ЛІТЕРАТУРНА КУНСТКАМЕРА

2021-08-21 16:05:17 (продовження) Всеволод Вишневський, який був кулеметником Волзької флотилії на пароході «Ваня», тієї флотилії, де комісаршею була Лариса Рейснер, написав у 1932 році про неї п’єсу (першу і останню радянську трагедію) під назвою «Оптимістична трагедія». За сюжетом на корабель прибуває жінка-комісар, матроси обступають її, жартують і чинять харасмент. Комісарша хапає свій наган, вбиває одного з матросів і вимовляє фразу, яка в пізні радянські часи стала анекдотичним мемом: «Ну, кто еще хочет попробовать комиссарского тела?» Вишневський, до речі, любив читати свої п’єси зі сцени, там багато стріляли, і він при цьому витягував свій бойовий револьвер і націлювався в зал.
Після повернення в голодний Петербург Раскольніков призначений командувачем Балтійського флоту, вони з Ларисою нарешті оформлюють офіційний шлюб. Подружжя оселилося в розкішному особнякові, який належав імператриці. Вони завели прислугу та влаштовували прийоми, на яких більшовицька валькірія дивувала усіх своїми нарядами, реквізованими з гардеробу імператриці. За свідченням Осипа Мандельштама, одного разу вона запросила на званий вечір тих, кого мала заарештувати ВЧК, і цілий вечір танцювала і розважала тих, на кого чекала куля.
У цей же період (1920-1921 рр.) Лариса Рейснер зав’язує тісні стосунки з Олександром Блоком, якого мала переконати вступити в партію більшовиків. Невдовзі з якихось причин адмірала Раскольнікова, командувача балтійським флотом, з флоту переводять у дипмісію і відправляють послом в Афганістан, куди разом з ним їде і Лариса Рейснер. Місцеві були здивовані жінкою у чоловічому одязі, яка співає з матросами частушки під гармошку. В Афганістані вони були два роки, а у 1923 році Лариса кидає Раскольнікова, тікає від нього до Москви і стає коханкою троцькіста і журналіста Карла Радека (Собельсона, уродженця Львова). У 1923 році Радек за завданням Сталіна планує комуністичне повстання в Німеччині. Разом з ним у Німеччину вирушає і Лариса. Фінансування повстання здійснювалося через російське посольство, планувалося озброїти 50 тисяч німецьких повстанців, а також було підготовлено 20 дивізій РККА для «допомоги братній Німеччині». Але в останній момент німецькі комуністи відмовилися від ідеї повстання. Тільки комуністи Гамбурга, де перебували Радек і Рейснер, здійснили спробу захопити місто, але були розігнані рейсхвером.
Після повернення з Гамбурга Лариса Рейснер кидає Радека і їде на Донбас, про який пише книгу «Уголь, железо и живые люди» (1925). На Донбасі вона знаходить чергового коханця - партійного чиновника Андрія Брадулова. 8 лютого 1926 року вона раптово помирає у Москві від тифу. Тифозна паличка була у сирому молоці, яке вона випила. За іншою версією – в еклерах, які були виготовлені з зараженого молока. Похована у Москві на Ваганьковському кладовищі серед артистичної богеми.
Лев Троцький писав: «Пройдя невредимой через огонь и воду, эта Паллада революции внезапно сгорела от тифа в спокойной обстановке Москвы, не достигнув тридцати лет». Поет М. Кольцов Михаил патетично запитував: «Зачем было умирать Ларисе, великолепному, редкому, отборному человеческому экземпляру?».
Раскольніков залишився на дипломатичній роботі, у 1938 році втік з Болгарії, де був повпредом, до Парижа, а через рік викинувся з вікна у стані психозу, за іншою версією був убитий агентами НКВС. Радек був заарештований у 1937-му, помер у таборі у 1938-му. Поет Гумільов, на якого Рейснер була страшенно ображена за те, що він її кинув (здається, єдиний з усіх її коханців) був розстріляний чекістами ще 1921 році за сфабрикованою справою, пов’язаною із Кронштадтським повстанням балтійських матросів. Відкрити / Коментувати

