Українка про українське

2021-05-30 09:54:35 Доброго ранку, друзі!

Хочу нагадати про рубрику #мій_перехід де учасники групи розповідають про те, як перейшли/повернулися до української.

Ваша історія може стати натхненням і мотивацією для інших Надсилайте її в приватні повідомлення @ksu_cherniaieva з хештегом #мій_перехід - нехай про неї дізнаються якомога більше українців Відкрити / Коментувати

2021-05-27 19:12:44 Декого дратують розмови в таксі. Але тільки не мене.

Я вважаю, що водії таксі — це яскраві представники суспільства. Знаєте, коли політики з трибун говорять про «простий народ» — вони говорять саме про таких людей. Водії є таким собі барометром, показником настроїв, що існують у суспільстві. З їхніми судженнями можна погоджуватися, можна — заперечувати. Але з тим, що так думає переважна більшість «простих українців» — посперечатися важко.

Нещодавно була в мене історія. Сідаю в таксі, їдемо спочатку в тиші. Це вечір — я втомлена та голодна після роботи. На задньому сидінні розгортаю цукерку без цукру (подарунок від колеги) і тихенько (як мені здається) починаю їсти.

— Приятного аппетита! — чую від водія та бачу його очі в маленькому дзеркальці машини.

Слово за слово — розговорились. Водій виявився з Донецька, вболіває за «Шахтар», закінчив у свій час юнацьку футбольну школу, вчився на спортивного менеджера. Тож говорили про футбол, різницю між вболівальниками різних команд, Київ з його вічними заторами та трохи про мою роботу.

— Знаєте, я коли переїхала до Києва, теж думала, що тут кожен чоловік — фанат «Динамо». Бо в «Дніпрі» (де я жила до цього) справою честі було ходити на стадіон, коли грає «Днєпр».

— А, так ви тоже «понаєхалі»? — сміється водій.
— Так-так, — вже 4 роки як.
— И откуда?
— Херсонщина. Південь Херсонщини.

Пауза.

— Странно, а говорите на украинском.
— А я була російськомовна. Я перейшла два роки тому.

Пауза.

— А почему?
— Подобається мова. Хочу нею говорити.

Пауза.

— Интересно… Я вот когда вожу людей из западной Украины — у них язык вообще не такой, как у вас. Я им всегда говорю: «Я украинский знаю лучше, чем вы — просто не говорю на нем!" Вот нет же такого слова — много у них каких-то польских или еще каких-то слов не наших...
— Так це ж діалекти…
— Ну да, но вот у вас какой-то чистый язык…
— Слухайте, чистий — він тільки у філологів. І у мене повно росіянізмів. А чистої мови, мені здається, взагалі в розмовному варіанті не існує. Мова від того і багата, що різна.
—А еще знаете, что странно?
— Що? — цікавлюсь.
— Ко мне вот садятся люди в машину — кто-то по телефону говорит на украинском или друг с другом. А со мной начинают говорить — все переходят на русский. А вы всю дорогу со мной на украинском говорите — не переходите. Интересно.

От і мені теж цікаво. Є про що подумати, панове.

#ксеня_про_мову Відкрити / Коментувати

2021-05-21 08:20:04 Громадянам України в першу чергу треба стати не європейцями. Їм треба стати українцями.

Вдумайтеся в цей вислів. Я так часто чула фразу, що Україні до Європи (не географічно, а в контексті способу життя) ще далеко, що й не злічити.
Але що таке Європа?

Коли ми кажемо «євроремонт» — хіба ми маємо на увазі, що в квартирах по всій Європі встановлюють натяжні стелі та фарбують стіни замість поклейки шпалер? Ні, нам чомусь здається, що «по-європейськи» — це синонім до слова по-людськи. Або синонім до слова якісно.

«По-європейськи» — це в нашому розумінні «так, як має бути насправді».

Насправді мають бути хороші дороги (хіба в США чи Австралії вони погані? То чому тільки “по-європейськи”?).

Насправді має бути розуміння, що жити ти можеш у десятках країн. І подорожувати ти можеш десятками країн. Але рідною завжди буде тільки одна.То чому до чужих ми завжди такі виховані, а до своїх — так по-свинськи?

