Українка про українське

2021-04-23 09:14:20 Друзі, нагадую, що на каналі є донат. За бажанням, ви можете підтримати вашу авторку гривнею ось тут:

5375414104057210

Всім легкої п'ятниці та - говорімо українською! Відкрити / Коментувати

2021-04-21 09:58:09 Власний приклад — інструмент, який дійсно працює.

Якби я розказувала вам про переваги української мови, а в побуті говорила російською, ви мені б навряд чи повірили. Це як курити самій і казати своїй дитині, що це шкідливо.

З мовним переходом все ясно — на цю тему 90% дописів на каналі Як щодо інших переконань вашої авторки?

З недавніх пір я вирішила пильніше слідкувати за своїми емоціями — куди вони йдуть? Як контент, що я споживаю, впливає на мене? Які емоції переповнюють мене протягом дня? З якими думками я прокидаюсь, а з якими засинаю?

Я вже писала якось про звичку дякувати щовечора. Найцікавіше — це дякувати за дійсно погані/провальні/мерзенні дні. Я би не радила вам це, якби сама так не робила. Це не логічно і взагалі тупо, але це працює. Ти лягаєш спати і подумки кажеш Богу/Всесвіту/Макаронному богу — «Дякую тобі величезне!» Коли немає за що — нехай це буде подяка за досвід.

І з часом — ти вже не звинувачуєш всіх і кожного. Ти перестаєш ображатися на людей та обставини. Ти сприймаєш світ інакше. А світ — трохи змінює фокус щодо тебе. Змінює на краще.

Інша історія — про здатність не боятися. Не те, щоб взагалі не боятися. Так, трошки знизити градус страху))

Частково цей канал виріс на страху — а якщо не вдасться? Я просто взяла цей страх і змусила працювати на себе, він став корисний для мене, я використала його як ресурс. Мене дуже чіпляє фраза «цікавість та страх завжди супроводжують один одного».

Боятися — нормально. У мене завжди так. Я знайду тисячу «ні» і заглушу всередині тихесеньке «а якщо просто спробувати?». Так було дуже-дуже довгий час. А от коли я перестала думати про те «хто шо подумає», «як не вийде, то всі будуть пригадувати все життя» — жити стало легше. Пробувати стало легше. Коли є можливість пробувати — не страшно помилитися.

Тому я в 100-ий раз хочу сказати — друзі, будь ласка, не бійтеся. Ми всі з чогось починали. Ми й зараз, прямо в цю хвилину, теж починаємо. Не підживлюйте страх — підживлюйте цікавість. Ви не того дракона годуєте

Якщо вам страшно перейти на українську — це абсолютно нормально. Але ж є інтерес, є цікавість — вкладайте енергію в цей напрям. Я тут канал створила задля того, щоб вам не було страшно!

«Борітеся — поборете» — без вашої рішучості справи не буде. Думайте — заради чого ви це робите? Пишіть мені, якщо треба підтримка та українськомовне оточення.

І не бійтеся. Я сама тільки вчуся. Але, якщо почати сьогодні — уявіть, яких масштабів ви досягнете за рік!

І це стосується не тільки мови. Але її — передусім.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-04-19 09:04:13 Світ змінився.

Якось я читала статтю одного італійського історика, експерта по Середньовіччу. Серед інших цікавих речей він обмовився про те, що теперішні уявлення про патріотизм були абсолютно абсурдними в ті часи. Ніхто не казав «я — італієць» або «я — німець». Справа тут не стільки в тому, що деяких держав тоді ще не існувало, а в тому, що люди були патріотами міста, а не держави. «Я — флорентієць» і «я — римлянин» були кардинально різними «я». А про загальнонаціональний патріотизм й мови не було. Людей об’єднувала хіба що спільна віра, але це так — заднім фоном.

У сучасному світі є тренд на патріотизм (один із прикладів правильних трендів). Я українка, тому мені легше розглядати все в контексті нашої країни.

Поживши певну кількість років в різних частинах України, я стала помічати певні розбіжності в особливостях характеру українців різних регіонів (тільки, на Бога, не думайте, що я якась регіональна расистка — дочитайте до кінця).

Якось ми з моєю тіткою (вона родом з Херсону, а нині живе в Києві) говорили про розбіжності між галасливою столицею та спокійним Херсоном.

