Українська поезія📖

2022-06-24 22:14:29 Відкрити / Коментувати

2022-06-22 10:24:43 Перед артобстрілом неодмінно здіймається вітер.
Ніби вітрила тріпочуть та напинаються прапори
на будинках та блок-постах,
аби ти не забув, за які умиратимеш кольори.
Ось ти стоїш. Ось зривається у твій бік – і Бог наче пам’ять твою витер,
і вже проростає полин на згарищах та пустирях.

Як тільки підійметься вітер, місцеві вже знають: безперестанно
співатиме канонада свої колискові.
Крізь сон не почуємо, як у подвір’ї, знявши кількох вартових,
зойкнувши жалісно та підлітково,
підкошено падає чийсь коханий
у запах диму та вранці скошеної трави.

І що? Ніхто і не зглянеться, як би ти не просив.
Моя мати, почувши вибухи, до стіни цегляної тулиться.
І тільки помітно, як вільна хода зривається в біг,
як міста волосся заплутане – вулиці,
стишують вітер з останніх сил,
як ховають своїх.

Сергій Жадан Відкрити / Коментувати

2022-06-21 09:40:28 Викурить в тихий дощ за вікном обережно, тоді говорить:
– Тішся бодай вже із того, що не приховуєш, де ти й хто ти,
і з того, що літаки в небі над головою – усі на море,
а не готові до бою повітряного і не з вантажем двохсотим,
бо і таке може статися зовсім скоро.
Дякуй щодня за те, що міцно тримається твоя стеля
стін чотирьох; що часом отак приймаєш мене ночами,
зрештою, просто за те, що сьогодні ніхто тебе не застрелив,
доки ти йшла додому з новими сукнями та свіжими овочами –
чи ти все ще думаєш, що із ким завгодно, лише не з нами?
Радій, що вичитуєш зранку, коли ввімкнуть воду гарячу, а не досліджуєш списки вбитих
цієї ночі. Нічого не бійся, купуй алкоголь,
цигарки і свіжі суниці,
бо, зрештою, жити поруч зі смертю – майже так само, як просто жити,
хіба що менше часу залишається на дурниці.
Іншими словами – спи, мала, хай щось хороше тобі присниться.
Краплі висять на гілках, мокрий спокій пливе нічними дворами.
Хто з нас насправді знає, що найкраще із того,
що стається із нами,
і що останнє? –
Через дощ пробиваються відзвуки кволі міського гулу
і тихі мотори останніх авт. Я засинаю.
Я дуже добре його почула.

Катерина Бабкіна Відкрити / Коментувати

2022-06-20 08:09:03 ***
І ніхто нікому не друг, не брат.
І ніхто нікому не оберіг.
Але я умію губами брати
теплий хліб і цукор із рук твоїх.
Скажеш "вйо!" – підемо удвох цим шляхом,
де повік не тане червоний сніг.

І ніхто нікому не капелан,
не остання сповідь, не перший бій.
Але мліє юшка і пахне ладан,
але стільки кроків в одній добі,
стільки років нас доганяють війни,
що ми геть не здатні відчути біль.

І ніхто заблудлому не суддя,
і ніхто сліпому не поводир.
Я давно нікому уже не дякую,
але я один, але ти один,
і ми йдемо спільно цим довгим шляхом
крізь кисільну млу і молочний дим.

Йоу, козаче, за нами ніхто не плаче.
Сірий степ нам – ліжко, і стіл, і дім.
То ходім...

Ірина Цілик Відкрити / Коментувати

2022-06-19 20:42:25 Червень, як тато, лагідний до дитини
То її в цвіті ясмину пахучім купає,
То подорожником цьомає збите коліно,
То за метеликом кличе у небо безкрає.

Червень так щедро жменями сипле суниці,
Носить у пазусі для малюка цуценятко,
Хлюпає сріблом студеним води із криниці,
Липовим цвітом казку шепоче, як татко.

То він кульбабковим дивом голівку квітчає,
Може за п‘яти м‘яким споришем лоскотати.
Та не його у віконце малюк виглядає.
Червень - це червень всього лиш, а тато - це тато.

Людмила Горова Відкрити / Коментувати

2022-06-18 08:53:16 Може, саме тепер і варто почати.

І скільки б не переконував себе, що не час,
що не слід наосліп вимовляти слова,
які не закладено в голос,
яких немає в книгах із минулого життя,

скільки б не захлинався порожнім, безсловесним
повітрям цієї весни, пекучим, безмовним
повітрям літа,

а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,
вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,
вона має огортати місця, де збираються люди,
де вони потребують говорити про себе так,
щоби їх відтепер завжди
упізнавали за голосом.

