Правові позиції Верховного суду

2021-05-07 16:12:14 Сам факт здійснення окремих дії щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою ч. 8 ст. 48 Закону України "Про виконавче провадження", не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обов'язків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.

ПОСТАНОВА 22 квітня 2021 року Справа № 905/2488/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
4.14. Частиною 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавець зобовязаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Порядок доступу до такої інформації з баз даних та реєстрів встановлюється Міністерством юстиції України разом із державними органами, які забезпечують їх ведення.
Згідно з частиною 4 статті 24 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець має право вчиняти виконавчі дії щодо звернення стягнення на доходи боржника, виявлення та звернення стягнення на кошти, що перебувають на рахунках боржника у банках чи інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитарних установах на території, на яку поширюється юрисдикція України.
Частиною 2 статті 36 зазначеного Закону визначено, що розшук боржника - юридичної особи, майна боржника організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням.
Відповідно до частини 8 статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше, ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника; не рідше, ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника.
При цьому сам факт здійснення окремих дії щодо виявлення майна та коштів боржника, без встановлення та дослідження обставин, що державним виконавцем проводилась перевірка майнового стану боржника з відповідною періодичністю, встановленою частиною 8 статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", не свідчить про належне виконання державним виконавцем своїх обовязків щодо розшуку майна боржника та здійснення заходів, необхідних для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення.
Висновок щодо безрезультатності або неможливості розшуку боржника, майна боржника може бути обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець повністю реалізував надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.08.2018 у справі № 910/25970/14.
4.15. Суд апеляційної інстанції встановив, що державний виконавець Григорян Г.Ю. порушувала строки проведення перевірки майнового стану боржника, встановлені частиною 8 статті 48 Закону України "Про виконавче провадження", а також з 2018 по 2020 роки не було вчинено жодних активних та ефективних виконавчих дій, спрямованих на реальне виконання боржником рішення суду у цій справі, у зв`язку з чим суд першої інстанції на законних підставах задовольнив скаргу стягувача у згаданій частині.

https://reyestr.court.gov.ua/Review/96462587 Відкрити / Коментувати

2021-04-27 14:43:53 Станом на час розгляду цієї справи судом, відсутнє положення закону, яке б зобовязувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста, а суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обовязковість якого для відповідача законом не передбачена.
ПОСТАНОВА 31 березня 2021 року Справа № 909/1402/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду

… з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обовязок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01 січня 2020 року.
Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обовязків, що виникли з моменту набрання ним чинності (ч. 3 ст. 5 Цивільного кодексу України).
Отже, якщо акт цивільного законодавства, що регулював цивільні відносини, втратив чинність, новий нормативно-правовий акт з моменту набрання ним чинності застосовується до юридичних фактів цивільного права та породжуваних ними цивільних прав і обовязків.
Станом на час розгляду цієї справи судом, відсутнє положення закону, яке б зобовязувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Івано-Франківськ. Відтак, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена. Зазначене відповідає ст. 19 Конституції України, згідно з якою правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Аналогічні висновки щодо застосування статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" при вирішення спору про укладення договору про пайову участь викладено у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 13.01.2020 у справі № 922/267/20, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19, від 23.03.2021 у справі № 904/454/18.
Однак, суди попередніх інстанцій не врахували викладеного вище, внаслідок чого при ухваленні оскаржуваних судових рішень допустили неправильне застосування норм матеріального права, зокрема частини третьої статті 179 та статті 187 Господарського кодексу України, частини третьої статті 5 Цивільного кодексу України, статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" та дійшли передчасного висновку про обґрунтованість та доведеність заявленої Фінансовим управлінням виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради позовної вимоги про визнання укладеним між ним та ФОП Бородайком К.П. договору про пайову участь замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Івано-Франківська, про наявність законодавчих підстав для укладення цього договору.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/96005081 Відкрити / Коментувати

2021-04-23 16:55:03 ОСОБА, ЯКА ДІЯЛА ПІД ВПЛИВОМ ОБМАНУ, ПОВИННА ДОВЕСТИ НЕ ЛИШЕ ФАКТ ОБМАНУ, А Й НАЯВНІСТЬ УМИСЛУ В ДІЯХ ВІДПОВІДАЧА ТА ІСТОТНІСТЬ ЗНАЧЕННЯ ОБСТАВИН, ЩОДО ЯКИХ ОСОБУ ВВЕДЕНО В ОМАНУ. ОБМАН ЩОДО МОТИВІВ ПРАВОЧИНУ НЕ МАЄ ІСТОТНОГО ЗНАЧЕННЯ. СУБ`ЄКТОМ ВВЕДЕННЯ В ОМАНУ Є СТОРОНА ПРАВОЧИНУ, ЯК БЕЗПОСЕРЕДНЬО, ТАК І ЧЕРЕЗ ІНШИХ ОСІБ ЗА ДОМОВЛЕНІСТЮ.
ПОСТАНОВА 31 березня 2021 року Справа № 910/18600/19 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
Статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).
При вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем факту обману.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.
Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування положень ст. 230 ЦК України при визнанні недійсним договору поруки міститься в постановах Касаційного господарського суду у складів Верховного Суду від 26.11.2020 у справі № 910/18618/19, від 01.12.2020 у справі № 910/18423/19, від 02.12.2020 у справі № 910/18056/19, від 09.12.2020 у справі № 910/18310/19, від 16.12.2020 у справі № 910/18599/19, від 23.12.2020 у справі № 910/18023/19, від 16.03.2021 у справі № 910/17988/19 та № 910/18603/19.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/96145732 Відкрити / Коментувати

