Антропологинька

2020-12-02 16:59:27 ​​5 викликів штучного інтелекту

Австралійська антропологиня Женев’єв Бел (про яку я розповідала ось тут) відома світові завдяки своїй більш ніж 20-річній роботі в компанії Intel. Зокрема, вона багато працювала з технологією штучного інтелекту і етичними викликами, які він створює для суспільства. В одному зі своїх виступів у Кремнієвій долині Женев’єв поділилася п’ятьма питаннями, що постануть перед людством у майбутньому зі штучним інтелектом.

ХХІ століття - це ера технологій, і щороку в житті людей їх стає все більше. Але антропологічний погляд на технології означає передусім вивчення їхньої взаємодії з суспільством і культурою. Штучний інтелект є тим інструментом, що здатен суттєво видозмінити звичний нам світ, а тому його масове використання в майбутньому ставить перед людством низку викликів:

Чи будуть ці системи по-справжньому автономними?
Інженери, які створюють нові технології (автомобілі з автопілотами, комп’ютерні програми, розумні будинки) мають різне бачення того, що таке «автономність». Автономний – це розумний? Чи автономний –це свідомий? Чи автономний – це такий, який має самосвідомість? Насправді автономність – це робота без посилань на завчасно прописані правила для всіх можливих сценаріїв. Тому системи можуть бути автономними і не бути розумними чи свідомими. Але як дізнатися, що система дійсно автономна?

Хто встановлює обмеження і контролює ці системи?
Як ми можемо дізнатися, наскільки далеко система здатна зайти без нас? Хто визначає правила, які її обмежують? Вони вбудовані в саму технологію чи існують поза її межами? В автономному автомобілі ми точно знаємо, які правила зашиті всередині нього, але чи хочемо ми мати можливість їх обходити за потреби? І як ці правила працюватимуть в різних країнах і культурах? І як їх оновлювати, коли виникне така потреба?

Безпека і масштабування (ризик, відповідальність, довіра, приватність, гарантії, етика, керованість, доступність, простота використання).
Якщо система має певний рівень автономності і виконує певні дії, хто потім нестиме за ці дії відповідальність? Який рівень ризиків вважати припустимим? І хто має право це вирішувати? Хто розв’язуватиме ці етичні дилеми? Для кого мають бути безпечними автономні системи: для людей всередині, для людей ззовні чи для може міст, які їх закуповують? Як формується уявлення про те, що таке безпека, і як ці уявлення змінюються з часом?

Які метрики можна застосовувати до цих систем?
Як вирішити, хороша ця система чи погана? У часи індустріальної революції для технологій було два критерії – ефективність і продуктивність. Важливо було знати, чи зекономлять вони час і чи зекономлять вони гроші. Штучний інтелект в усіх автономних системах вимагає електрики. А як же сталий розвиток? Індустріальна революція знищила майже кожне дерево у Великій Британії. Тому що тоді критерії стосувалися не екологічності, а прибутковості. А які метрики ми застосуємо сьогодні?

Як нам бути людьми у цьому світі?
Як нам взаємодіяти з автономними системами? Як це, бути людиною у світі, де системи приймають за нас всі ті рішення, які раніше приймали ми самі? Де системи виконують ті дії, які раніше виконували ми? Як це, жити у світі, де системи, спілкуються одна з одною без участі людини?

Антропологія не має відповіді на жодне з цих питань. Бо антропологи добре знають, як ставити запитання, але не завжди знають, як давати на них відповідь. Тому Женев’єв упевнена, що для цього потрібна нова прикладна дисципліна на межі інженерії і соціальних наук. І саме вона допоможе людству знайти відповіді.

#anthropologicalvideo Відкрити / Коментувати

2020-11-25 12:26:57 ​​Авто розпаковка, або навіщо антропологи нишпорять у чужих автомобілях?

