2021-01-28 18:29:01
Студентками ми з подругами любили ходити на моноспектаклі Михайла Мельника. Не знаю, чи широко відомий цей актор в Києві, але в Дніпрі – він зірка першої величини. Народний артист України з витонченою українською вимовою (
українською вимовою в Дніпрі!) він закохав у себе буквально всіх і кожного.
Михайло Мельник створив власний Театр одного актора – маленька камерна сцена, де на кожній виставі завжди аншлаг. Квитки на його вистави варто купувати за місяць. Подивитися на майстра в грі приїздили люди з різних міст і навіть країн. Великим щастям було за тиждень до вистави знайти зайвий квиточок на додатковому стільці біля самих дверей чи… східцях у проході!
Чому ми так любили Мельника?
Думаю, вся справа в його особистості. Залишимо той факт, шо він прекрасний актор, і що до україномовних людей мене завжди тягнуло трошечки більше
Після спектаклів, коли вмикалося світло, а 10-хвилинні овації нарешті вщухали, він завжди говорив із глядачами. Він називав це «
повернути глядача до тями». Бо майже кожен у залі сидів із заплаканими очима. Жінки цих сліз не соромились, а чоловіки поспіхом діставали серветки, щоб ніхто не розгледів їхні червоні носи.
Бо, зрештою, моноспектаклі Мельника завжди були важкі.
Якось, говорячи з нами, своїми глядачами, після спектаклю, він сказав: «
Я досі не можу зрозуміти: чому на мене йде глядач? Адже по факту, він іде на спектакль за болем. Тобто, свідомо платить гроші за квиток, займає своє місце в залі, і дивиться на мою гру на сцені. І завжди виносить звідси стільки болі – виносить покірно й з вдячністю до мене…»Стільки часу пройшло з мого останнього візиту в той театр, але я досі не знаю відповіді на це риторичне питання:
чому ми, люди, йдемо за болем? Приймаємо цей біль, коли читаємо новини про втрати на фронті. Коли дивимося інтерв’ю з колишніми полоненими так званих «ДНР» та «ЛНР», де розповідають в деталях про катування в підвалах.
Чому ми, завідомо знаючи, що там буде боляче, йдемо на цю територію? (тільки морально, але йдемо).
У нас не бракує власних проблем. Та й можна ж відсторонитися від цього, врешті-решт. Сказати:
«я аполітична людина – я не читаю новин». Або – «
мене це не стосується». Можна прийняти рішення бути частково сліпим, і не бачити цю темну сторону життя.
Здоровий глузд підказує, що це не таке вже й погане рішення.
Але
як бути щасливими в країні, де так багато нещасливих? Як жити в соціумі і свідомо не помічати проблем, які сьогодні тебе не стосуються, а завтра… хтозна, що буде завтра.
Я кожен день відкриваю стрічку новин. Пропускаю через себе чужу радість і чужий біль. Навіщо я це роблю?
Можливо, можна жити інакше. Робити вигляд, що війни в країні немає. Обирати позитивне мислення. І щоразу стверджувати, що «
просто час зараз такий».
Якщо ви можете так – я вам по-білому заздрю.
Я обираю бути живою людиною, яка не сидить в мильній бульбашці позитивних новин і мотиваційних блогерів. Я знаю, що поряд з безпечним життям, яким я живу, є багато болю. І коли я свідомо «йду в цей біль», я насправді знаю, що мені це треба.
«
Ви завжди виносите звідси стільки болі – виносите покірно і з вдячністю до мене…»Тому що біль – невід'ємна частина життя. То давайте приймати його гідно та з вдячністю.
#я_так_бачу
1.7K viewsedited 15:29