Катя. Вино. Кіно. Розмови

2022-04-01 22:01:31 ​Роман «Місто» Підмогильного видали у Німеччині

Книжку надрукували у видавництві Guggolz Verlag. Її можна придбати за 26 євро.

На німецьку мову роман переклали Олександр Краточвіл, Лукас Жура, Якоб Вундервальд та Ліна Заліток. Відкрити / Коментувати

2022-04-01 22:01:30 Мій улюблений роман! Дуже хороша новина! Відкрити / Коментувати

2022-03-13 17:02:59 ​​Зазвичай я людина «все норм». В мене завжди все «норм», бо це «норм» допомагає стояти на ногах у будь-якій ситуації.

Таких як я точно багато, це ж не супер сила, це просто можливість відчувати себе. Та зараз є гостра потреба іноді сказати вголос «я не норм» і важливо, щоб було кому це сказати, важливо не закриватися один від одного і не тікати. В мене такі люди є, тому я норм.

Людям потрібні люди. Не забувайте про це. Відкрити / Коментувати

2022-03-03 16:04:05 ​​Я досі не можу заплакати. Тиждень. Тиждень Україна у вогні. Я спілкуюся з величезною кількістю людей, які ставлять на рейки всі можливі та неможливі сили та засоби, яки допомогти тим, хто цього потребує.

Дякую всім тим, хто небайдужий. Хто витрачає свої сили для того, або боротися проти тих, хто прийшов нас вбивати. 

Не вистачає слів, як я пишаюся нашим військом та волонтерами. Тими, хто не тримаючи в руках зброю, б’ється на інформаційному фронті, кіберфронті, або будь-якому іншому. Це щастя, що нам є за що боротися. 

Тепер особливе значення мають всі спогади, дії та слова. 

Коли я була малою тато навчив мене одній грі, я була зовсім мала, мабуть, тільки почала говорити. Це було питання - відповідь, а звучало це десь так: 

- Хто наші вороги? 
- Москалі
- А що вони хочуть в нас забрати? 
- Сало, м’ясо, ковбасу та Чорноморський флот

Я не сильно розуміла про що це, ну спочатку

А тато так тішився)  

Все це було ще на початку 90-х. І в нас вдома завжди був український прапор. І я завжди знала в які країні я живу, яка моя рідна мова, хто і чому може прийти сюди з війною. 

В лютому 2015 року тата мобілізували, він був на Донбасі, він був начмедом батальйону. Зараз він в тилу, ходить на роботу в лікарню, яка готується за потреби приймати поранених (хоча профіль цієї лікарні взагалі інший).

Моя мама теж військовозобов'язана і теж лікар. І теж ходить на роботу, бо людям потрібна допомога в будь-який день та час. 

Ми всі вдома. Ми всі на своїй землі. Відкрити / Коментувати

2022-01-26 22:23:51 ​​Добрий день! Я майстер будувати повітряні замки
Проходьте, давайте свої мрії і складайте поруч уламки.
Ооо! Досвід роботи у мене шалений, 
можу виконати будь-які забаганки

Дивіться, вивчайте, це непростий процес
Моїм вчителем був сам Сервантес.
Тож що тут? Турбота, увага й повага? 
Давай, подивимося про що твоя сага

Бачу, котлован вже є, навіщо такий глибокий? 
Ааа, копаєш тільки вниз, так легше зберігати спокій? 
Тож, тут цеглинка за цеглинкою зведемо вежу
Таку, щоб ніхто не міг залізти вище за оцю межу 

Тут зробимо велике вікно, від стелі до підлоги,
Буде видно далеко вперед усі потенційні загрози
От тут поставимо телескоп, щоб дивитися не тільки вперед, 
А ще пірнати далеко вгору

Обов’язково потрібна велика бібліотека
Мур всередині нехай побудує Сенека.
Створимо потужну смугу перешкод
Тут не може бути зайвих пригод – замок треба охороняти

А навколо зробимо величезний рів з водою
Твоя фортеця має тримати кругову оборону
А з неба його боронитиме летючий дракон, 
Інакше хтось може пройти згори цей кордон