2021-04-03 11:42:21 ПОСИЛАННЯ СУДУ АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ НА ТЕ, ЩО ПРО НАЯВНІСТЬ УХВАЛИ ПРО ПОВЕРНЕННЯ СКАРЖНИК МАВ ЗМОГУ ДІЗНАТИСЬ З ЄДРСР З МОМЕНТУ ЇЇ ОПРИЛЮДНЕННЯ Є ПОМИЛКОВИМИ МОЖЛИВІСТЬ ДІЗНАТИСЯ ПРО ПОСТАНОВЛЕНУ СУДОМ УХВАЛИ З ЦЬОГО РЕЄСТРУ Є ЛИШЕ ПРАВОМ ЗАЯВНИКА.
ПОСТАНОВА 25 лютого 2021 року справа № 679/219/20 адміністративне провадження № К/9901/29453/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
… Суд зазначає таке.
36. Вичерпний перелік випадків, які підтверджують дату вручення судового рішення, наведений у частині шостій статті 251 КАС України, і в цьому переліку день оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не прирівняно до дня вручення судового рішення, а тому посилання суду апеляційної інстанції на те, що про наявність ухвали про повернення скаржник мав змогу дізнатись з Єдиного державного реєстру судових рішень з моменту її оприлюднення, тобто з 02 вересня 2020 року, є помилковими. Можливість дізнатися про постановлену апеляційним судом ухвали з Єдиного державного реєстру судових рішень є лише правом заявника.
37. При цьому, оприлюднення судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень не скасовує обов`язок суду вчасно направляти копії судових рішень учасникам справи.
38. Як вбачається з матеріалів справи, ухвалу Сьомого апеляційного адміністративного суду від 31 серпня 2020 року про повернення апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 04 червня 2020 року у справі отримана апелянтом 14 вересня 2020 року, а повторна апеляційна скарга подана ним 17 вересня 2019 року, тобто в найкоротший термін. Тому неприйняття судом апеляційної скарги наведених заявником апеляційної скарги підстав пропуску строку на апеляційне оскарження є непропорційним і нівелює конституційний принцип апеляційного оскарження.
39. Крім того, матеріали справи не містять доказів отримання позивачем копії ухвали Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13 липня 2020 року про залишення апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 04 червня 2020 року без руху, а тому посилання суду апеляційної інстанції на те, що позивач недобросовісно користується своїми процесуальними правами та не демонструє готовність взяти участь у розгляді справи, а фактично затягує розгляд справи на етапі апеляційного перегляду є безпідставними.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/95177026 Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:15:27 Перед зверненням стягнення на предмет застави кредитор повинен направити вимогу про звернення стягнення та зареєструвати відомості у ДРОРМІ.

Теж правовий висновок з 2018 року, який залишився і в 2019 році. Суть його зводиться до того, що перед зверненням на предмет застави, у тому числі і в судовому порядку, кредитор повинен зареєструвати інформацію звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо цього не зробити, то подача позовної заяви про звернення стягнення є передчасною. Такий правовий висновок був зазначений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 року № 0417/12398/2012. Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:14:55 У спорах, ініційованих іпотекодержателем щодо зняття арешту з іпотечного майна, відповідачем повинен бути боржник та особа, в інтересах якої накладено арешт, а не відповідний відділ державної виконавчої служби.

Предметом спору була позовна заява іпотекодержателя до департаменту виконавчої служби Мінюсту щодо накладення арешту на предмет іпотеки банку в рахунок погашення заборгованості третьої особи. Суди першої та апеляційної інстанції позовні вимоги задовольнили. Проте, Велика Палата не погодилася з висновками попередніх судів та відмовила позивачеві в позові. Суд вказав, що позов іпотекодержателя повинен пред’являтися у такому ж самому порядку, як і позов реального власника майна, на яке хоче звернути стягнення виконавець по рішенню суду щодо третьої особи. Тобто, це повинна бути вимога до боржника та третьої особи, в інтересах якої було накладено арешт, а не до виконавця. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 905/386/18 від 26.11.2019 року/ Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:14:18 Якщо іпотекодержатель пропустив шестимісячний строк на пред’явлення вимоги до спадкоємця іпотекодавця з приводу основного зобов’язання, то іпотека – припиняється.

