Правові позиції Верховного суду

2021-11-11 16:43:16 Постанова КЦС ВС від 08.09.2021 у справі № 206/2212/18 (№ в ЄДРСР 99714125)
Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широку сферу застосування: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов`язанні не має правового значення, чи вибуло майно з володіння власника за його волею або всупереч його волі, чи є набувач добросовісним або недобросовісним.
Аналіз норм статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: а) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); б) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності достатньої правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Конструкція статті 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 цього Кодексу, свідчить про необхідність установлення так званої абсолютної безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред`явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов`язаний договірними правовідносинами щодо речі.
Наведене у своїй сукупності свідчить, що кондикція - це позадоговірний зобов`язальний спосіб захисту права власності або іншого права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб`єктним складом підпадає під визначення зобов`язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна (носія іншого цивільного права), підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця (набувача майна) з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності цивільних відносин безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливо здійснити шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача таке майно.
Отже, положення глави 83 застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб, чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Сутність зобов`язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього. Відкрити / Коментувати

2021-11-10 23:47:31 Постанова ВП ВС від 05.10.2021 у справі № 910/18647/19 (№ в ЄДРСР 100259273)
Щодо тлумачення норм КПК України та Закону про АРМА, що стосуються правових підстав для реалізації майна (активів), на яке накладено арешт у кримінальному провадженні


Стаття 21 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» стосується загалом майна як активів, управління якими здійснює Агентство, та до яких належать кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні чи стягнуті за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими.

Натомість абзац сьомий частини шостої статті 100 КПК України регулює збереження і реалізацію майна, яке є речовим доказом у кримінальному провадженні.

Вона розмежовує (1) передання речових доказів вартістю понад 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб Агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження або збереження їхньої економічної вартості та (2) передання речових доказів для їх реалізації.

При цьому, за змістом частини шостої цієї статті, для реалізації можуть бути передані речові докази, зазначені в її абзаці першому, тобто тільки речові докази, що не містять слідів кримінального правопорушення, у вигляді предметів, великих партій товарів, зберігання яких через громіздкість або з інших причин неможливо без зайвих труднощів або витрати із забезпечення спеціальних умов зберігання яких співмірні з їх вартістю, а також речові докази у вигляді товарів або продукції, що піддаються швидкому псуванню.

Земельна ділянка до таких видів майна не належить. Відкрити / Коментувати

2021-11-09 13:16:52 Постанова КЦС ВС від 28.10.2021 у справі № 390/351/20 (№ в ЄДРСР 100816844)
Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права. Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права. Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов`язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб`єктивних цивільних прав. Принцип юридичної визначеності, як складова частина конституційного принципу верховенства права, зобов`язує особу самостійно цікавитися перебігом розгляду його прави в суді. Тривала відсутність такого інтересу з боку учасника судового процесу свідчить про його небажання захищати свої процесуальні права та зловживання правом. Отже, відповідач був повідомлений про розгляд справи судом першої інстанції (отримав копію ухвали про відкриття провадження у справі), проте не цікавився перебігом розгляду цієї прави в місцевому суді, а також не отримував судову кореспонденцію, яка була направлена на належну адресу, тому відсутні правові підстави вважати про порушення його права на судовий розгляд. Судова кореспонденція під час перегляду справи судом апеляційної інстанції направлялася на ту ж адресу, що і в суді першої інстанції (а. с. 112, 118, 120). При цьому, відповідач забезпечив участь свого представника у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції (а. с. 135). Відкрити / Коментувати

2021-11-09 11:08:22 Постанова ВС від від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18 (провадження № 11-771апп19).

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (провадження 12-58гс18, пункти 5.7, 5.8), від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження 11-377апп18, пункти 28-30), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а (провадження № 11-1506апп18)).

Позивач обґрунтував позовні вимоги відсутністю в осіб, які звернулися до державного реєстратора із заявою про припинення юридичної особи, повноважень на вчинення таких дій та, як наслідок, фіксації їх у ЄДР.