Тепер все на місці, ану встань, піднімеш? Чудово! 
Неси тепер гордо свою надбудову
Є два варіанти як буде далі: ти так і живеш 
Несеш його перед собою, або все руйнуєш 

Тоді думай двічі, чи варто таке будувати
Нагадую, я майстер лише зводити замки,
Що далі - вже не моя турбота,
Врятуєшся з нього ти, чи хтось буде тебе витягати  Відкрити / Коментувати

2022-01-20 15:48:51 ​​Якби хтось мене запитав, що я вважаю магією. Я б відповіла, що це про фізику та закони природи. 

Для мене це чисті чари, а фізика елементарних частинок - це взагалі якийсь новий фантастичний світ. 

Я читаю багато наукпопу про природничі науки, мабуть, так я компенсую свої гуманітарні знання чимось справжнім. Мені само собою мало що зрозуміло, але я стараюся. 

Ще більше мене зачаровують люди, які шукають істину і заглядають у ті світи, які мало хто може просто уявити. 

Чим далі, тим складніше їм ставати рок-зірками просто тому, що все складніше пояснити, що саме вони бачать у мікро- та макросвітах. 

До чого все це? До того, що в моєму житті з’явилася така зірка! Чому я дуже радію! 

І це Річард Фейнман, а не те що ви подумали ;) 

Я дочитала книжку про нього. Про його життя, ідеї, проєкти. І так, в нього можна закохатися, ну я б точно закохалася. 

Вже замовила «Та ви жартуєте, Містере Фейнман?», бо хочу побачити, як виглядав світ його очима і, можливо, трохи більше зрозуміти все те, що навколо мене. 

А от вам цитата самого Фейнмана, раптом зачепить: 

«Поети кажуть, що наука зменшує красу зірок, коли каже, що це - просто скупчення атомів газів. Я також бачу красу зірок у німотній ночі. Що ж я при цьому відчуваю? Безмежний небесний простір розпалює моя уяву: я дивлюся, як кружляють зорі, я бачу їх світло, якому вже мільйони років. Велична картина, і я її маленька частинка… Але що являє собою ця картина, яким є її призначення, чому вона взагалі існує? Чи я завдам шкоди таємничості світоустрою, якщо дізнаюся про нього трохи більше? Адже істина про світ у багато разів чудовіша за те, як її уявляли всі поети минулого. Чому ж її не славлять поети сьогодення? Якщо поети здатні оспівувати Юпітера як людиноподібне божество, то чому вони не здатні змалювати його як величезну кулю, що складається з метану та аміаку, і вічно обертаючись, зберігає безліч таємниць?» Відкрити / Коментувати

2022-01-14 17:19:24 ​​Ії ніколи не любили чоловіки, яких вона обирала,  
Мабуть, саме тому вона їх і кохала - чужих, грубих та сильних 

Їй завжди подобалися недосяжні світи, 
Такі приховані, м’які і крихкі, наче мильні бульбашки.

Вона не раз кричала на хвилі і вітер вночі,
Коли гаряче притуляла до себе чужі історії, такі прості

Видихала пережите повітря і йшла збирати речі.
Викидала розбиті чашки, складала у валізу старі книжки та светри 

Купувала квиток в інше місто і мовчки тікала. 
Руйнувати черговий збудований вітряк - марна справа 

Хай стоїть, генерує спогади та вигаданих героїв,
Відлякує птахів та думки про те, що можна все пережити знову.

Вона заварює каву на новому місці, 
Розкладає по поличках старі журнали та розставляє вазони з квітами, 

Запалює свічку, яка пахне лавандою 
Сідає біля вікна та починає заново те життя, яке хоче прожити сама

14 січня 2022 Відкрити / Коментувати

2022-01-11 19:48:24 ​​Зазвичай я читаю книжки за планом. Тобто я собі придумую, що я хочу читати, складаю список і рухаюся по ньому.
На щастя я не дуже принципова в цьому плані, тому можу читати паралельно по три книжки.