Суспільне прагнення стати європейцями (розуміючи під «європейцями» просто вихованих і добропорядних людей) — це ніби намагання після закінчення першого класу одразу вступити до університету. Тут ще треба навчитися доносити сміття до урни. Навчитися користуватися своїм виборчим правом. Зрештою, навчитися бути патріотом — і стати українцем.

Не за фактом народження. Не за пропискою чи паспортом. Стати українцем, який автоматично є європейцем. І для цього йому зовсім не потрібно вступати в ЄС чи ще кудись.

Українця в собі треба виховати, відсікаючи все зайве — пережитки минулого, побиття щодо того, що в країні все пішло не за тим сценарієм. Треба прийняти свою країну та себе, як частину цього прекрасного народу. І бути гордим від того.

Українця в собі треба виховати.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-05-20 10:00:58 ​​Друзі, з Днем вишиванки нас!

Ми завжди прекрасні, але сьогодні - особливо Адже тисячі українців по всій країні одягли вишиванки.

Це наш національний код, наш скарб, наша окраса. Бережімо його та плекаємо - так само, як мову та національну гордість за те, що ми частина великої історії

P. S. Моя вишиванка - ручна робота майстрині з Франківщини. Хочу собі ще сорочку з вишивкою Херсонщини, адже це національний код Відкрити / Коментувати

2021-05-18 09:05:37 Друзі, якщо ви хочете подякувати вашій авторці за дописи - сьогодні саме той день

Залишаю карту для донату:

5375414104057210

Нагадую, що сума не важлива - 50/200/300 грн - на ваш розсуд і гаманець. Головне, що ви тут і на одній хвилі зі мною Відкрити / Коментувати

2021-05-14 08:50:00 У хорватської журналістки та письменниці Славенки Дракуліч в книзі «Як ми пережили комунізм і навіть сміялися» є один цікавий епізод.

Авторка описує ситуацію, як вона в одному із своїх закордонних відряджень побачила шубу на барахолці. Старомодну, але з натурального хутра і це була… реальна шуба, яку можна придбати. Річ, яка асоціювалася з багатством не тільки у Славенки, а й у багатьох жінок із країн соцтабору.

Авторка згадує, що шуба коштувала 90 доларів (їй ще продавчиня зробила знижку та готова була віддати за 75). Жінка планувала витратити ті гроші на книжки (власне, за ними й шла). Більш того, вона була вегетеріанкою та зі співчуттям ставилася до вбитих тварин. Голос совісті саме це їй і казав у момент вагань: «Нащо тобі та шуба? Це ж непотрібна річ — за ці гроші краще купи книжок, яких вдома не дістанеш!»

Але в країні тотального дефіциту (авторка описує, що навіть туалетний папір у її рідній Югославії був однієї марки — неякісний, жовтий, як і має бути в країні з плановою економікою) шуба була предметом розкоші. Шубу носили одиниці — і цим жінкам всі заздрили.

У часи перебудови — погляди вже нового покоління (покоління Славенки) змінилися. З’явилося розуміння, що вбивати тварин задля одягу — не варто. Але… шуб у цього нового покоління так ніколи і не було. Всі західні країни пройшли цей довгий шлях від «шуба з хутра — предмет розкоші» до «шуба з хутра — пережиток давніх стереотипів». Жінки скинули з себе цей предмет верхнього одягу та зробили вибір на користь штучного хутра. А в них, у Хорватії (тоді ще Югославії), — цей етап навіть не починався.

Славенка описує, як вагалася і врешті купила ту шуби замість книжок.

Справа тут була зовсім не в шубі із натурального хутра. А в тому, що їй, як і мільйонам жінок із країн соцтабору та колишнього СРСР, довелося перескочити ці етапи виживання у постійному дефіциті — та вчитися жити вже у новому світі.

Шуба для Славенки була чимось із закладеного на підкірці — підсвідомого, такого, на що ти безумовно заслуговуєш. Але чомусь у своїй країні/при цьому режимі/у цей буремний час — не маєш.

