстві.

Отже, в частині кримінального процесуального законодавства було дві течії людей – ті, хто за кодифікований акт і ті, хто вважали, що він взагалі не потрібен і судді мають керуватись "революційною доцільністю" та "революційною [право]свідомістю". А самі підсудні ділитись за класовим походженням.

При цьому вся країна в умовах червоного терору судилась по імперському законодавству, яке цілком відповідало на той час європейським стандартам. Це або списаний з Німецького кодексу Статут Російської імперії 1864 р. або Австрійський кримінально-процесуальний кодекс (1873),
який діяв зокрема на Галичині та Буковині. Обидва своєю чергою були модифікацією наполеонівського Кодексу кримінального розслідування 1808 р. (Code d'instruction criminelle).

Врешті переміг здоровий глузд – Всеукраїнський ЦВК ухвалив Кримінально-процесуальний кодекс 1922 року (період першої кодифікації українського радянського законодавства), який значно повторював положення Статуту кримінального судочинства 1864 року. Це пояснювалось тим, що не сприймаючи "традиційних", тобто буржуазно-правових форм, але зважаючи на вагомість міжнародного фактора, більшовики висунули ідею "наповнення старих форм новим змістом". При цьому він містив певні особливості, пов'язані із політикою більшовизму, що полягало пріорітету загальнодержавних інтересів шляхом надання державі права у разі потреби втручатися в будь-які урегульовані законом відносини, незважаючи на “традиційні права і свободи”, які там гарантувались.

Таким чином відбувся поворот політико-правового курсу з “революційної свідомості” на “зміцнення соціалістичної законності”. Звісно, соціалістична законність стала ще тим буквоїдством і частково залишається зараз, хоча всі чомусь негативно сприймають правовий позитивізм.

---
Так от сьогодні у нас є партія законників та "революційних доцільників". Просто замініть слово "революційний" на "антикорупційний" і стане зрозуміло, що антикорупційний КПК "не за горами".

---
Навіяно практикою ВС та антикорупційною аджендою сьогодення. Відкрити / Коментувати

2021-09-29 22:03:43 ​​В США кількість вбивств виросла на 30% порівняно з минулим роком, відповідно до статистики, опублікованої ФБР.

Цікаво порівняти з Україною де цього не відбулось всупереч кримінологічним прогнозам. Справа в тому, що у нас доволі безпечна країна в частині вбивств, бо більшість вчиняється на ґрунті побутового насилля та під дією відповідних речовин. Не дарма сплеск вбивств зазвичай на свята - коли група знайомих між собою людей збирається для спільного проведення часу із стимулюючими засобами. У 2019 році ми мали 1428 умисних вбивств, а у 2020 – 1326. Тобто падіння на 7%.

Тож ковід мав мати наслідком сплеск вбивств, але цього не сталось. З різних причин, зокрема тому, що в певні моменти святкування були менш масштабними, люди менше збирались групами тощо. З іншого боку тотальної ізоляції не було і говорити, що залишатись вдома з тим рівнем контролю обмежувальних заходів, який був в Україні, не доводиться. Стосовно ж правдивості даних – завжди треба пам’ятати, що вбивства найменш латентний злочин, адже потерпілого, точніше його тіло складно приховати, так само як і "приховати від реєстрації" факт злочину.

В США ж основні причини такого різкого росту це:
- насильницькі протести в межах та у зв'язку з рухом BLM (непрямо це називають основною причиною);
- загальний ріст злочинності внаслідок послаблення контролю злочинів з боку органів правопорядку та соціальних служб, чиї ресурси перекинули на забезпечення громадського здоров'я;
- карантинна ізоляція поєднана з спадом економіки, загостренням безробіття та іншими речами, які долаються через зняття стресу алкоголем та наркотиками. В результаті прогнозовані для усіх побутові убивства "собутильників" і тому подібне.

Тобто в Штатах ми бачимо поєднання публічного насильства (в прямому сенсі на вулиці або розбої, тобто вбивство незнайомих людей) та приватного насильства (в прямому сенсі на приватних територіях та знайомих між собою людей).

Але неозброєним оком видно, що дуже великий внесок BLM – від стрілянини із загиблими на вулиці (адже пік вбивств припав саме на літні місяці) до руху «defunding the police», який сильно послабив органи правопорядку. До речі такі видні адепти цього руху, на кшталт AOC, зараз різко про це забули, мабуть, зрозумівши негативні наслідки. Звісно, стандартизація use of force, насамперед через відмову від прийому choke-hold важлива, але немає нічого спільного із defunding the police.

В черговий раз скажу - в безпечному суспільстві ми живемо. Яке не знає етнічної гетерогенності, тероризму, публічного насильства та інших проблем, які попри уявлення масової культури існують в розвинутіших та успішніших країнах.

P.S. Звісно, це дуже загальний огляд, і є безліч регіональних, часових, гендерних, ковідних та інших ньюансів у інтерпретації запропонованих даних. Відкрити / Коментувати

2021-09-07 17:50:33 Напишу зарозумне про МВС, проте без оцінок добре чи погано.

Нещодавно читав книжку про побудову стосунків між поліцією та суспільством (police-public relationship) нідерландського професора Доріана Шапа з Radboud University (Dorian Schaap. The police, the public, and the pursuit of trust. A cross-national, dynamic study of trust in the police trust-building strategies / Eleven International Publishing, 2018). Так от крім емпіричного матеріалу про реформи поліцейських служб в Європі, що, звісно, цікаво, проте не настільки, там є чудовий академічний аналіз різних підходів до реформування правоохоронних інституцій. Така собі спроба теоретизування процесів, які пройшли в Західній Європі за минулі 50 років.

Так от Шап виділяє три основі підходи, які були популярними у відповідних роках:
1) максималізація присутності поліції в суспільстві (proximity policing) (1970-80ті роки);
2) поліція стандартизованих процедур (instrumental policing) (1990 роки);
3) поліція процедурної справедливості (procedural justice policing) (2000 роки і далі).

Якщо дуже просто описати, то:
1) перше це про відомий нам community policing, де важливіше не система в цілому, а наскільки близько поліція залучена в життєдіяльність людей;
2) друге – внутрішній мікроменеджмент, розгалужені системі оцінювання, стандартизація усіх процесів та процедур (бюрократизація поліція);
3) третій підхід – поєднання здобутків стандартизованих процедур із спільною координацією поліції з іншими службами у сфері юстиції. Іншими словами справедливість рішень правоохоронної системи, їх вмотивованість, детальне роз'яснення людям що і для чого робить поліція в суспільстві – від поліцейських заходів (перевірка документів, огляд тощо) до пріоритетів в кримінальному переслідуванні.

Так от мені як українському читачу дуже дивно, що такі речі можуть існувати окремо. Проте автор пояснює, що це скоріше тренди в реформуванні, тобто воно все одно все відбувалось одночасно, проте в певний період часу акцент робився на одному з підходів. Відповідно такі завдання ставились керівництвом, політиками, урядами тощо. За виконання ж потім звітувались і зберігали/втрачали посади.

Усе вищенаписане варто розглядати крізь призму дослідницького питання Шапа – як поліція будує довіру в/у суспільстві(-а).

---
Принагідно до презентації напрямку реформування МВС – мені видається, що чинна команда обрала перший підхід, тобто через точкові проєкти заслуговувати довіру громадян. Водночас це не скасовує всіх інших процесів, які вже відбуваються і будуть відбуватись в МВС.

Іншими словами неможливо однаково активно розвиватись у всіх напрямках, необхідно щось пріоритезувати. Пріоритети чинної команди зрозумілі, подивимось на результат. Відкрити / Коментувати