2021-08-21 16:04:21 (продовження) Тоді ж вона увійшла у світ поетичної богеми, зав’язала стосунки з багатьма столичними поетами. Її батько (професор-юрист) і брат були близькими до партії більшовиків. Писали, що батько начебто був пов’язаний із масонами та був поліцейським інформатором. За одними даними батько був зросійщеним німцем, за іншими - охрещеним євреєм. В їхньому будинку бував Ленін. Після жовтневого перевороту Рейснери опинилися у таборі переможців і зайняли посади у владних кабінетах. Знайшлося місце і для Лариси. Вона стала секретаркою наркома освіти Луначарського. І невдовзі кардинально змінює своє життя - з салонної поетеси перетворюється на червону комісаршу.
Напередодні жовтневого перевороту закінчився розривом її бурхливий роман із поетом Гумільовим (одруженим на той час із Ахматовою). Після короткого роману з мічманом Сергієм Колбасьєвим (пізніше відомим популяризатором джазу в радянській росії), вона познайомилася з ще одним мічманом - більшовиком Федором Раскольніковим, своїм майбутнім чоловіком (справжнє прізвище Ільїн, а революційне псевдо очевидно навіяне Достоєвським), який брав безпосередню участь у підготовці повалення Тимчасового уряду. І начебто саме Лариса Рейснер особисто наказала матросам крейсера «Аврора» здійснити залп по Зимовому палацу, оскільки Раскольніков лежав із застудою. Згодом Лариса ще неодноразово командуватиме матросами (матроси займали якесь особливе місце у її житті). Раскольнікова відправляють командувати Волзькою флотилією, а його дружину Ларису призначають комісаром штабу флотилії. Перед відправкою на фронт вона живе в готелі в одній кімнаті з сумнозвісним матросом Железняком, тим сами що розігнав Установчі збори зі словами "Караул устал!" У Нижньому Новгороді, де розташовувався штаб Волзької флотилії, вона зав'язує особисті стосунки з комісаром флотилії Миколою Маркіним. Невдовзі на Волгу прибуває сам наркомвоєнмор Лев Троцький. 23-річна комісарша кидає Маркіна і зближується з Троцьким. Лариса Рейснер у листі батькам писала: «Троцкий вызвал меня к себе, я ему рассказала много интересного. Мы с ним теперь большие друзья, я назначена приказом по армии комиссаром разведывательного отдела при штабе (прошу не смешивать с шпионской контрразведкой), набрала и вооружила для смелых поручений тридцать мадьяр, достала им лошадей, оружие и от времени до времени хожу с ними на разведки. Говорю с ними по-немецки».
Троцький оцінив здібності комісарші і підвищив її до комісара морського генштабу Росії. Серед джерел є згадка, достовірність якої частина дослідників заперечує, про те, що напіводягненого Троцького Раскольніков застав у каюті своєї коханої. В інших джерелах пишуть, що Рейснер стала «боевым товарищем Л.Д. Троцкого, сопровождая вождя в его поезде». Замість комісарської шкірянки комісарша полюбляє вдягатися у награбовані хутра і діаманти. А матросів сприймає як своїх слуг чи пажів. Також серед джерел є згадки про те, що Рейснер з садистською посмішкою, нанюхавшись кокаїну, особисто розстрілювала білогвардійців. «Этой «красной валькирии» была свойственна поразительная бесчеловечность и жестокость — например, она любила облачаться в платья расстрелянных жертв». Розстрілювала вона і своїх червоногвардійців, якщо вони у чомусь завинили. У нарисах, які вона надсилала до журналу «Воєнмор», вона хвалила «исключительное мужество Троцкого», та описувала, як вони розстрілювали за наказом Троцького не лише полонених, а й священників та своїх солдат «как собак резанных». Зокрема в один день було розстріляно 27 комуністів, звинувачених у боягузтві. Троцький і Рейснер розстрілами і полум’яними закликами піднімали бойовий дух червоноармійців: «Рейснер в модной черной униформе (очень ей к лицу!) возбуждает личный состав страстными речами и призывает без страха умирать за товарища Троцкого». Писали, що вона приймає коханців в постелі імператриці, а у захоплених маєтках наказує готувати їй ванни з шампанського. Про ці та інші подвиги особистого характеру комісарші є свідчення в записах спогадів матросів Волзької флотилії. а терористом і чекістом Яковом Блюмкіним – постатю моторошною і кривавою. Відкрити / Коментувати

2021-08-21 15:58:53 #поетеса_комісарша #Лариса_Рейснер
Валькірія революції – так називали її. За словами сучасників, усі чоловіки озиралися на неї, а кожен третій зупинявся, наче вкопаний. Поет Всеволод Рождественський згадував, що коли вона з’явилася на балу, перед нею усі розступалися у захваті і зацікавленості. Лев Троцький писав, що у неї зовнішність олімпійської богині. Осип Мандельштам у вірші назвав її «зеленоокою русалкою». М. Гумільов оспівував її у віршах, Борис Пастернак на її честь назвав головну героїню роману «Доктор Живаго».
Звали цю петербурзьку красуню Лариса Рейснер. Народилася вона в Любліні у 1895 році. Її літературний дебют (романтична п'єса) відбувся у вісімнадцять років. Згодом разом із батьком вона видавала журнал «Рудин» (був такий персонаж у Тургенєва – «образ лишнего человека»). Тут вона друкувала свої вірші, критичні статті та фейлетони, які підписувала чоловічими псевдонімами: М. Ларин, Марин, Л. Храповицкий (щось, певно, феміністичне, як і пізніші її перипетії та о́брази). Відкрити / Коментувати