Певно ви вже не раз чули відому антропологічну байку про винайдення австралійською антропологинею Женев’єв Бел великої зеленої кнопки Start на ксероксах. Насправді жодної кнопки Женев’єв не вигадувала, а от у корпорації Intel пропрацювала багато років і зробила купу крутих досліджень про взаємодію людей з технологіями. Сьогодні я хочу розповісти про один з її проєктів, присвячений автомобілям. На початку 2010-х років Женев’єв разом з колегою Александрою Зафіроглу вивчали автомобілі як простори, де відбувається активне споживання технологій. Зокрема вони досліджували, чим люди займаються в автомобілях, а також як власники машин освоюють цей простір та наділяють його сенсами.

Женев’єв та Александра проводили своє масштабне дослідження у США, Великій Британії, Австралії, Сингапурі, Китаї, Малазії та Бразилії. У кожній із країн вони рухалися за однаковим алгоритмом. Отримавши дозвіл власників, дослідниці проводили скрупульозний обшук машин (від бардачка до багажника) і ретельно фіксували всі предмети, що їм вдалося «розкопати» всередині. Кожна нова знахідка супроводжувалася розповіддю господаря про те, що це таке, і навіщо воно в автомобілі. Зрештою всі знайдені предмети дослідниці викладали на землі та фотографували.

Аналіз проведених авто розпаковок дозволив Женев’єв та Александрі впевнено говорити про те, що за допомогою автомобіля люди не просто добираються з точки А в точку Б. Насправді вони проводять там чимало часу, займаючись найрізноманітнішими речами:

Автомобілі – це місця, де відбувається активна соціальна взаємодія. Люди проводять час в машині, перебуваючи поруч зі своїми близькими – членами родини, друзями та знайомими.
Автомобіль – це точка входу в інші активності, адже дорога передує відпочинку, роботі, відвіданню спортзалу тощо.
В автомобілі зберігається купа речей, це склад для того, що може знадобитися про всяк випадок – карток лояльності, парасольок, сонячних окулярів, манікюрних ножиць, спортивної форми тощо.
І нарешті. Авто – це місце, де відбувається активне споживання найрізноманітніших технологій від bluetooth навушників до навігаторів. Деякі з цих технологій вбудовані в транспорт (навігаційні та аудіо системи). Деякі пристрої люди приносять і забирають щодня (мобільний телефон, планшет). А деякі – опиняються одного разу в автомобілі і там залишаються назавжди (зарядки).

Дослідження показало ще одну цікаву штуку. Попри те, що виробники активно намагаються вбудовувати цифрові технології у свої автомобілі, виявилось, що в реальності водії часто їх ігнорують і користуються натомість власними гаджетами. Женев’єв Бел сформулювала це так: «Ми з'ясували кілька речей: скільки техніки люди беруть із собою в автомобілі, як сильно вони ігнорують вбудовані технології, і як часто всі ці технології їх підводять».

Результати цього дослідження мали згодом практичне втілення. Вони стали основою для подальшої співпраці Intel та Jaguar Land Rover з розробки ефективнішої синхронізації особистих гаджетів людей з автомобілями. Аналогічну роботу Intel також розпочали спільно з Toyota, намагаючись покращити взаємодію вбудованих систем з користувачами шляхом використання не лише голосу, а й жестів і дотиків.

А що ви возите із собою в автомобілі? Відкрити / Коментувати

2020-11-17 12:44:53 Поговоримо про корпоративну антропологію?

Приєднуйтесь, 20 листопада виступатиму на безкоштовній онлайн конференції Анатомія змін "Як побудувати ефективні комунікації в команді".

Говоритиму про те, як антропологи вивчають корпоративну культуру, та чим антропологічні дослідження можуть зарадити компаніям в часи невизначеності.