- От скажи мені, Ксюша — ти колись бачила, щоб у Херсоні в “годину пік” чоловіки йшли на обід у краватках? Я — ні. І це не значить, що и місті немає офісів чи бізнесменів. Просто всі на такому «розслабоні». Ніхто нікуди не поспішає, не летить. Ти не відчуваєш цього постійного тиску з заторами, вічною нестачею часу через великі відстані і постійне відчуття, що щось не встиг зробити. Ця загальна розслабленість на Півдні позначається на характері.

І тут я згодна. Для мене Південь — він про розслабленість. Я ніколи не бачила напружених людей в Одесі (а я придивлялася!). Чомусь, море та сонце цікавим чином впливають на людей. Ясна річ — є винятки. Але загальне враження — відсутність гену поспіху в ДНК .

Зовсім інший для мене Схід на Центральний Схід. Всі мої знайомі, яких я знаю з цих місць — це напористі та дуже твердолобі люди. Якщо треба — вони обійдуть чергу, якщо необхідно — спробують в 10-ий і навіть 100-ий раз. Чи це особливість регіону? Я не знаю, але здебільшого — це кар’єристи або люди зі складним характером.

Захід — зовсім інший. Я дивуюсь його добрій м’якості (можливо, через порівняно більшу релігійність) та доброті. Люди з Західної частини України — це добрі переговірники (з усіма можуть знайти спільну мову) та зберігачі традицій (ніде, як на мене, так не шанують сімейні традиції, як тут).

А всі ми разом — українці. Ми змішуємося у мегаполісах, ми маємо різне коріння — в когось є предки поляки чи румуни, в когось — росіяни чи кримські татари. Але ми не мислимо себе поза державою — я би точно не могла жити за уявленнями Середньовіччя, бо не прив’язана до міста.

Мені навіть важко сказати хто я — уродженка Півдня, дніпрянка, киянка? Коли я у Львові — я трохи львів’янка (ніжка, м’яка та водночас гордовита). Коли вдома, на Херсонщині — трохи повільна, розмірена і точно нікуди не поспішаю. Коли в Києві чи Дніпрі — тримаю темп разом із містами, дивлюся на годинник, відчуваю впевненість та добру впертість. Розчиняюсь у середовищі — і це виходить природньо.

Бо на щастя — я українка. Я всюди своя. Я всюди вдома.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-04-16 14:44:26 Виходить, фемінізм підходить тільки тим жінкам, яким під силу брати відповідальність за своє життя. Всі інші будуть вічно казати, що у феміністок «недостача жіночої енергії» і взагалі вони кончені, бо у конфлікті з собою.

Тут — кожен обирає для себе. Моя ж порада проста: просто співставте фрази з аналогічним значенням і спитайте себе. Замість — «Ти феміністка?» Спитайте — «Ти за права жінок?»/ «Ти за те, щоб бути незалежною людиною?»/ «Ти за те, що кожна жінка — особистість, а не придаток до мужчини?»

І нехай ваша відповідь буде чесною.

#ксеня_про_фемінізм Відкрити / Коментувати

2021-04-16 14:42:48 Коли я пишу про фемінізм — від мене відписуються люди.

Я, звісно, цю неприємність якось переживу, але хочеться зрозуміти — чого так?
Я зараз саме про сприйняття фемінізму нашим, українським суспільством. Чомусь це поняття, «фемінізм», багатьма сприймається як щось інородне, навіть — загрозливе. І тут я думаю, що проблема не стільки в термінології, скільки у сприйнятті. Хоча… І в самому феміністичному способі життя багатьма українцями я бачу проблему. Поясню детальніше.

Вікіпедія пише, що «фемінізм — це рух за права жінок» (там трохи довше пояснення, я для ясності розуміння спростила). Отут дуже важливий момент — це дії, які направлені на підтримку та допомогу жінкам. Тобто, фемінізм — це за жінок, а не проти чоловіків. Якщо ви за те, що жінка має право обирати професію, отримувати рівну зарплату на однакових посадах з чоловіками, народжувати або не народжувати, виходити заміж або не виходити — вітаю, ви фемініст/феміністка.

От і все — ніхто не помер. Для того, щоб бути феміністкою (людиною, яка поділяє думку, що жінка заслуговує на ті ж прівілеї, що і чоловік) — не варто бути «стереотипною феміністкою». А таких же чомусь уявляють істеричними істотами, обов’язково чомусь лесбійками та чайлдфрі, які ненавидять чоловіків. Так от — я теж феміністка. І я не підпадаю під жодну з вищеописаних характеристик.