2021-07-22 16:09:56 Загадкове слово бездрик чи бедрик зустрічається в новорічних ритуальних текстах, які виголошують на Щедрий вечір: щедрик-бедрик або щедрик-ведрик («Щедрик-ведрик, дайте вареник» і т.п.). Існує версія, що цей бедрик (ведрик) пов’язаний із діалектним словом ве́дро, що означає ясну погоду, а отже знову нагадує нам про початковий зв’язок цієї комахи із сонцем. За іншою версією, бедрик – це «плямистий на бедрах». На цю ознаку вказує ще одна назва цього жука: зозулька.
Отже, отакий непростий цей бедрик, зозулька, боже сонечко, божа корівка та птах Богородиці. У багатьох країнах цю комаху заборонено вбивати. І можливо це не лише з огляду на його користь, а ще й на давні вірування в божественне походження цієї комахи. Відкрити / Коментувати

2021-07-22 16:09:56 Назви звірів, птахів, плазунів і навіть комах іноді зберігають цікаві свідчення давніх міфологічних вірувань. Зокрема, загадковою і таємничою є назва нічим особливо непримітного жучка, якого називають сонечком. Те, що сонечко корисне, бо знищує різних шкідників – попелиць, кліщів, щитівок, напевно, усі знають. А от про те, що по сонечку раніше вгадували погоду, можливо, чули не всі. Матвій Номис у 1864 році у своєму збірнику народних прислів’їв та приказок навів таке свідчення: «Сонечко, сонечко! Виглянь у віконечко: твої дітоньки плачуть, їстоньки хочуть». Як почнуть хмарки набігати, — дітвора, піймавши сонечко (божу корівку), перепускають його з руки на руку, примовляючи ті слова. Якщо воно скоро зніметься і полетить — незабаром сонячно буде; як же висуває тільки крильця, а не знімається, погода буде така, застелиться оце на ясно, та і знову хмарки. Цю дитячу примовку наводить у своєму оповіданні «День на пастівнику» Панас Мирний:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко,
Бо татари ідуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть.
Не знаю, чи зараз так роблять діти, а ми в дитинстві завжди, якщо не тебе сіло сонечко, піднімали догори долоню з ним і говорили ці слова із закликом, щоб воно летіло до своїх діток. Звідки ж це уявлення? Виявляється, наше сонечко – не просте, а боже, і за ним тягнеться якась давня і не до кінця зрозуміла історія. Німці його називають Sonnen-kafer («сонячний жук»), а верхньолужицькою його звуть boze stoncko, Отже, це боже сонечко може літати до небесного бога, передавати йому побажання, може приносити дітей, попереджати про небезпеку, пророкувати врожай тощо.
Іншим міфологічним мотивом є зв’язок цієї комахи із віруваннями про небесне стадо, яке належить богові сонця чи громовержцю. У давній Індії сонечко називали indragopa («та, чий пастух Індра»). Цей мотив присутній у багатьох європейських назвах сонечка: болг. божа кравица (кравичка), пол. boża krówka, литов. dievo karvite, рос. божья коровка, рум. vaca domnului («корова бога»), сербохорв. божja òвчица, нім. Herrgottshaffechen (божа вівця), фр. bête à bon Dieu («тварина бога») або poulette à Dieu («курочка бога»). У деяких наших діалектах цю комаху називають: божа корівка або свята корівка. У цій назві відбився міфологічний мотив викрадення небесних корів.
Згодом назва цієї комахи почала християнізуватися, і в німецькій мові його стали звати Marienkafer, а в англійській lady-bug або lady-bird, тобто «жук Богоматері» або «птах Богоматері». А дитяча англійська примовка про те, щоб цей жук летів на небо, додому, бо його хатка у вогні, і всі діти згорять, була надрукована в Англії ще у 1744 році: Ladybird, ladybird, fly away home, your house is on fire, your children shall burn!
Існує багато версій, ким же насправді є це сонечко, де його хата, чому в ній горять діти, хто їх і її покарав і за що. Однією з версій є міф про покарання громовержцем своєї невірної дружини, перетвореної на сонячну комаху зі слідами-цятками на крилах від божих блискавок, і спалювання її дітей, покараних за гріх матері. Цих дітей семеро, на вказує кількість крапок і їх пов’язують з днями тижня, в яких перший має зв’язок із сонцем: Sunday, Sonntag.
Ще однією назвою сонечка в українській мові є бедрик (бездрик, ведрик, сведрик-бедрик). Під Сумами є село Бездрик, розташоване на однойменній річці Бездрик. Воно засноване у середині 17 століття переселенцями з Правобережжя, які, очевидно й принесли із собою це слово, невідоме на Слобожанщині. Тому місцеві перекази намагаються пояснити назву цього села через якісь фонетично схожі слова: «Якийсь пан, їдучи до своєї знайомої пані в гості, зав'яз в глинистому багні візком і ніяк не міг вибратися. У розпачі від назвав це місце «бездном». Із часом це слово трансформувалося в «бездрик». Відкрити / Коментувати