До речі, в анотації до книги одна українська журналістка дивується, що Славенка із жахом розказує про життя в країнах соцтабору. «Це вона не знала просто про дефіцит, з яким зіткнулися жінки в СРСР» — пише журналістка.

Не знаю і я. На щастя.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-05-09 11:21:04 Ваша авторка-гуляка нарешті повернулася в Україну (і до ведення каналу )

Що хочу сказати — Туреччина в ці вихідни дні повна українців. Росіян немає вза-га-лі. Тому, вважаю, обрала ідеальний час для відпустки

Розуміння того, що «наші люди всюди» приходить прямо в аеропорту Стамбула. Підходиш до вбиральні, а там стоїть жіночка з чемоданом у дверей. Питаєш:

— Is it a queue?
— Та проходьте-проходьте, то я просто чекаю!

Обожнюю українців. І скучила за Києвом Відкрити / Коментувати

2021-05-06 12:31:43 Впевнена, що моє покоління є більш толерантним саме завдяки любові до подорожей.

Всі ви знаєте ці історії про різницю поколінь X, Y та Z. Одна з характерних рис останніх — любов до подорожей.
Пам’ятаю, якось я дивилася інтерв’ю з дизайнером Андре Таном, де він розповідав про одну з розмов із Іриною Білик. Співачка, що має слабкість до красивого та дорогого одягу, жалілася дизайнеру, що її син зовсім не поділяє її поглядів. На її думку, він не має смаку, а на додачу ще й купує одяг у секонд-хенді. Все для того, щоб на зекономлені гроші разом з дівчиною полетіти до Японії.

Нині подорожі — в пріоритеті. Це важливіше за покупку власної квартири чи будинку, сучасних гаджетів і вже точно — одягу. Представникам старшого покоління часто важко зрозуміти, чому ми так любимо подорожувати. Спогади не є матеріальними — їх не можна покласти на поличку поруч із дорогим сервізом (хіба що у вигляді фото в рамці), їх не можна показати сусідам.

Більш того — у подорожах часто все йде не за планом: рейси переносять або скасовують, відчувається стик менталітетів, мов, звичаїв. Це абсолютний вихід із зони комфорту, коли ти зі своєю недосконалою англійською намагаєшся порозумітися з літнім турком у Стамбулі. Він не знає англійської (і вже точно української), а ти не розумієш турецьку. Але він наполегливо рекомендує тобі придбати фрукти на базарі за рогом або випити каву саме в цій кав’ярні, що працює на виніс в локдаун. Ти посміхаєшся, повторюш вкотре I don’t understand, але розумієш — він не хоче нажитися на тобі. Він баче, що ти туристка, і хоче допомогти. Він — хороший, хоч і дуже не схожий на тебе.

Так формується розуміння — ми всі хороші. Незалежно від мови, якою говоримо. Бога, в якого віримо. Звичаїв, яких дотримуємось. І це неможливо зрозуміти, коли ти живеш весь на одному місці. Не можна виховати толерантність, живучі все життя у своєму рідному місті або селі. Як зранку ви відкриваєте вікно, щоб впустити свіже повітря в дім, так потрібно впускати подорожі у своє життя.

Я не перестаю любити свою країну в подорожах. Я завжди хочу повернутися додому. Але я ніколи не порівнюю — дороги, менталітет, зручності. Я ніколи не критикую — звичаї, віру, традиції. Я просто приймаю все це, я так за замовчуванням вчусь толерантності.

І повертаюсь додому зовсім іншою людиною.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати

2021-05-04 16:17:48 Друзі, привіт! Як ваші вихідні?

Ваша авторка не загубилась, а трохи відволіклась на відпочинок
Сподіваюсь, ви також у колі рідних та однодумців зустріли Великдень та проводите вихідні.

Христос вже третій день як воскрес, але не можу вам не нагадати про це. Христос воскрес!

P. S.: Скоро почуємось! Відкрити / Коментувати

2021-04-27 09:27:16 Ми живемо в епоху «надлишку новин».