Але повернемось до сприйняття фемінізму в Україні. Я нещодавно почула думку, що на просторах колишнього СРСР таке дивне ставлення до жіночих прав — через регіональне розміщення країн. Типу, ми знаходимось на межі між Західним світом (де фемінізм в «чистому вигляді» давно норма) і Східним (де чоловік голова і бере собі кілька дружин). Тому у нас і досі коливання між крайнощами («все сама, не чіпай»/ «до дитини не підходь!») та («я без нього нічого не зможу»/«чоловік голова, жінка - шия») і оце все. Не впевнена, що на 100% згодна з цим твердженням, але щось у ньому є.

Ніби в наших жінок немає чіткої рольової моделі, чітких кордонів. А на додачу — поганий імідж у «західного» фемінізму і страх, що «як стану феміністкою, ніхто й двері не відкриє». Все це маячня. А от що не маячня — це відстуність фінансової незалежності у багатьох українок. І в суспільстві це сприймається, як цілком ок.

В Україні дуже високий відсоток домашнього насильства. Звідки така жорстокість? Я знаю жінок, які з гордістю говорять про своїх чоловіків: «Він не дозволяє мені ходити на роботу». Це треба перекласти як «дивіться, який турботливий — сам мене забезпечує, зняв із мене це ярмо». Якби такі жінки були більш далекоглядними, вони переклали б це як «ти втрачаєш такі цінні робочі навики та можливість спілкуватися з іншими людьми, та бути фінансово незалежною. Якщо ви через кілька років розійдетеся, у нього буде кар’єра, гроші та майно, яке він купив за свій кошт. Ти ж залишишся ні з чим». Але хто про таке думає на старті, правда?

А ще погоду псує ця дивна та незрозуміла мені мода на «знаходження жіночої енергії», ведичні практики. Я поки не зрозуміла, як це допомагає жінці бути фінансово незалежною, але подібні курси користуються серед українок шаленою популярністю.

Виходить, що деякі українські жінки заперечують ідею рівності лише через зручність свого становища. Поки хтось за тебе вирішує та тебе забезпечує — ти ніби вічно доросла дитина. Береш кредитку чоловіка та все життя в шоколаді. А якщо без прив’язки до чоловіка? А якщо прибрати цю нав’язану думку, що чоловік щось винен та зобов’язан? А якщо сказати таким жінкам, що можна (принаймні спробувати!) всього досягти самій? Відчути, який це кайф — витрачати свою зарплату на здійснення своїх же мрій.


#ксеня_про_фемінізм Відкрити / Коментувати

2021-04-13 17:19:40 За що я особливо люблю українську?

Якби мова, наша українська мова, була людиною та нашим сучасником — я би хотіла з нею дружити. Я би точно надіслала їй запит в ФБ. А якби вона мене не зафрендила — все одно на неї підписалася, щоб стежити за її життям.

Я би говорила всім, що ось ця конкретна пані — українська мова — може робити все, що їй заманеться. Змінювати правила гри у ходу самої гри. Загравати з англіцизмами, а потім гордо повертатися до вподобаєк та руханок.
Я би на все це не звертала уваги, як на звертають уваги на вибрики або недоліки особливо шанованої або безмежно коханої людини.
Ну і що, що він вічно забуває застелити постіль? Ну і що, що вона вкотре не може самостійно розібратися з платіжками? Є набагато більше переваг, за які ми любимо. А недоліки — та Бог із ними.

Якби я хоч раз вживу зустріла цю пані на вулиці, то зізналася б їй у вічній любові. Зняла би купу селфі, а потім вихвалася б ними перед друзями. Сказала б їй, що заради неї готова вічно шукати ту «ґ» на клавіатурі. І що ніяка вона не «друга за милозвучністю у світі після італійської». Сказала б, що для мене вона завжди перша, а ті рейтинги всім до дупи!
І що я любила б її, навіть, якби в українській були самі лише приголосні, бо вона — моя рідна.

Якби українська мова була живою людиною, я би запросила її на каву. Обрала б найбільш проукраїнську київську кав’ярню (бо соромно вести цю пані на каву в якесь «чисто хіпстерське місце, «гдє лучше па рускі»).