2021-07-20 21:58:26 Т.Г.Шевченко. Тополя. [1839 – 1840. С.-Петербург].Кольоровий папір, італійський олівець. 25,7 × 20 см. Національний музей Тараса Шевченка Відкрити / Коментувати

2021-07-20 21:57:03 Пірамідальна тополя - один із символів України, вона оспівана в піснях, Тарас Шевченко присвятив їй свою ранню баладу «Тополя». У ній ідеться про дівчину, яка випила зілля, що їй дала ворожка і яке мало б їй повернути коханого, але перетворилася на тополю край дороги: «Отак тая чорнобрива Плакала, співала... І на диво серед поля Тополею стала». Цей вірш Шевченко присвятив Парасці Петровській і в альбом їй намалював пірамідальну тополю.
Цікаво, що пірамідальна тополя - це не місцеве дерево, воно завезене з Італії не так давно. Його ще називають італійською тополею. У 17 столітті поміщики виписували з Італії сотні саджанців і наказували селянам саджати їх вздовж доріг. Ця традиція висаджувати тополі біля людних місць та житла йде ще від Давньої Греції, де тополя була настільки популярною, що Карл Лінней дав їй наукове ім'я - "populus", тобто "народна".
Українцям це дерево полюбилося і доповнило сім'ю місцевих тополь - білої тополі, у якої листки знизу білі, та чорної тополі, яку ще звуть осокором, саме з цього дерева летить пух, а також ще кількох видів тополь, яких в Україні близько десятка, а в світі більше сотні. Але саме на пірамідальну тополю перетворюються дівчата в українських народних баладах. Крім згаданого вище Шевченкового сюжету, ще одним популярним фольклорним мотивом є перетворення на тополю невістки, яку прокляла свекруха і потім наказала синові зрубати це дерево, але тополя заговорила до нього голосом його дружини.
Прийшов син до хати: Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, що не йде стрічати? —
Не питайся, сину, про свою дружину,
Бери топір в руки — рубай тополину.
Як ударив вперше — вона й похилилась,
Як ударив вдруге — вона й попросилась:
— Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,
На моєму листі спить твоя дитина.
У ХІХ столітті переселенці з України завезли пірамідальну тополю на Росію - не лише в центральну частину, а й навіть на Далекий Схід. Відкрити / Коментувати

2021-06-30 22:25:59 А ви знали, що ім'я Ізабела (Isabel) походить від єврейського імені Ієзавель. Так у Біблії звали жорстоку і деспотичну дружину царя Ахава, яка поклонялася Астарті і Ваалу. Ізраїльський пророк Ілля прокляв її, і під час бунту прихильників бога Ягве царицю викинули з вікна, де її затоптали кіньми вершники та пошматували собаки.
Під впливом біблійної історії Ім'я Єзавель стало синонімом всякого нечестя. Її вбивство описав Жан Расін у трагедії "Гофолія". Гюстав Доре створив літографію "Смерть Єзавелі". У 1953 р. вийшов фільм "Гріхи Єзавелі" (Sins of Jezebel).
А іменем Ахав назвав свого одержимого помстою капітана американський письменник Герман Мелвіл.
Ілюстрація: Гюстав Доре, «Смерть Єзавелі» Відкрити / Коментувати

2021-06-01 01:22:23 Китайський імператор Цяньлун наказував страчувати поетів за написання сумних віршів, бо вважав, що сумні вірші загрожують його владі і натякають на падіння імперії. Піддані мають бути завжди веселими. Відкрити / Коментувати

2021-05-21 12:21:58 22 травня - Пам’ятний день перепоховання Т. Г. Шевченка.
За свідченням одного із організаторів похорону Т.Шевченка у Каневі Г.Честахівського, над могилою було змуроване цегляне склепіння, засипане землею і обкладене камінням, щоб надати вигляду степової козацької могили. Пізніше встановили дубовий хрест, який у 1884 році замінили на металевий. У такому вигляді могила проіснувала до 1923 р., коли хрест було знято і замість нього встановлено чавунний бюст за проектом скульптора Каленя Терещенка. І вже у 1939 р. могила набула сучасного вигляду. Відкрити / Коментувати