Тема мого виступу: "Корпоративна культура: неформальна взаємодія у команді". Планую трішки попровокувати і поколупатися в ось таких питаннях:

Що таке корпоративна культура, і чому вона завжди про неформальність?
Досить завчати цінності, або як це працює насправді?
Антропологи в корпоративних племенах: навіщо робити знайоме – екзотичним, а екзотичне – знайомим?
«Попрошу відпустку, бо сьогодні начальник у настрої»: що таке інтерпретативна робота і чому вона потрібна не тільки працівникам?
Чому корпоративна культура – це спільна справа, і як наповнити її сенсами?

Покваптеся з реєстрацією — кількість місць обмежена
https://bit.ly/38hO0oi Відкрити / Коментувати

2020-11-13 10:57:14 ​​Цивілізованість – це міф, або наші tribal guilty pleasures

Ітске Крамер, про яку я розповідала минулого разу, багато років займається консультаціями компаній. Але окрім цього значну частину свого часу вона присвячує вивченню традиційних родоплемінних суспільств.

Аналізуючи неформальне життя корпорацій, Ітске виявила, що в офісних працівників є купа спільних рис, скажімо, з африканськими кочівниками. Чому? Тому що сучасним урбанізованим життям людина живе віднедавна, а от родоплемінними общинами – не один десяток тисяч років. І звісно це не могло минути безслідно.

Відголоски племінної поведінки в індустріальному світі Ітске називає «tribal guilty pleasures» («ганебні племінні задоволення»). І скільки б ми не говорили про благородні корпоративні цінності, рівність, справедливість і небайдужість до змін клімату, це не означає, що люди раптом взяли і відмовились від тих норм, які були з ними останні 50000 років.

Мені ця думка, якщо чесно, дуже сподобалась, бо ми прагнемо своїх tribal guilty pleasures не лише в офісі, а й вдома, під час виборів і в тисячі інших повсякденних ситуацій. Тому те, що ми називаємо цивілізованістю – це, м’яко кажучи, спірна штука.

Про що взагалі мова? А про те, що в повсякденному житті є патерни, які для нас завжди надзвичайно зручні, бо дають чіткі і зрозуміла всім відповіді. І саме ця чіткість змушує нас знову і знову повертатися до трайбалізму.

Ітске виділяє такі tribal guilty pleasures:

Потреба в харизматичному лідері.
Ми знаємо, що демократія –це правильно, але харизматичний лідер – це шалено зручно, бо він бере відповідальність, особливо в критичній ситуації, коли всі інші розгублені і нездатні прийняти рішення.

Визнання власного его.
Ми прагнемо, щоб наші заслуги було оцінено перед іншими. Спільна робота – це круто, але кожен член команди хоче, щоб інші побачили в цій роботі саме його/її частину і оцінили її.

Привілеї.
Рівність рівністю, але люди хочуть демонструвати перед іншими власну ексклюзивність. А ще просто мати свою територію. Згадайте, наприклад, особливе місце Шелдона на дивані у вітальні в серіалі «Теорія великого вибуху», яке ніхто не мав права займати.

Приналежність, клани, символи.
Відчуття приналежності – це наша базова і надзвичайно сильна установка. Ми відчуваємо потребу бути частиною чогось. Недарма компанії міряють індекс залученості. Бо приналежність може штовхати нас на жертви і подвиги, надихати і рухати вперед.

Рутина, чіткість, уникання поразок.
Люди люблять, коли все зрозуміло і коли є чіткі правила. Рутина заспокоює, рутина створює ритм і гарантує, що все іде правильно та по плану.

Повстання. Забагато гармонії – це нудно. Забагато рутини – це теж нудно. Тому ми, з одного боку, хочемо чіткості, а з іншого – драйву і можливості проти цієї чіткості побунтувати. Зрештою порядок народжується з хаосу.

Пристрасть, близькість, секс.
Тут все наче ясно. Ми не можемо без емоцій і прив’язаності до людей. Ділова етика діловою етикою, але емоції нам потрібні. Це не значить, що секс – елемент будь-якого робочого процесу. Це значить, що люди прагнуть близькості і зв’язку один з одним. І від цього нікуди не дінешся.

