Катя. Вино. Кіно. Розмови

2021-11-21 19:43:58 ​​Я тут взялася читати Майка Йогансена, він іронічний і цікавий, про це окремо. Мені сподобалася ідея - описати свою кімнату. Якщо ти не можеш описати цікаво свою кімнату, то як ти тоді взагалі можеш писати - десь такий був концепт текстів для «УЖ», який Йогансен видавав. Тому я подумала, а чого б не спробувати.

Але що таке «моя кімната»? Це приміщення - стіни, вікна, меблі, квіти? Чи це щось трохи більше? Може це маленький світ у великому світі? Такий на межі з уявою та реальністю. Моя кімната - це те як вона пахне, яке в ній світло і які книжки на моїй полиці. Все інше може мінятися.

Я ніколи цього за собою не помічала, але колись на одну з моїх орендованих квартир приїхав давній друг. Це була десь 5 моя квартира в Києві. Він лишився ночувати, а потім сказав: «Слухай, якби зараз за вікном приїхав трамвай, то було б все так само наче та тій квартирі, де ти жила у Дніпрі». І він був абсолютно правий. Моє помешкання - це частина мене. Саме так неакуратно має лежати ковдра на дивані, саме так мають стояти книжки на поличці, а одна витягнута і з кількома закладками - це скоріш за все «Бесіди нащадка епохи» Бегбедера, бо я дуже люблю перечитувати їхню розмову з Уельбеком. Має бути в моїй кімнаті кілька свічок, таких що напівзгоріли і обов’язково різних і за кольором і за формою. Такі речі дозволяють мені зосередитися. А ще я вожу із собою свої улюблені листівки - вони милі і ніжні, і коли я лишаюся на самоті вони нагадують, про людей які їх дарували.
Квіти у великих вазонах. В мене з ними складні стосунки, але вчуся цьому діалогу. Тут ще є над чим попрацювати.

В кімнаті, де я пишу цей текст все це є. А ще тут є письмовий стіл. Він стоїть перед величезним вікном.

Це мій стіл, який тепер я вразі чого буду возити з собою, бо я про нього мріяла. Я мріяла про свій письмовий стіл, з настільною лампою і шухлядкою. Це стіл за який я можу сісти і написати цей текст. Це наче ритуал, який я сотні разів собі уявляла. От воно. Прямо зараз я це роблю і це якась абсолюна магія, моя, яку я тепер триматиму в собі, як і те, якою має бути мою кімната.

Але все б не було саме так романтично як я хотіла, як би не це вікно. Це наче оглядовий майданчик у якийсь інший більший світ з мого маленького. Я бачу проспект, машини, яскраві вивіски, світло у вікнах сусідніх домів і постіно фантазую про ті інші життя, які ховаються у тих своїх інших світах. Відкрити / Коментувати

2021-10-06 14:33:14 ⁃ Катя, а правда, що всі жінки відьми?
⁃ Правда
⁃ І ти теж?
⁃ І я теж
⁃ Я так і подумав
Ми сиділи на балконі останнього поверху, уважно дивилися на те, як світанок потроху з’являється на краю неба, курили косяк, пили сухий сидр і слухали Еллу Фіцджеральд на платівці.

Дивно виходить, бо той момент створив він, а відьма я. Відкрити / Коментувати

2021-09-30 17:14:42 ​​Рожева чашка

Спостерігати за людьми - моє улюблене заняття. Особливо за незнайомими й випадково.

Сьогодні диво-спостереження спрацювало. Значить: іду я в офіс, слухаю funk і п’ю домашню каву зі своєї величезної рожевої чашки.

А на зустріч йдуть двоє чоловіків, десь метрів 10 один від одного. Я б ніколи не звернула на них увагу, якби не одне але.

Дорогою проїхала пожежна машина. Й ці два чоловіки абсолютно синхронно підняли на неї голову.