Виходить, що мова, як березнева застуда, сиділа
в наших легенях, обтяжуючи їх, наче одяг на втікачах,
що долають уплав обморожене річище.

Правдоподібно також, що позбавлені голосу, ми не стаємо
чеснішими перед собою в своєму мовчанні.
Так, мовби відмовляємось від права співу в загальному хорі,
боячись сфальшивити, боячись не попасти.

І стоїть тиша за нами, мов незасіяне поле.
І стоїть німота, мов завалені камінням криниці.

Може, саме це – наш острах, наша зневіра
і пояснюють цю несамовиту мовчанку гірких очевидців,
котрі бачили все, котрі мають свідчити,

співом виказуючи убивць,
голосом озиваючи право.

Має вестись сівба опівнічного звуку,
має творитися марево ранкового співу.

Є в цьому всьому тривога. Оскільки є в цьому всьому вага.

Сергій Жадан
15.06.22 Відкрити / Коментувати

2022-06-17 15:23:08 *
ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив

ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти

а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було

Сергій Осока Відкрити / Коментувати

2022-06-15 12:32:22 це зазвичай стається між тактами на початку весни
коли гострий північний вітер вишкрябує прояснілі вулиці
нам здається що ось нарешті справджуються сподівання мрії
бажання і віщі сни
що легені заповнюють небо а небо — легені а стіни і стелі більше
не тиснуть на череп
і простір уже довкола не скулюється
що скасовано всі нескінченні зимові облоги знято всі
риштування і протизаконні будівельні паркани
що все нарешті скінчилося і вже ніхто нас не змусить брати
участь у перегонах
виборах іспитах
тестах та інших безглуздих змаганнях
нарешті гірські потоки змивають нас в море геть від вершин
перемог і самотності —
в бухти спокійні й теплі як ванна
й всі зустрічні істоти у наших серцях наче в дзеркалі —
рідні довершені бездоганні
о сьомій пі ем іще світло
балкони кав’ярні паби розбризкують вуличні барви
немов секреторні залози винесені за дужки
умовностей тіла і розуму
звичні як давні мозолі маршрути розвіюються мов інверсії
минають наче вторинні симптоми
ми зауважуємо що розмови вже не вимірюються розділовими
знаками і синтаксичними позами
звуки паузи лампочки сонячні зайчики ноти і випадкові
спектри на цеглі
ми
якщо тільки захочемо
якщо тільки згадаємо —
розшифруємо ввечері вдома
 
Світлана Поваляєва Відкрити / Коментувати

2022-06-14 19:21:58 Сине Маріїн, не слухай порад,
Бери їх на плечі, винось, виводь.
Посеред темряви більшає зрад.
Меншає зброї. Сумніший Господь.
Входить під шкіру отруйним кліщем
Страх, що ця втрата даремна була.
Сине Маріїн, скільки їх ще
Стане безвинною жертвою зла?
Висне над містом Зоряний Віз.
Впали усі життєдайні мости.
Чорна ріка розтинає навскіс
Країну, з якої не виїхав ти.
Знаю, ти не факір, не жонглер,
Знаю, в запасі скінчились дива.
Але ти поруч тут і тепер
І все ще пахне травою трава.
Сине Маріїн, виводь, тримай,
Кров зупиняй, накладай свій жгут.
Просто будь поруч з ними всіма.
І мені буде легше тут.

Мар‘яна Савка Відкрити / Коментувати

2022-06-13 10:57:22 ...
Я, здається, впав. За рікою дім,
ми росли там з сестрами. Навесні
прибувало води і губився грім
у заплавах, де скелі й мохи рясні.
А потому жмені дрібних суниць
ми вишукували серед вологих трав,
я лежу в такій траві горілиць,
я ішов, ішов і чомусь упав.
Я обрав для себе з усіх одну,
що мені була як сяйво в імлі.
Ми чекали з нею на цю весну.
Сестри хихотіли, смішні малі.
А хоча, одна з них, я певен, теж
знала це солодке, терпке, нове.
Ні, не розумію, от просто йдеш,
і чомусь упав і усе пливе.
Я казав, що повернуся. Тепер
я кажу це пошепки сам собі.
Я лише упав, але ж не помер,
за рікою дім, на старій вербі
звив собі гніздо невідомий птах,
у саду черешні, в траві вужі,
дуже довгий день, дуже чорний страх,
господи, будь ласка, допоможи.

Катерина Бабкіна Відкрити / Коментувати