Я би наперед склала перелік запитань до неї, які вже не перший рік не дають мені спокою.

Як, пройшовши через роки знущань, ви не втратили природну красу та сяйво всередині?
Як ви досягли такої милозвучності? Дайте номер свого репетитора!
Як ви так терпляче вже кількасот років співіснуєте зі своїм колишнім — «рускім язиком»? Ще в 91-му розлучилися, а він вас і досі аб’юзить — що з ним робити, і звідки у вас такі міцні нерви?
І наостанок — який секрет вашої популярності?

Якби українська була нашим сучасником — я би хотіла бути схожою на неї. Вона б не мала одного обличчя — скільки земель в Україні, стільки й облич у мови. Вона б не мала однієї інтонації — бо скільки українців у світі, стільки й вимов, діалектів, наголосів. Я би хотіла бути такою ж — постійною і водночас дуже різною. Завжди актуальною для мільйонів людей і багатьох поколінь.

Коли я чую українську на вулиці — від жінок, чоловіків, маленьких дітей — я завжди знаю, що це одне з її облич. Ця красива та горда пані живе в кожному, хто впускає її до себе.

І вона завжди приходить із вдячністю та любов’ю.
Ось за що я її люблю.

#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати

2021-04-12 09:04:22 Доброго ранку, друзі!

Сьогодні ви можете підтримати канал і вашу авторку гривнею. Традиційно раз на місяць я публікую такий допис з нагадуванням.

Номер картки для донату:

5375414104057210

Бажаю нам цікавого робочого тижня і — говорімо українською Відкрити / Коментувати

2021-04-08 19:49:28 Всі обговорюють гарячий інфопривід — фото данця Йоганнеса Андерсона.

Він вирішив помити вікно в українському потязі, яким мав їхати. Задля цього навіть купив швабру та миючий засіб. За словами данця, «хотів показати своїм дітям красу України з вікна потягу».

А як же побачити красу за брудними вікнами?

Це риторичне питання — я не знаю на нього відповіді. Для європейця, який купує ненайдешевші квитки в українському потязі є нормою якісний сервіс. Інакше — за що ж я тоді плачу? А якщо «Укрзалізниця» не подбала про чистий вид з вікна мого купе — ок, я сам відмию те вікно.

Для українця, який купує ненайдешевший квиток на потяг, брудне вікно — це вже стандартна історія.

Чому так? Ще одне риторичне питання, відповіді на яке я не знаю.

В соцмережах на фото данця зі шваброю реагують однаково — злісний хейт «Укразалізниці» і сором за український сервіс. Все — дві реакції.

Я схиляюсь до першої групи — це не нормально, коли брудні вікна. Не нормально, коли тобі видають випрану постіль зі старими плямами або дірками. Або коли в туалет у потязі не можна зайти через страшенний сморід.

Це не нормально.

У мене є спогад, коли я вперше в житті їхала в «Інтерсіті». Для мене, дівчини, яка до цього їздила тільки в плацкарті (з ногами, що стирчать із верхніх полиць, храпом сусіда та холодним вітром, який просочується в шибки вікна зимою — від чого ледве рятує тільки ковдра) — для мене звичайне «Інтерсіті» було якимось потягом для обраних.

Чисті туалети. Двері вагону, що відкриваються від легкого натиску пальцем на кнопку. Молоді, охайні та ввічливі провідники, що пропонують купити печиво або каву-фільтр (каву-фільтр, Карл!), а потім забирають у тебе сміття дорогою назад. А ще пасажири — ввічливі та охайні: хтось всю дорогу читає, хтось — працює за ноутом.
І чисті вікна, з яких не соромно знімати сторіс української природи.

Що я відчула тоді? Що, виходить, і так можна. Точніше, тільки так і треба.

Що я людина, яка заслуговує на те, щоб їхати в цьому чистому вагоні та пити смачну каву дорогою.

Що в мене є гідність, і що я хочу жити так, щоб завжди їздити в такому потязі.

От що я відчула.

А щодо цього фото і реакції на нього — я відчуваю ще дещо, окрім злості на поганий сервіс.
Я відчуваю злість до себе, до всіх нас, хто дозволив цим вагонам бути такими. Це точно не наша провина. Але з тих пір, як я студенткою каталася в брудних плацкартах, і до сьогодні — не змінилося нічого. Бо ми не вимагаємо цих змін від керівництва «Укрзалізниці» — будемо чесними, нею все не обмежується.