Відповідно до частини четвертої статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» установлено спростовану презумпцію відомостей, унесених до ЄДР. Такий висновок зроблено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19).

Отже, спір про відміну державної реєстрації юридичної особи є спором про наявність або відсутність цивільної правоздатності й господарської компетенції (можливості мати господарські права та обов`язки) та не захищає права позивача в конкретних правовідносинах.

Спір про відміну державної реєстрації припинення юридичної особи не є спором з державним реєстратором про спонукання останнього внести відповідний запис до ЄДР. Цей спір не є спором у сфері публічно-правових відносин, у тому числі якщо він виник у зв`язку з протиправним внесенням до ЄДР державним реєстратором запису про проведення державної реєстрації юридичної особи; не є спором, що виникає із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин; не є спором, що виникає у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

При цьому процесуальне законодавство не визначає юрисдикційну належність такого спору.

Велика Палата Верховного Суду, заповнюючи цю прогалину закону, у постановах від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 6 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18) зазначила, що подібні спори є найбільш наближеними до спорів, пов`язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України), а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.
Такий спір має вирішуватися за правилами Господарського процесуального кодексу України незалежно від суб`єктного складу за місцезнаходженням юридичної особи (частина шоста статті 30 Господарського процесуального кодексу України). Відкрити / Коментувати

2021-11-09 01:14:24 Постанова ВП ВС від 08.09.2021 у справі № 160/15864/20 (№ в ЄДРСР 100704610)

Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, а тому вкладник, звертаючись до суду з позовом, пов`язаним з порушенням його прав за договором банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

Разом з тим слід зазначити, що Фонд не є фінансовою установою, яка надає фінансові послуги, оскільки відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» він є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Крім того, відповідно до частини третьої статті 3 цього ж Закону Фонд є установою, що не має на меті отримання прибутку.

Таким чином, Фонд не підпадає під категорію фінансової установи, яка під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів. Отже, на фізичних осіб - вкладників комерційних банків під час дії тимчасової адміністрації не поширюється дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.

З наведеного убачається, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій (виконання окремої владної функції Фонду, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

Ураховуючи викладене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що дія частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а тому немає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору в цій справі.

Тому Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи зазначені вище норми права, дійшла висновку про необхідність відступити від правового висновку, який викладений у Постанові ВП ВС від 15.05.2019 по справі № 817/649/16 (№ в ЄДРСР 82157245), оскільки цей висновок протирічить висновку, викладеному у Постанові ВП ВС від 15.05.2019 по справі № 817/777/16 (№ в ЄДРСР 81877667), і підстав для відступу від такого висновку не вбачається. Відкрити / Коментувати

2021-11-01 17:19:21 Постанова КЦС ВС від 15.09.2021 у справі № 752/14500/19 (№ в ЄДРСР 99648096)

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.
Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У відповідності до статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
Системний аналіз змісту вказаної норми дозволяє дійти висновку, що позовна давність переривається пред`явленням особою позову, а не постановленням судом судового рішення. У разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач,перебіг позовної давності переривається саме в день пред`явлення такого позову і перебіг позовної давності починається заново з наступного за ним дня.
Разом із тим, при оцінці спірних правовідносин суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що преклюзивні строки, передбачені статтею 1281 ЦК України (пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців), застосовуються і у випадку смерті іпотекодавця, відмінного від боржника (майновий поручитель).
Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.
Крім того, у пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18) зазначено, що стаття 17 Закону України «Про іпотеку» визначає підстави для припинення іпотеки, серед яких немає такої як смерть іпотекодавця, оскільки за змістом частини першої статті 1282 ЦК України та частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності на предмет іпотеки в порядку спадкування іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, який як спадкоємець набуває статус іпотекодавця.
Таким чином, преклюзивні строки, передбачені статтею 1281 ЦК України (пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців), не застосовуються у випадку смерті іпотекодавця, відмінного від боржника (майновий поручитель). Відкрити / Коментувати