Цього разу зі мною сталася «Спитайте Мієчку».

Це перша художня книжка Євгенії Кузнєцової. А сталася вона тому що ми запросили Євгенію на ефір, але через іншу книжку. Через «Готуємо в журбі». Лінк на ефір тут і це зовсім інша історія.

А про «Спитайте Мієчку» почну з кінця. Я так сміялася весь час, що очікувано було – плакатиму в кінці. І це сильно пов’язано з особистим. Таким живим і справжнім. З тим, що формує тебе як людину – й не освіта чи виховання, а те, як ти сприймаєш світ. Це про літо, про старий будинок, про життя з усіма його викликами та переживаннями, про вибір, який доводиться робити постійно.

Це не професійний відгук на книжку, це суто мої емоції. Я зробила купу закладок, щоб коли візьму її до рук знову в мене були маркери за що хапатися, що мене зачепило.

Для мене це так близько, бо в дитинстві я більшу частину літа проводила в селі з бабусею. І коли настало останнє таке літо це було одне з найващих прощань, які тільки можуть бути. Бо і я, і бабуся знали, що більше я не зможу приїхати так надовго. Коли я це пишу, я бачу перед собою бабусю біля воріт і як ми обидві усміхаємося, ковтаючи сльози. І навколо таке тепле, серпневе сонце, вигоріла зелень і вже посохлі соняшники, які вже час зрізати.

Я не буду докручувати емоції, кожен має доктутити сам. Сам все це згадати, пережити і відчути. Тому якщо в цих словах ви пізнаєте свою бабусю, то вам точно до душі буде «Спитайте Мієчку».

«Малина давно була окремим королівством – у саму середину заростів, де висіли ще ті невироджені ташкентські ягоди у палець, вже ніхто не міг зайти. Люди покірно обʼїдали її з різних сторін, а там, у глибині, уже «майже, дикі кабани вивели поросят», казала бабуся». Відкрити / Коментувати

2021-12-28 17:49:01 ​​Кожен рік під кінець грудня я чекаю, коли фейсбук нагадає мені цей текст. Я перечитую його і мені зовсім не хочеться його міняти. 


Це найромантичніше моє прощання і це той випадок, коли ми лишилися друзями. 


Це той випадок, коли вже ніколи не буде як тоді. І кожен раз коли ми разом я це бачу. 

Дніпро. Місто якого в мене більше немає

Цього разу це сталося. Ми відпустили одне одного. Я і моє, але вже не моє, Місто.
Колись ми з подругою, ще школярки, десь в класі у 7, а якщо точніше - влітку між 7 та 8 класом поїхали в Дніпро за зошитами. Тоді це була велика пригода достойна Марка Твена) Ясна річ батьки нічого не знали, мама пробач. Ми обидві, ясна річ, вже бували там і не один раз, але без дорослих - вперше. Мабуть, це було, як в американських фільмах про підлітків, коли вони тікають у велике місто, але подробиць я не пам’ятаю. Ясна річ, що повернулися ми додому вчасно. І все таке.

Моє дорослішання завжди було пов’язане з Дніпром. В принципі альтернативи йому не було ніякої. Якщо вступати в університет - то тільки в Дніпро, кому треба той Київ. От же Дніпро нічим не гірше, і поруч з домом. Все логічно я вступлю, буду тут працювати, жити.
І тільки потім почалася наша любов, яку я тепер відпускаю.

Відпускаю ці підйоми о 5-й і ранкові електрички набиті робітниками і студентами. Відпускаю «Богдани» і той шлях від першого корпусу ДНУ до 9-го, їдальню Чермету і шампанське на зупинці.
Немає більше посиденьок з дівчатами у кав’ярні до, під час та після пар. Та й дівчат тих вже в Тебе немає. Вони є в Києві, Мілані, Амстердамі, Лісабоні.