Мимоволі я звернула увагу, що вони абсолютно однаково вдягнені - сині джинси, чорна куртка зі шкіри молодого дермантину, туфлі та кепка. У руках тримали гаджети в однакових чохлах «книжкою». Вони провели поглядом пожежну, одночасно і синхронно склали мобільні та підняли очі на мене, точніше не на мене, а на мою рожеву чашку.

Зазвичай, коли я таке бачу - я придумую історії.

Припустимо - це «Аркадій» і «Геннадій». «Аркадій» трохи роздратований - довелося лишити машину на парковці, щоб швидше дійти на зустріч. В цей час дружина написала повідомлення, що сусіди затопили кухню і тепер точно доведеться робити ремонт. А тут ще й повідомлення з банку, що треба поповнити кредитку. І раптом на фоні всієї інформаційної атаки пролунали сирени пожежної машини. Він відволікся, видихнув, закрив гаджет, втикнув на мою чашку і подумав, що розбереться з цим пізніше. Після того, як вип’є пересмажену каву з кіоску і закурить цигарку.

А от «Геннадій» йшов і тупо читав новини на Facebook. Там не було нічого, що стосується його життя. День народження в однокласника, «5 способів приготувати качку», міський божевільний, який хотів спиляти букву «Т» у слові «Троєщіна». Він все це читав і думав про себе: «ну шо це за хуйня?». А тут ця машина з сиренами. «Щось горить», - подумав «Геннадій». «Мабуть, десь в центрі...». Згорнув гаджет, і теж втикнув на мою чашку і пішов в «Сільпо» за рагу з відділу готової кулінарії.

Моя голова все це вигадала секунд за 30, поки тривала мізансцена.

Та й пішла собі далі. Зі своєю рожевою чашкою і ритмічною музикою в навушниках. Добре, що в мене є моя рожева чашка, вона притягує погляди та історії. Відкрити / Коментувати

2021-09-21 16:59:29 ​​В мене стосунки з Девідом Лінчем

Тут в назві каналу написано «Кіно». А про кіно ще нічого немає, ну майже. Тому розповім вам про свої стосунки з Девідом Лінчем (він про це нічого не знає, але вони є). Я його безмежно поважаю, а ще він мене лякає. 

От реально лякає. Не так, як фільми жахів, а так, що тобі страшно, але не зможеш відірватися. 

В дитинстві було два фільми, які мене страшенно лякали - це «Острів доктора Моро» Джона Франкенгаймера (1996 року) та «Дюна» Девіда Лінча (1984). 

Ще я троооошки пам’ятала «Твін Пікс» і це по спогадах було очевидно страшно. Десь роки три тому я знову подивилася цей геніальний серіал. І від першої до останньої серії мене тримала біля екрана чиста магія, але треба було ховати ногу під ковдру, бо раптом щось страшне і слизьке вхопить. 

Третій сезон «Твін Пікса» - це окрема історія. Це красиво, складно, естетично і цікаво, але само собою це мене лякає. 

Потім ми з подругами ходили на «Малголленд Драйв». І я знову опинилася в цьому прекрасному світі там, де так цікаво, красиво і дуууууже ніяково.

І от я, готуючись до походу на «Дюну» (очевидно, книгу я прочитати не встигну), знову подивилася Лінча. 

Що я вам скажу: знову моє серце в полоні. Мені зрозуміло, чому мене цей фільм лякав в дитинстві, але і зрозуміло, чим мене так тримає Лінч. Він дивний і дууууже цікавий.