Інколи стаються випадки, коли іпотекодавець за кредитом помирає. У такому випадку права та обов’язки за договором іпотеки переходять до спадкоємця. Тобто, він фактично виступає майновим поручителем. Законом встановлено, що кредитор повинен пред’явити вимогу до спадкоємця протягом шести місяців з моменту отримання спадкоємцем свідоцтва на спадщину. Хоча у справі, що розглядалася, норма була такою, що цей строк визначався з моменту коли кредитор дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, але цей момент суті не міняє. Суд вказав, що шестимісячний строк передбачений на пред’явлення вимоги до спадкоємця є преклюзивним (таким, що не може бути поновлений) і у випадку його пропуску іпотека припиняється. До такого висновку прийшла колегія Великої Палати Верховного Суду у своїй постанові № 520/7281/15-ц від 13.03.2019 року. Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:13:51 Якщо в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором було укладено декілька договорів поруки, то кредитор у позовній заяві не може просити стягнути заборгованість у солідарному порядку з усіх трьох (позичальника та поручителів), так як поручителі не є солідарними боржниками по відношенню один до одного.

Правовий висновок, який створив доволі багато клопоту банкірам. Він полягає у тому, що у позовних заявах юристи просили стягнути заборгованість з позичальника та двох його поручителів у солідарному порядку. Проте, суди вказали, що так формулювати позовні вимоги не можна, адже, поручителі є солідарними по відношенню до позичальника і не є солідарними по відношенню один до одного. Таким чином, суди почали задовольняти позовні вимоги до позичальника та одного поручителя, а до решти поручителів (яких могло бути і не два і не три) – відмовляти. Банкіри почали трохи по іншому формулювати свої позовні вимоги і даний висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 02.10.2019 року № 317/5082/13-ц, фактично є відголоском тих років.

Слід зазначити, що даний правовий висновок актуальний щодо судових рішень ухвалених до 04.02.2019 року, до моменту введення в дію Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування». Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:12:51 Якщо позичальник фізична особа, а фінансовий поручитель – юридична особа (або навпаки), то позовну заяву до обох можна подати в цивільний суд (актуально по позовах, ініційованих до 15.12.2017 року).

Доволі актуальний правовий висновок для банків. Вся суть проблеми полягала в тому, що ще колишній Верховний суд України прийшов до висновку, що якщо спір між банком та фізичною особою, то така справа повинна бути розглянута у порядку цивільного судочинства, якщо спір між банком та юридичною особою, то такий спір повинен розглядатися в порядку господарського судочинства. На практиці, з метою економії коштів, банки подавали одну позовну заяву в цивільний суд до фізичної особи та юридичної (позичальника та поручителя). Проте, суди почали закривати провадження до юридичних осіб, що змусило банки подавати дві окремі позовні заяви. Але Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від такої практики та вказала, що процесуальні кодекси дозволяли об’єднати взаємопов’язані між собою вимоги. Більше того, об’єднання фактично одних і тих же позовних вимог у одне провадження спростить розгляд усієї справи в цілому.

До таких правових висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах № 639/6984/14-ц від 11.12.2019 року; № 643/8992/15 від 11.12.2019 року; № 360/1908/15-ц від 20.11.2019 року; № 303/2408/16-ц від 16.10.2019 року; № 317/5082/13-ц від 02.10.2019 року; № 202/32532/13-ц від 04.09.2019 року; № 496/3778/14-ц від 07.08.2019 року; № 1519/2-3165/11 від 03.07.2019 року; № 2-588/10 (755/18438/16-ц) від 26.06.2019 року; № 523/8249/14-ц від 19.06.2019 року; № 668/4140/15-ц від 24.04.2019 року; № 523/10225/15-ц від 24.04.2019 року; № 604/156/14-ц від 10.04.2019 року; № 757/31762/14-ц від 03.04.2019 року; № 640/4301/17 від 27.03.2019 року; № 521/21255/13-ц від 27.03.2019 року; № 200/15135/14-ц від 27.03.2019 року; № 1411/3467/12 від 20.03.2019 року; № 0417/12398/2012 від 13.03.2019 року; № 554/5323/14 від 06.02.2019 року; № 202/26885/13-ц від 06.02.2019 року; № 464/3790/16-ц від 23.01.2019 року. Відкрити / Коментувати

2021-04-01 09:11:56 Якщо позичальник фізична особа-підприємець ліквідований, то з позовом про стягнення заборгованості потрібно звертатися не до цивільного суду, а до господарського.

Деякі позичальники, з метою ухилитися від своїх обов’язків зі сплати кредиту, отримують позику, як ФОП, а потім ліквідуються. Судова практика давно вказує на те, що припинення ФОП та включення в ЄДРПОУ інформації про його припинення не припиняє його зобов’язання, адже ФОП продовжує своє існування, як фізична особа. На цій підставі банки зверталися до судів з позовами про стягнення заборгованості, як з фізичних осіб і все було доволі логічно. Проте, Велика Палата Верховного Суду вказала, що так як зобов’язання виникло у особи, як у суб’єкта господарювання та не припинилося, то банкові слід звертатися до господарського, а не цивільного суду. Такі правові висновки зазначені у постановах: № 127/23144/18 від 09.10.2019 року; № 640/16902/18 від 04.09.2019 року. Відкрити / Коментувати