А ви помічали за собою tribal guilty pleasures? Якщо так, поділіться в коментарях. Відкрити / Коментувати

2020-11-05 13:08:06 Чи влаштовують «посиденьки біля вогнища» у вашій компанії, і якщо так, то як вони відбуваються? Відкрити / Коментувати

2020-11-05 12:42:51 Корпоративні племена, або Навіщо компаніям дбати про культуру?

У тусовці бізнес-антропологів є одна людина, про яку точно чули всі. Це голландська антропологиня Ітске Крамер, яка вже багато років займається дослідженнями корпоративної культури і успішно консультує компанії по всьому світу. У своїй роботі Ітске проводить численні паралелі між традиційними племенами і сучасними компаніями – корпоративними племенами. Бо насправді західні суспільства мають значно більше племінних установок, ніж ми собі звикли думати. Тому на своїх тренінгах Ітске розказує, як побудувати в компанії сильне плем’я, і навіщо для цього потрібні не лише вожді, але й шамани. За лінком можна переглянути відео одного з її минулорічних виступів. Раджу не полінуватися і таки відкрити посилання, бо Ітске – блискуча оповідачка і має прекрасне почуття гумору – це краще бачити на власні очі .

Ну а для тих, хто любить коротко і по суті, ось її основні меседжі:

Про сильні і слабкі племена
Ітске була в багатьох етнографічних експедиціях і під час своїх спостережень завжди легко могла зрозуміти, сильне чи слабке плем’я вона відвідує. Якщо одна частина племені не спілкувалася з іншою або якщо члені племені не спілкувалися з вождем – одразу було зрозуміло, що плем’я слабке. Тоді як сильні племена були сильними насамперед в комунікації між своїми членами. Це означає, що вони спільно творили сенси, які допомагали їм ефективніше займатися нагальними завданнями.

Як побудувати сильне плем’я?
Ніщо в світі не має значення саме по собі. Усім речам, явищам і подіям надають значення люди, і це значення залежить від контексту. Не існує однозначних «добре» і «погано»: одна і та сама дія в різних ситуаціях може мати різну оцінку. Щоб зробити плем’я сильним, потрібно навчитися творити сенси колективно і залучати до цього тих, кому є що сказати. Сенси – це про те, як ми приймаємо новеньких, як реагуємо на помилку, як плануємо, як спілкуємось, чого прагнемо і що вважаємо важливим. Сенси – це про те, чи ок піти з колегою на вихідних на пиво, чи ок писати в месенджер опівночі, чи ок ділитися з керівником особистим. І ще про купу дрібних і великих питань, які виникають тоді, коли люди спільно роблять одну справу.

Посиденьки біля вогнища
У компаніях працюють різні люди, які мають різні погляди. Найважливіше – дати можливість всі ці різні погляди висловити. Бо якщо цього не зробити, співробітники почнуть дратуватись і пліткувати. При цьому треба розуміти, що люди пліткують з тими, хто думає так само, як і вони. Так виникають організовані групи супротиву, якщо що) Тому в компаніях потрібне те, що Ітске називає jam session або «посиденьки біля вогнища» – ситуації, де кожен може висловитись і не боятися наслідків своїх висловлювань. Спілкування біля вогнища дозволяє озвучити переживання, спокійно обговорити всі ок і не ок, а ще поділитися історіями, бо саме в історіях живе оте невидиме і важливе, яке створює культуру і наповнює її змістом.

Це не останній пост про роботу Ітске Крамер, попереду ще багато її інсайтів та несподіваних адаптацій антропологічних теорій. Не перемикайтесь на інші канали. Відкрити / Коментувати

2020-10-28 15:18:12 ​​М'ясо для справжніх мужчин, або чому ми їмо те, що ми їмо?