Тому до безперечних лідерів мого особистого рейтингу – Квентіна Тарантіно та Веса Андерсона додається Девід Лінч. Відкрити / Коментувати

2021-09-08 17:35:40 ​​Одного разу в Дніпрі ми з Богданою гуляли містом вночі, до нас підійшов хлопець і запитав: 

⁃ Дівчата, а ви були в Парижі? 
⁃ Так, були, - сказала Бодя
⁃ Ні, не були, - сказала я
⁃ І як там в Парижі? - знову запитав хлопець 
⁃ Мабуть, прекрасно, - сказала я 
⁃ Брудно, - сказала Бодя 
⁃ Так і шо? Іти туди чи в «Уткабар»? - не зупинявся наш нічний співрозмовник з пакетом «АТБ»


За три секунди я зрозуміла, що він про нічний клуб Париж, який був на Короленка (не знаю чи він досі існує). 

Я досі згадую цю історію, бо по-хорошому смішна та показує моє романтичне ставлення, до міста в якому я до того моменту не була.

Станом на зараз в мене вже є мій Париж. Той, який я відчувала на дотик. Особливо, коли ми з мамою сиділи в садах Тюїльрі й я задрімала. 

Ці залізні стільці, сонце, яке пробивається крізь густі крони дерев, вуличні музики завжди будуть зі мною. Але попереду ще так багато Парижу, який я шукаю. 

Але все по черзі. 

Я завжди думаю про Париж, без перебільшення. Завжди є якась історія з ним пов’язана. Я не пам’ятаю, коли саме це місто з’явилося в мені, але це точно було дуже давно. Є у ньому своя магія, і вона не ванільно-романтична. Колись ми в одному з ньюзрумів говорили про міста своєї мрії й я не роздумуючи сказала, що це Париж, а одна з дівчат сказала, що це занадто просто і попсово, бо всі хочуть в Париж. Коли я почула її відповідь подумала, що біда людей в тому, що вони все спрощують, бо це місто не про Ейфелеву вежу, круасани і красиві романтичні фотографії. Я його бачу зовсім не таким. 

Так от Париж зустрічався мені так багато разів, особливо в книжках. Зрозуміло, що я не буду перелічувати їх всі. Але кожного разу це було якесь нове одкровення. 

Колись мама подарувала мені пазл із фото Парижа. Я зібрала його і сказала, що це мій Париж з тисячі малесеньких Парижів. 

І його справді тисячі. У Пруста, у Гемінґвея, у Беґбедера, у Мюрієль Барбері, у Гюго, у Дягілєва, у Шанель, Пікассо, у Шагала, у Морісона. Ці прізвища можна перелічувати вічно. Просто десь ти вхоплюєш енергію міста, а десь енергію людини. Так от «Свято, яке завжди з тобою» - це синергія міста та людини.  

Я підкреслювала щось на кожній сторінці. Мені хотілося ще і ще. Більше подробиць, більше історій, більше, більше, більше. 

Я постійно хочу знову в Париж. Мені здається, що ми знайомитимемося один з одним тисячі разів. І тисячі разів це буде щастя. Мені подобається тікати в це місто, навіть подумки. В ньому я бачу красу та енергію ту, яку люблю. Ту яка мені імпонує. І це не лише про ідеальні парки та сквери, а й про брудне метро і кримінальні райони біля вокзалів. Бо естетика має бути компенсована брудом і болем, а інакше вона буде штучна. А в цьому місті я бачу справжність. І саме про це у Гемінґвея. 

⁃ Прийдемо додому і поїмо тут, і у нас буде смачна вечеря, і вип’ємо бургунського з кооперативу через дорогу, там де у вітрині ціна на нього написана. А потім будемо читати, а тоді підемо в ліжко і будемо кохатися.
⁃ І не будемо більше нікого кохати, тільки одне одного
⁃ Не будемо!
⁃ Який чудовий вечір (с) Відкрити / Коментувати

2021-09-02 23:38:53 Відкрити / Коментувати

2021-08-31 14:33:42 ​​Завтра Кайф! 

«Цікаво, чому ці зуби називають зубами мудрості… Що дужче вони прорізуються, то більше пізнаєш, чи що? А я дізналася, що пізнавати - це боляче» (с)

Десь в ці дні рік тому мене збила машина. Ну як, не те щоб збила, але я ще пару днів відчувала, як мене торкається метал. 