Ми погоджуємося на ці брудні вікна, дивимося через них на українські пейзажі, і говоримо про красу нашої країни.

Ми навчилися майже за 30 років незалежності бачити красу своєї країни.

Але так і не навчилися бачити брудні вікна.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-04-05 09:01:08 Українськомовні канали потребують підтримки.

Раніше я на таке твердження не наважилася б. Точніше, я би точно не вписувала себе з власної ініціативи до створювачів українськомовних каналів.

І на це є кілька причин.

По-перше, якась дурна стереотипна риса, що просити про щось — це фу, так не можна. Бо ще відмовлять, почнуть критикувати або подумають, що в мене грошей немає. Коротше, просити навіть про підтримку — важко (я над цим працюю).

По-друге, я довго йшла до розуміння, що за споживання якісного безкоштовного контенту можна платити. Як і всі українці я маю доступ до піратських сайтів з фільмами та книгами (у нашій країні це процвітає). А тут мені кажуть: «якщо хочеш — можеш подякувати автору, задонатити на розвиток каналу/групи в ФБ/Youtube-каналу/видавництва. І в твоїй голові щось клацає. Ти можеш і не платити — але тобі хочеться заплатити. Фактично заплатити, але в першу чергу — подякувати. Це так працює.

Перед тим, як я написала на каналі, що запроваджую донат, всередині себе я виграла маленьку війну. Бо сама для себе не могла зрозуміти: «Як за ЦЕ можуть платити? Гей, що за наглість? (привіт, мої проблеми з попросити). Як тобі можуть платити за текст? Це ж… ну… це ж ПРОСТО ТЕКСТ!»

Але від створення каналу я зрозуміла одну річ — не потрібно вдаватися до обезцінення. Бо я терпіти не можу обезцінення. І я… сама себе обезцінюю.

Це не «просто текст».

Якщо ви адмін авторського каналу або ваша професія напряму пов’язана з текстом — ви зрозумієте мене.
Я виходжу на прогулянку і прокручую в голові теми для дописів. Я фактично всюди (в метро, супермаркеті, натовпі) слухаю розмови людей — намагаюсь почути, не спеціально підслуховую.

Я трансформую реальні історії з життя в дописи, доповнюю їх своїми рефлексіями.

Я проживаю кожен ваш перехід на українську — як свій. Читаю, як заворожена, і не знаю, де ви берете силу для цього. Бо я — не така сильна.

Буду відвертою — мені подобається, коли так. У мене тут немає реклами, я не заробляю на каналі. Але я сама погодилася на те, щоб він забирав левову частку мого часу.

І ні, це точно не пост ниття.

Це про моє розуміння роботи, яка «не робота».
Я вирішіла написати цей допис після того, як прочитала допис Олександра Гнатюка — адміна пабліку «Враження UA» на Фейсбук. Він хотів видалити свій канал, бо це точно не прибуткова справа (це взагалі не про прибуток), а в нього на додачу своя робота та повно справ (як у кожної дорослої людини).

Ведення каналу займає дуже багато часу, який люди шукають після роботи або в моменти між роботою та особистим життям. Це енергозатратно. І так, хочеться, щоб хтось сказав «дякую».

Ось це «дякую» — сильно надає сил. Знаю, що звучить банально, але це правда.

Дякую — у вигляді слова в коментарях.
Дякую — у вигляді донату на картку.

Якщо вам важливо, щоб в нашій країні розвивалися мистецькі проекти, індустрія кіно, вітчизняні видавництва.

Якщо вам важливо, щоб в українських містах, містечках, селищах та селах була максимальна кількість принципових укрраїнців, що говорять українською.

Якщо вам близка проукраїнська позиція. І вам небайдуже на те, що станеться з цією країною через 10, 50 або 100 років — підтримуйте українське.

Це правда дуже дуже дуже важливо.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-04-04 20:13:18 Замість серіалу для вечора неділі — інтерв’ю Данили Гайдамахи (Чорнобровий) Віталію Гайдукевичу.

Сама сиджу, дивлюся, і вам раджу.

P. S. Мед для моїх вух — дуже відгукується позиція щодо інформаційної війни.

#український_контент Відкрити / Коментувати