Коли ми обираємо страву в ресторані, ми здійснюємо соціальну дію, якою повідомляємо про себе певну інформацію. Їжа, яку ми їмо, так само як одяг, який ми носимо, музика, яку ми слухаємо та автомобілі, на яких ми їздимо, відображають нашу ідентичність. Це означає, що наше меню може розказати людям чимало цікавого: про соціальний статус, дохід, погляди, а ще – гендерну приналежність.

Справа в тому, що їжа майже завжди має маскулінне або фемінне забарвлення. Найчастіше чоловічими продуктами вважаються калорійні страви і м'ясо, а жіночими – легка і овочева їжа. Але в одних культурах одні і ті ж страви можуть вважатися чоловічими, а в інших – жіночими. Наприклад, в США риба – дієтична їжа для жінок, а в Туреччині– маскулінна їжа, адже це традиційна закуска під ракію. Чому виникає така різниця? А тому що культурний контекст. І кому, як не антропологам і антропологиням розбиратись у його нюасах.

Я спробувала це зробити у статті «Чоловіча та жіноча їжа. Антропологічний погляд» для нового проекту улюблених Їzhakultura:

Чому футбол під вінішко нє катіт?
Як діти демонструють за столом свою гендерну приналежність?
Чому жінки вважають себе надто гладкими, а чоловіки – надто худими?
Міленіали і їхні гендери: чому контекст всьому голова?
І трішки провокації: яку їжу вважають чоловічою і жіночою українці?

Стаття ось тутечки за посиланням: https://yizhakultura.com/material/20201027_2200?fbclid=IwAR32r3VNhWh9_uEP0Z2IPYBQqX2mIf3u26e95SpU7nPKNb13q5_OJAE7abM

#anthropologicalwriting Відкрити / Коментувати

2020-10-22 10:56:48 ​​«Причина»

Антропологи завжди трепетно ставилися до документальних фільмів. Неважко здогадатися, чому) Бо документалка дозволяє побачити чуже дослідницьке поле на власні очі та отримати безцінний емоційний досвід.

Коли я читала статтю про юних наркоторговців Філадельфії, все ніяк не могла зрозуміти, які ще антропологічні описи в’язниці я не так давно зустрічала. А потім згадала, що це документальний фільм «Причина», про який я просто мушу розповісти детальніше.

Автором фільму є Андрес Фіґередо, режисер і підприємець з Каракасу. Протягом п’яти років він працював над історією про корумповану венесуельську пенітенціарну систему. Це означає, що він брав інтерв’ю в реальних членів вуличних банд, їхніх батьків, торговців зброєю, колишніх в’язнів, колишнього в’язня, а тепер високопосадовця і найцікавіше – у тих, хто на той час відбував покарання в переповненій Генеральній в’язниці Венесуели. І тут починається зав’язка, бо ця в’язниця – це майже окрема держава. У ній охорона стоїть лише по периметру та не наважується і кроку вступити всередину. Всю територію контролюють лише ув’язнені. Вони мають власну ієрархію, чіткі правила, систему покарань, зброю, бюджет і навіть свята зі сценою, музикою, жінками і дітьми, яких туди пропускають на цілий вечір. Екзотично? Антропологічно? Інтригує? Звісно, так. Але все-таки не варто забувати, що все одно це в’язниця, де недобровільно перебувають люди, які порушили закон, люди, часто зі складними і поламаними долями, люди, які вірять, що вийшовши на волю, вони зможуть щось змінити у своєму житті.

Маю надію спойлерів не вийшло, бо фільм без перебільшень вартий уваги. В Україні його показували навесні в межах фестивалю Docudays. На жаль, зараз на їхньому сайті фільм недоступний, але він є на Амазоні і коштує, як похід в кінотеатр, тому от прямо дуже наполегливо раджу. А якщо сумніваєтесь, гляньте трейлер, і всі сумніви відпадуть. Гарного перегляду .

#anthropologicalvideo Відкрити / Коментувати

2020-10-21 11:19:09 ​​Дорослішання на районі, або Чому гето такі жорстокі?