Але в цьому була глибока іронія, бо я йшла вулицею і думала про те, що треба підбити підсумки року, думала як сильно я змінилася, як змінилося моє бачення світу і людей навколо, про те, куди і як маю рухатися далі. І йду я собі така в цих роздумах по пішохідному переходу на зелене світло, а тут оп і машина ця. 

Власне і довго потім думала про це і трохи сміялася саме з себе. 

Це я все до чого. Колись давно років 10 тому мені подарували цю книгу - Фаїза Ґен «Завтра кайф». Мені подарували її та збірку творів Альбера Камю (французька література - моя особлива пристрасть) Я проковтнула ці 144 сторінки й мені дуже сподобався текст. Дуже простий, але через простоту можна передати такі важливі речі. 

В мене є цілий перелік текстів, які я просто не запам'ятовую - ні автора, ні героїв, ні саму історію. І це могла бути саме така книжка. Але щось там таке було особливе, те про що я тепер згадала. Мого примірника в мене вже давно немає. І я почала шукати ще один. Добрі люди допомогли й от він в мене в руках. Власне, ця історія на кілька годин, але заряджає вона так, що минулого разу мені вистачило на 10 років, можливо і тепер так буде. Хоча, які 10 років - Завтра Кайф! Відкрити / Коментувати

2021-08-29 10:20:34 ​​«Один із секретів видатних науковців у тому, що вони дивляться туди, куди ніхто і не подумає глянути» (с)

Щойно я перегорнула останню сторінку книги «Частинка на краю Всесвіту» Шона Керолла, подивилася далеко вперед, згадала день що минув і подумала про те, що люди дарма обмежують себе стандартним баченням світу. Це книга про Бозон Хіггса, про його пошук, вплив на науку таких досліджень та сміливість і наполегливість людей, які поставили собі за мету дивитися у порожнечу. Точніше це більшість думає що там, куди вони дивляться порожнеча, але це не так. Це новий світ в якому багато того, що важко пояснити «на пальцях» і треба мати не аби яку уяву, щоб пустити себе зазирнути через шпарину на роботу Великого Гадронного Колайдера. Десь так я собі змалювала свій стан, коли читала цей текст. 

Скоро два роки, як я зробила собі татуювання зі схематичною будовою атома. Це нагадування для мене, що все просте набагато складніше, а якщо все спрощувати, то можна легко себе обмежити. 

Тому я ставлю собі за мету отримувати більше за те, що здається достатнім. 

Це може бути смішно, бо я просто прочитала книгу, але це не так Відкрити / Коментувати

2021-07-20 15:57:31 ​​Пруст написав книгу про мене

В житті все має бути вчасно. Люди, події, книги. 

Я такі речі завжди помічаю. Цього разу знову це сталося. 

Тут можна зараз розповісти історію самого Пруста і його роману, але ви і так це зможете знайти. Хочеться більше своїх історій.

Я взяла цю книгу рівно в той момент, коли мені треба було. Відкрила саме в той час, коли треба було. І читала там постійно про себе. 

Це книга про життя. Про моє життя, хоча думаю що це про кожне життя того, хто пустить до себе Пруста і його текст.

Всі люблять різне. Я люблю занурення. Я весь час наче говорила з ним, з романом, а він зі мною.

Це були досить непрості для мене пів року, але було б ще складніше, якби я не шукала Час разом з героями Пруста. 

Я дуже ціную відвертість в житті. Але ще ніколи не зустрічала стільки відвертості в тексті. Ми правдоподібно весь час з ним говорили. Я розповідала про себе, а він про себе. Я так багато знайшла.

Я розумію чим надихалися інші письменники, які захоплювалися Прустом. Він справді великий. Можна що завгодно вважати потоком свідомості та вважати це художнім прийомом, але це справді так працює. Ти бачиш знайомий колір обкладинки й згадуєш місце, час та простір. Саме з цього складається життя. 