Якщо раніше про події у світі чи своїй країні дізнавалися з газет, радіо або ТБ — сьогодні достатньо підписатися на Telegram-канал улюбленого видання. Або — серфити в мережі, де ви прочитаєте про все і навіть більше. Причому, більше половини цієї інформації — ніяк не впливає на ваше життя. Але ми все одно її читаємо та обговорюємо.

У журналістиці, як і в будь-якій іншій галузі, є свої правила. Якось я працювала в інформаційному агентстві, що розповідало про цілодобове життя столиці. Буквально — агентство (а разом з ним і журналісти) працювали цілодобово. Хтось з 8:00 до 20:00, а хтось — з 20:00 до 8:00. Так я зрозуміла, що вночі у Києві відбувається повно подій (про які б я за інших умов і не здогадувалась). Часто — це ДТП, пожежі або крадіжки. Іноді — самогубства (так я дізналася про тенденцію людей вчиняти самогубство рано вранці — чомусь вони стрибали з вікон або кидалися під потяг десь о 5:00-6:00 ранку). Чи потрібна ця інформація пересічному киянину? Думаю, не сильно. Але таких новин у мережі повно.

Інше моє місце роботи — всеукраїкраїнське інформаційне агентство — спеціалізувалося на соціальних, економічних та політичних новинах. За час роботи там я взяла сотні коментарів у експертів різних галузей. А в дні, коли працювала редакторкою стрічки новин — я кожні 15 хвилин мала ставити на сайт одну новину. І якщо експертні новини ще мали якийсь зміст (хоч прямопропорційно на життя українців не впливали — це лише власна думка автора), то інші новини про життя України та світу не закінчувалися ніколи!

Більш того — деякі з них ставали неймовірно популярними. Пам’ятаю, як хайпувала редакція на розлученні Ані Лорак зі своїм чоловіком. Було байдуже, що це не зовсім формат агенції — рейтинги у новини були високі. А значить — варто обсмоктати це з усіх сторін.

Такі новини — це псевдоновини. Бо, якщо бути чесною, привід для хорошої новини знайдеться завжди. Поки в нашій країни є люди — у нас є історії. Можна зробити круті розслідування (бо в країні окрім людей ще завжди є корупція), можна розказувати про життя «маленьких героїв» в регіонах — волонтерів, приватних підприємців, що на свій страх і ризик засновують соціальні бізнеси, пенсіонерів — про те, як вони виживають, що їдять щодня і як це контрастує зі звичним життям багатьох людей. Можна доповнювати ці історії фото та відео — розголос таких історій може змінити життя цих людей. Вони на якийсь час стануть популярними — громадська думка вплине на політиків, і вони нарешті зроблять хоч щось для покращення життя цих людей.

Але такі новини — ніколи не потраплять в топ провідних українських видань. А що потрапить? Те, що викликає агресію чи інший негатив — не секрет, що погані новини краще «заходять» аудиторії.

Ми ще тиждень обговорюватимо дисертацію Іллі Ківи. Це ганьба, звісно, і паплюжить статус інших українських науковців. Але ви впевнені, що це якось вплине на нас із вами? На додачу, ЗМІ щодня звертає нашу увагу на те, що хтось із селебретіс розлучився, «засвітив» нову подругу чи хлопця, показав живіт/ногу/руку на якомусь закордонному курорті. Такі новини живучі — їх залюбки ставлять на сайти, повірте.

Новини про дісне важливе — в меншості. Але читач сам обирає, що споживати. Це до питання інформаційної гігієни та розуміння — що для мене дійсно важливе?

Ми обираємо. Кожен із нас обирає. Не тільки на виборах, а щодня. Що читати, на який сайт заходити. Хто ті інфлуенсери та журналісти, яким ми можемо довіряти. Повірте, ніхто не вправі нав’язати вам певну інформаційну політику.

У світі, де щодня публікують тисячі непотрібних новин — будьте перебірливими. Не ведіться на популярні інфоприводи. Фільтруйте — і обирайте тільки необхідне.

Хоч це й важко - це необхідно.

#я_так_бачу Відкрити / Коментувати