З 2007 по 2013 рік група антропологів знімала квартиру в найбіднішому кварталі пуерто-риканського гето у Філадельфії. Поступово дослідникам вдалося влитися в життя району, заприятелювати з місцевими і зануритися в побут місцевих наркоторговців і їхніх родин. Антропологи роками спостерігали за тим, як продавці наркотиків штовхають товар на своїх точках, як вибудовують ієрархії, як конфліктують з поліцією та один з одним, і як опиняються зрештою у в’язниці, стикаючись із ще більшим рівнем насильства, ніж на вулицях гето.

На основі цих спостережень автори опублікували чимало вражаючих етнографічних статей про життя у гето. Сьогодні я перекажу найцікавіше з їхньої відносно свіжої роботи, що має назву «Дорослішання посеред смертельного бетонного гето в США» (2019).

Гето, де проходило дослідження, – це колишня закинута філадельфійська промзона ХІХ ст., куди у 1950-х почали переселятися мігранти з Пуерто-Рико в пошуках роботи. Однак влаштуватися вдавалось одиницям. І нові мігранти потрапляли до середовища, де в ситуації тотального безробіття встигло вирости вже друге покоління. Виходом для багатьох стала робота в нелегальному бізнесі. Продаж наркотиків забезпечував ризикові, але легкі гроші. Зрештою це була та робота, яку можна виконувати з раннього віку і до повноліття встигнути досягнути кар’єрного росту, ставши «bichote» (пуерто-риканське сленгове слово, що означає нарко-боса).

Свою розповідь про життя наркоторговців у гето антропологи побудували довкола історії дорослішання своїх їхніх сусідів по будинку – Тіто і його молодшого брата Лео.

Результати антропологічних спостережень дозволили показати, що дорослішання на районі накладає на хлопчика обов’язок до насильства. Адже статус «bichote» потрібно заслужити і довести своїми діями. Йдеться про вміння бути «лідером серед рівних». Найбільшу повагу на районі викликають регулярна демонстрація власної відваги, брутальності, а також щедрість до своїх. Оця брутальність –це не лише вулична естетика, а ключовий компонент концепції маскулінної самоповаги. Наприклад, у гето особливо цінується вміння безстрашно вступати в близький кулачний бій, а не просто лякати противника вогнепальною зброєю.

Тіто і Лео по черзі пройшли шлях від звичайних хлопчиків з бідного кварталу до bichote, з усіма фінансовими і статусними перевагами цієї ролі. Вони багато працювали і багато зусиль доклали до того, щоб отримати повагу в очах інших. Але роль нарко-боса передбачає постійні виклики цьому статусу і вимагає вміння швидко на них реагувати з усією можливою брутальністю. Саме такі реакції призвели обох братів до надміру експресивних дій, що завершились вбивством колег-наркоторговців. Тіто і Лео один за одним потрапили до в’язниці.

Якщо поглянути на дорослішання цих пуерто-риканських дітей з антропологічної перспективи (ви ж уже зчитали відсилку у назві статті до роботи Маргарет Мід «Дорослішання на Самоа», правда?), то можна побачити в їхній поведінці відголоски уявлень про американську мрію. Так-так, саме американську мрію – можливість досягнути успіху будь-кому, завдяки своїй працелюбності, відвазі, наполегливості та рішучості. Продаж наркотиків для дітей з гето – це те саме підприємництво. Навіть якщо воно супроводжується насильством, від якого в результаті страждають усі. Бо ж кожного разу новий bichote упевнений, що зможе бути спритнішим, ніж свої попередники, і зреалізує власну мрію про гідне щасливе життя в найкращій країні світу.

#anthropologicalreading Відкрити / Коментувати

2020-10-09 15:00:29 ​​Що антропологи роблять у спортзалах?

