2021-02-01 18:02:14
Про життєві етапи, маленькі смерті та зміну орієнтирів.Минулого року я прочитала книгу психологині Клариси Пінколи Естес – «
Жінки, що біжать з вовками». Книга в шикарному українському перекладі Наталії Валевської змусила замислитися над багатьма речами (не перетворюватиму допис на рецензію, просто повірте мені на слово, або самі прочитайте).
Чому я згадала про неї зараз? Днями випадково натрапила на блокнот з виписаними цитатами звідти, і одна з них особливо відгукнулася:
«Зробити
descansos означає озирнутися на своє життя і відзначити, де в ньому сталися маленькі смерті та великі смерті».
Тут варто трохи пояснити.
Слово
descansos з іспанської дослівно означає "
перерви". По факту ж – це такі
символи смерті.В іспаномовних країнах або регіонах можна побачити білі хрестики, які малюють крейдою на узбіччях доріг або на камінні. Поруч можуть лежати квіти або бути написані імена. Побачивши ці хрестики, подорожні розуміють – це місця вічного спочинку,
descansos. Можливо, тут колись сталася бійка, аварія, хтось помер від теплового удару тощо.
Варто розуміти –
ці місця не страшні. В Мексиці, наприклад, ставлення до смерті взагалі трохи інакше. Дивакувате, як для нас, українців, – але цікаве (згадайте їхнє популярне свято – День мертвих).
Чому психологиня взагалі згадала про ці descansos? Як виявилось, вона активно використовує цей метод в своїй практиці – в переносному значенні, звісно. Робить цілі життєві карти таких descansos своїм пацієнтам, щоб ті змогли зрозуміти, де пережили цю смерть, і відпустити себе колишніх.
Ключове тут -
зрозуміти та
відпустити.
Як пише авторка в книзі «
…ще до двадцятилітнього віку жінка вмирає тисячу разів».
Отже,
смерті протягом життя неминучі?Що, як розділити все своє життя на етапи: тут я школярка, тут студентка, тут вперше закохалася, тут отримала першу зарплату… Впевнена, таких етапів у кожного з нас чимало. Ми навіть не помічаємо, як перероджуємось: стаємо батьками, прабатьками, емігруємо, робимо боляче ще донедавна коханій людині та руйнуємо стосунки/родину і по факту – себе колишнього чи колишню.
Ми не любимо дивитися на свої старі фото, бо ці постаті нам чужі.
«Як я могла так вдягатися?»
«Як могла дружити з цими людьми?»
«Чим я думала, коли зустрічалася з ним?»
Ми засуджуємо себе за відсутність досвіду, не розуміючи, що досвід – питання часу.
Не любимо себе за помилки, не розуміючи, що без тих помилок не було б нас теперішніх.
Ми тисячу разів переродилися та померли, на нашому життєвому шляху повно таких
descansos – білих хрестів на дорозі. Ми радіємо, коли розуміємо, що змінилися. І нам соромно, коли хтось нагадую нам тих, колишніх нас.
Умовно кажучи, ми давно їх поховали – нам ріжуть очі ці люди з дивними зачісками та дурними переконаннями.
Хоча, повторюся:
не було б цих смертей і перероджень – не було б нас.«
Де хрести? Де ті місця, які годиться пам’ятати і благославляти?» – пише авторка в своїй книзі.
«Пам’ятати і благославляти». Не соромитися, а визнавати. Бути чесною з іншими, а передусім – з собою.
Знаєте, який один із найбільших моїх
descansos (серед тисячі інших)?
Я колись вважала україномовних людей селюками. От, я це написала, а значить – визнала. Звісно, я не казала це нікому в обличчя, але цей стереотип жив зі мною довго. Хоч я сама родом із невеликого смт, але я часто зауважувала, що це не село. Та й україномовних людей там треба було «
днем с огнем», як то кажуть, шукати.
Отже, сформувався стереотип. Я чомусь собі придумала, що я, російськомовна, вища за тих, хто не може нарешті нормально вивчити російську (без суржику та без переходу нишком на українську, коли телефонують батьки).
Дивно і страшно водночас це усвідомлювати. Усвідомлювати мені,
теперішній.
Чи соромно мені за це? Так. Чи померла вже та людина в мені, яка так вважала? Давно.
І якщо колись вам захочеться знайти ще якийсь мій гріх – ви легко його знайдете. Я тут нікого не вчу жити, але наразі розумію:
з кожним роком мені все легше жити тільки від того, що я стаю чесніша з собою. Що я, не боючись власних смертей, розставила ті
descansos на своїй карті життя.
#я_так_бачу
1.1K views15:02