2021-11-01 15:49:00 Постанова від 30 червня 2020 року справа № 717/1223/17-ц

https://reyestr.court.gov.ua/Review/90202182

Велика Палата Верховного Суду вважає, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Відкрити / Коментувати

2021-11-01 15:44:45 Постанова ВС від 4 лютого 2020 року справа № 912/1120/16
https://reyestr.court.gov.ua/Review/89083008

6.28. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання. Відкрити / Коментувати

2021-10-26 15:33:22 Апеляційний суд скасував рішення районного суду, задовольнив позов про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису нотаріуса, яким стягнено борг за нотаріально посвідченим договором позики, оскільки боржник не був повідомлений про вимогу повернути заборгованість.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду залишив у силі постанову апеляційного суду, зробивши такі правові висновки.

Боржник, який так само, як і кредитор, має право на захист свого цивільного права, у судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як із підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача.

Тому суд, вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання документів на підтвердження безспірної заборгованості. Для правильного застосування положень статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» суд повинен перевірити доводи боржника в повному обсязі: чи справді на момент вчинення виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, зокрема чи не було невирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру станом на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.

Законодавством не визначений виключний перелік обставин, які свідчать про наявність спору щодо заборгованості. Ці обставини встановлюються судом відповідно до загальних правил цивільного процесу за наслідками перевірки доводів боржника та оцінки наданих ним доказів.

Верховний Суд зазначив, що дійсно на сьогодні чинне законодавство України не зобов’язує нотаріуса викликати позичальника і з’ясовувати наявність чи відсутність його заперечень проти вимог позикодавця. Проте право позичальника на захист його інтересів забезпечується шляхом направлення йому повідомлення про заборгованість та необхідність її погашення. Однак, враховуючи те, що нотаріальне провадження є безспірним, для забезпечення такої безспірності нотаріусові бажано з’ясувати у позичальника наявність заперечень щодо вчинення виконавчого напису або сплати ним боргу.

У нотаріальному процесі при стягненні боргу за нотаріально посвідченим договором позики (кредитним договором) на підставі виконавчого напису нотаріуса боржник участі не бере, а тому врахування його інтересів має забезпечуватися шляхом надіслання повідомлення – письмової вимоги про усунення порушення (письмове повідомлення про вчинення виконавчого напису).

Апеляційний суд, встановивши відсутність доказів направлення позичальником листа-вимоги про повернення боргу та отримання боржником такого листа, дійшов обґрунтованого висновку про те, що встановлена законом процедура стягнення боргу за нотаріально посвідченим договором позики на підставі виконавчого напису нотаріуса не була дотримана (виконана), а саме боржник не був повідомлений про вимогу повернути заборгованість, що є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Постанова Верховного Суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 554/6777/17-ц (провадження № 61-17750св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/100428462. Відкрити / Коментувати

2021-10-20 22:52:59 Право кредитора на стягнення з позичальника коштів на підставі ст. 625 ЦК виникає в силу Закону, а не договору, а тому ці кошти не входять до складу основного зобов’язання та не забезпечуються іпотекою.

Постанова КЦС ВС від 12.08.2021 у справі № 757/34955/18
https://reyestr.court.gov.ua/Review/98971403

Примітка
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах КЦС ВС від 03.02.2020 у справі № 569/613/19 від 26.02.2020 у справі № 569/23247/18 від 15.04.2021 у справі № 570/648/19, від 08.09.2021 у справі № 569/17667/19.
Також в постановах КЦС ВС від 03.02.2020 у справі № 569/613/19 та від 26.02.2020 у справі № 569/23247/18 зазначено, що наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат не є санкцією, передбаченою умовами договору, за неналежне виконання таких умов, та виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника. Відкрити / Коментувати