Де тільки антропологи не проводили свої дослідження: в африканських шахтах, в італійських селах, у британських пабах, на американських фермах і в тисячі інших несподіваних місць. Але завжди ці місця є не самоціллю, а приводом осмислити щось глибше – уявлення людей про світ.

Антропологиня Крістіна Хедблом провела своє дослідження у шведських спортзалах. Навіщо? Бо це було саме те місце, де вона могла безпосередньо зіткнутися з уявленнями людей про те, як працює їхнє тіло, і побачити, звідки вони беруть розуміння того, як саме треба рухатись під час фізичних вправ.

Свої відкриття Крістіна виклала у прекрасній і дуже просто написаній книзі «“Тіло створене, щоб рухатись”: культура спортзалів і фітнесу у Швеції» (2009). Зізнаюся чесно – прочитала на одному диханні і нетерпляче хочу поділитися основними думками:

Які рухи є фізичними вправами?
Крістін наводить аналогію з танцем. Як знати, де просто помах рук і рух ніг, а де – танець? Як можна відрізнити одні рухи від інших? Ми вважаємо, що люди танцюють, тільки якщо вони роблять ці рухи в певному контексті. Так само і з фізичними вправами. Згинання тіла в певний спосіб на вечірці спортом не буде. А от таке ж згинання тіла в залі – це вже фізкультура.

Чому люди ходять до спортзалу?
Є три групи причин, які змушують людей відвідувати спортзал:
Механічні (внутрішні) – бажання добре почуватись, задля здоров’я, реабілітації тощо.
Естетичні (зовнішні) – бажання мати певну зовнішність і прагнення тілесної краси.
Змішані
Але насправді інтерв’ю з відвідувачами залів показали, що прямо люди готові зізнаватися тільки в механічних причинах занять спортом. Справа в тому, що (принаймні у Швеції) про естетичні причини для фізичної активності в суспільстві говорити не прийнято. Жінки після 40 стверджували, що для їхнього віку недоречно зациклюватись на красі. Тоді як для чоловіків визнання того, що вони займаються естетичним самовдосконаленням – це зізнання у фемінності або гомосексуальності.

Звідки береться знання про те, як має рухатись тіло?
Основним джерелом знань про тіло і його рух Крістін називає інструкторів у залі. Але у процесі свого антропологічного дослідження вона виявила, що крім формальних інструкторів є ще цілий ряд людей, які виконують ті ж функції, але без оплати і працевлаштування. Це неформальні лідери – ті, хто «знає правду» про те, як тренуватись, і володіє символічним капіталом: найдосвідченіші відвідувачі; найбільш накачані відвідувачі; професійні спортсмени; люди, чия професія пов’язана з тілесністю (лікарі, масажисти, вчителі біології, тощо).
Але тривале включене спостереження в залі дозволило побачити ще одне джерело уявлень про рух і тіло – менш очевидне, але не менш важливе. Йдеться про самі тренажери, які змушують людей виконувати певні рухи певним чином. І це визначається чиїмось зовнішнім баченням того, як рухи мають бути виконані.

Як у спортзалі відтворюються уявлення суспільства про тіло?
Спортзал – це унікальний простір, адже в ньому реалізуються сконструйовані в суспільстві ідеали про красу і здоров’я. Але антропологічний погляд на культуру спортзалів і фітнесу показує, що уявлення людей про ідеали, стилі і техніки фізичних вправ можуть протилежно відрізнятися в межах одного залу. Справа в тому, як знання, створене фахівцями з функціонування тіла (науковців, медиків), доходить до людей, які практикують фізичні вправи. А доходить воно через авторитетних посередників (медіа, спортсменів, блогерів, інструкторів тощо). І от саме від того, як вони зрозуміли отриману інформацію залежить те уявлення, яке складеться в майбутньому відвідувачів залів.

Як думаєте, а що показало б аналогічне дослідження в Україні: механічні чи естетичні причини відвідування залу?

#anthropologicalreading Відкрити / Коментувати