Я ставила собі питання проте, як зробити так, щоб було що згадати. Але насправді згадати завжди є що. Просто треба вміти помічати. Помічати місце, час та простір. 

І можливо тепер, коли я буду дивитися на крило літака і буду згадувати цю цитату з останніх сторінок великого роману: 

«Але якщо говорити конкретно про мене, то я був скромної думки про своє творіння і навряд чи думав про тих, хто його читатиме, сиріч про своїх читачів. Мені здається, що вони будуть не моїми читачами, а читачами самих себе, бо моя книжка правитиме лише за своєрідну лупу, - такі скельця видає своєму клієнтові комбрейський оптик; моя книжка відкриє їм спосіб читати в собі» 

Марсель Пруст «Віднайдений час», завершення сьомого тому, останнього 

Щоб все не здавалося надто простим додам, що це так говорить не сам Пруст про свій твір, а його герой, який сам пише роман в середині роману Пруста. Відкрити / Коментувати

2021-06-22 12:38:29 Для того, аби зберігати найяскравіші моменти і спогади, ось для чого мені цей телеграм-канал. Я все думала про що саме я хочу розповісти. Насправді за той час, що я тут мовчу відбулося дуже багато класних історій, але все потроху. 

Є емоції, які боїшся забути. Спочатку ти їх переживаєш в реальному часі, а потім кожного разу, коли згадуєш, але цей кожен наступний раз все слабший – затирається наче плівка, але головне, що це в принципі було. 

Зі мною багато чого буває і я боюся розгубити деякі моменти, тож саме тут їм і місце.

Та історія, яку я розкажу була два тижні тому і я з нею живу, про неї думаю і боюся забути. Такі сильні були ті емоції. 

Я так довго збираю букви до купи, що ви, мабуть, думаєте про щось детективно-трагічне, або ніжно-романтичне, але ні. Це все не про це. 

Ранкова пробіжка, сонячний ранок. Я вже бігла своє останнє коло і слухала подкаст Ярослава Грицака. 

В принципі ранкова зарядка на вулиці це новий світ енергійних людей, які часто посміхаються один одному. І це створює якийсь загальний добрий настрій, не знаю чи це так всюди, чи це тільки для мене. 

Так от, там де бігаю я, густі дерева, проміні сонця, які пробиваються через листя і багато людей гуляють з собаками. Всі песики дуже чемні й порядні й господарі їхні теж. 

Тож я бігла, слухала пана Грицака, а він розповідав мені про Генделя і «Прибуття цариці Савської». І от вже вкотре я зустріла цю красиву собаку з її хазяйкою. Це була хаскі, але якась дуже не схожа на всіх інших. Ми привіталися, але собака так уважно мене провела поглядом і так посміхалася, вона правда посміхалася. 

І тут відбулося диво - ця красива собака, ці сонячній проміні, і ця музика… 

І я… заплакала. 

Я не знаю чому. Я бігла, посміхалася і плакала. Я відчувала себе такою живою. Я не стримувала емоцій, мабуть, вперше за багато часу. 

Я довго над цим думала: «Катя, яка ж ти дурна!», «Катя, нікому про це не кажи - це смішно», «Катя, тобі пора відпочити», «Катя, це дивно, не лякай людей». 

Але точно є люди, які мене розуміють і вони про це знають, ще й прочитають це.

Я потім не раз бачила цю собаку, і погода так ж сонячна, коли я бігаю, а музика така ж хороша, але саме та мить закарбувалася так, як жодна інша. 
Просто треба було опинитися в тому місці в той самий час. І весь мій довгий шлях привів мене саме туди в той самий момент, щоб я заплакала під час ранкової пробіжки. Я цьому дуже радію. 

От вам Гендель, якщо раптом ви дочитаєте до цього моменту. Відкрити / Коментувати