Я полишаю Тобі читання Бахтіна в науковій бібліотеці і уроки французької, аби вивчати Камю в оригіналі. До речі, між парами та французькою постійно було багато часу і я гуляла - найбільше мені подобалися сутінки десь в районі вулиці Гоголя, але їх я теж залишаю тобі, Місто.
Я їхала першим трамваєм і дивилася на тебе - таке рідне Місто, яке я знаю в довжину і в поперек, але ти чуже. Я не твоя більше, а ти не моє.

Я залишаю тобі оте побачення, яке так і не відбулося, бо Його збила машина. (Якщо хтось тут напрягся - все обійшлося переляком). Я багато побачень тобі залишаю - під деревами парка Шевченка, у планетарії, на лавці у якомусь дворі під деревом під час дощу - хоча це було не побачення, але точно романтична мить: ми просто сиділи там серед ночі і мовчали.
Тепер ми різні, Місто. Але нам точно було добре разом на ЄБ, на якійсь репетиційній базі на Лівобережному, в караоке десь на Перемозі і в тому дивному закладі на «східній прохідній», у гей-клубі, в «Залатаному барабані», в «Мулін Ружі» і на матчах «Дніпра».

Завжди Твоїми залишаться всі ті ночі на набережній. Єсенін під гітару і ПУТІН ХУЙЛО на парапеті біля пам’ятника Слави.

Я дивилася на тебе і посміхалася, це було дуже дивне відчуття, наче ми один одного ніколи не кохали. Наче не було тих таксистів, які мене впізнавали і питали чого нас сьогодні так незвично мало. А той кілограм солі, порізані продавчинею лимони і текіла у сквері навпроти гастроному «Асторія» (там нам і порізали ті лимони). Невже Ти забуло Місто?

А вечірки в «Арт-Квартирі»? Крутіших я не знаю! Але залишай їх собі, і ту презентацію Любка Дереша в «Чорній Ящірці» в сутінках і під дощем теж забирай. Мені більше не потрібно.
Ну і Героїв Сталінграду, 41 - це звісно твоє. Та й вулиці такої вже немає.

Ясна річ ми не прощаємося. Ми ще побачимося багато разів, але я вперше Тебе відпускаю. Таких як я в тебе багато, вони їдуть, рідко вертаються, але точно приїздять знову побачитися. Ми ще не раз будемо пити каву і вино, але вже ніколи не буде так, як раніше, бо я більше не люблю тебе так, як раніше, а ти більше не любиш так, як раніше, мене.

28 грудня 2018 Відкрити / Коментувати

2021-12-04 16:00:32 ​​Коли ми говоримо про щось українське, ми постійно не договорюємо. Не навмисно, а просто тому, що так багато не знаємо. Так багато затерто та приховано і так багато нам треба віднайти. От так я віднайшла для себе Йогансена. Він з «наших 20-тих». Я не щойно про нього дізналася, просто щойно прочитала «Подорожі філософа під кепом». Це дотепно, з жартами, з критикою, гарними описами. Це його подорожі у єврейські колонії (десь поблизу Нікополя, Запоріжжя, Кривого рогу), у «радянську Болгарію» (неподалік Мелітополя), «Під парусом на дубі» Йогансен подорожував в український південь, а ще в Дагестан та у Казахстан. 

Після того, як перегорнула останню сторінку книги я прочитала ще кілька статей про Йогансена, про те ким він був, як поводився з друзями та колегами. Це не тільки цікаво, це ще й невідривно від його текстів. Таких іронічних і грайливих. Він знав кілька мов, займався спортом, любив та цінував творчість. Такий літературний супергерой. 

Не знаю чому, але «наші 20-ті» мені дуже імпонують. І я страшенно вдячна Ярині Цимбал за те, що вона стала їхнім промоутером. Бо мені не вистачало саме такої української літератури. (Кому цікаво на сайті видавництва “Темпора” можете знайти серію книжок “наші 20-ті”)

Як склалося життя Йогансена, ви можете і самі почитати. А ще краще почитайте його твори. Бо він людина оркестр і це не фігурально: 

«Редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора, язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в моїй особі)». 

Це я все до чого. Не стримуйтеся! прекрасне і цікаве поруч, просто треба зазирнути трохи далі за соцмережі. Відкрити / Коментувати