ПЛАЙ

2022-06-15 12:57:09 Довгий час Богдан Весоловський залишався ноунеймом для нашої музики. У 80-х його пісні почав грати ансамбль “Львівське ретро”. Дружина композитора, Олена Залізняк, після міленіуму видала збірку із greatest hits Весоловського, але тоді нікому до того не було діла.

По-справжньому гучний ребут Богдану Весоловському в нашому культурному просторі влаштував Олег Скрипка. Фронтмен “ВВ” видав аж два сольні альбоми з його каверами: “Серце у мене вразливе” (2009) та “Жоржина” (2011). А у 2018-му релізом із переспівами Весоловського розродився сам Віктор Морозов – колишній музикант ВІА “Арніка”, “Ватра” та “Смерічка”.

Що хотілося б написати наостанок? Кожного разу, коли ви будете чути від наших музикантів, критиків чи просто слухачів стереотипну байку про те, що в Україні до періоду незалежності не існувало джазу – просто вмикайте їм пісні Богдана Весоловського. І спостерігайте за реакцією.



Відкрити / Коментувати

2022-06-15 12:55:47 А що ж Богдан Весоловський?

Як ми знаємо з підручників історії, Карпатська Україна проіснувала лише три місяці. Після краху держави композитор оселився у Відні. Там сонграйтер майже не писав нічого нового, натомість працював у музичному видавництві, де створював ноти для українських народних пісень.

У 50-х зміцніле українське ком’юніті запросило Весоловського разом із дружиною та двома дітьми до Канади. Музикант потрапив на радіо до Монреаля, де скористався можливістю записати свою музику в студійній якості.

Протягом 60-70-х на у Канаді вийшло аж шість платівок із піснями Весоловського у виконанні Антіна Дербіша, Андрія Добрянського, Ренати Богданської (новий нікнейм Ірини Яросевич) та інших українських діаспорних артистів. Тексти до пісень композитор писав сам, але частіше омузичнював вірші українських поетів, здебільшого – улюбленого Володимира Сосюру.

Звісно, вінтажний джаз Весоловського залишився пережитком довоєнного часу і у 60-х звучав надто старомодно на фоні новонародженого рок-н-ролу. Але важливо інше. Те, що у вихорах бурхливої для українців епохи композитору вдалося не лише зберегти свої пісні, а й офіційно видати їх на релізах, хай навіть і за кордоном.

Наприкінці 60-х Весоловський у складі канадської делегації відвідав Україну. Побував на могилі Шевченка у Каневі, з’їздив до Львова. Словом, закрив свій давній гештальт. А у грудні 1971-го відлетів на хмару. У заповіті композитор написав, що хоче бути похованим у родинному склепі в Стрию. Дружина Богдана Весоловського виконала останнє бажання композитора аж за двадцять років після його смерті, зі здобуттям Україною незалежності.



Відкрити / Коментувати

2022-06-15 12:53:34 А зараз поставимо історію Богдана Весоловського на паузу і поговоримо про те, як життя покидало інших учасників “Ябцьо-джаз”. Кейси це хоч і менш відомі, але не менш ілюстративні.

Наприкінці 30-х активність бенду пішла на спад. У знаки дався не лише від’їзд Веселовського, а й передчуття нової великої війни, що вже носилося в повітрі. Засновник гурту, Леонід Яблонський, спочатку перебрався з родиною до Чехії, а пізніше осів в Аргентині, де грав у місцевих ресторанах. Останнім притулком Яблонського стала Канада – там він намагався популяризувати українську музику серед діаспори.

Степан Гумінілович поміняв саксофон на кулемет. Після окупації Львова совєтами музикант пішов партизанити у лави ОУН-УПА. Під час Другої світової у лавах загону СС "Галичина" співпрацював із нацистами та потрапив до британського полону. По війні жив у Італії, Аргентині та Канаді. В еміграції керував церковним хором та іншими, переважно невеликими бендами.

Ірина Яросевич перейшла до єврейського ансамблю “Тео-джаз”. На гастролях музикантів заскочила війна. Якийсь час співачка жила у загоні для худоби та їла що доведеться. Але вже восени 1941-го долучилася до військового оркестру польського генерала Владислава Андерса, за якого згодом вийшла заміж. У повоєнні роки “Рена” спробувала себе як кіноакторка, знявшись у кількох італійських фільмах. Із Весоловським вона більше ніколи не зустрічалася, хоча і переспівувала пісні композитора у 60-х.

Найуспішніше з усіх екс-”ябців” склалася доля в Анатолія Кос-Анатольського. Радянську окупацію та війну він пересидів у Львові, підпрацьовуючи адвокатом та вчителем музики. А у повоєнні роки зробив блискучу музичну кар’єру. Очолив львівський філіал Cпілки композиторів України, вибився в професори місцевої консерваторії, а наприкінці 60-х отримав звання народного артиста.

Як композитор Кос-Анатольський зробив собі ім’я на обробках та інтерпретаціях лемківського музичного фольклору. Писав і для естрадних музикантів: Дмитра Гнатюка, ВІА “Мрія”, сестер Байко та інших. І найголовніше: у 70-х Кос-Анатольський став консерваторським протектором Володимира Івасюка. Але коли автора “Червоної Рути” виключили з вишу – вирішив за нього не вписуватися.



Відкрити / Коментувати

2022-06-15 12:51:09 Пристібніться, будь ласка. Так далеко в часі ми з вами ще не мандрували.

Львів, 1930-ті. У місті набирають популярність дансинги – такі собі ретро-рейви, де замість техно звучали танго, фокстроти та інші актуальні на той час відгалуження поп-джазу. А оскільки Львів перебував під владою Польщі, здогадайтеся з трьох разів, треки якою мовою переважали на цих імпрезах.

Серед інших на дансингах частенько виступав гурт “Ябцьо-джаз”. У ньому грали вихідці з української інтелігенції – хоч і споляченої, але незламної. А саме: Леонід “Ябцьо” Яблонський (фронтмен, скрипка), Анатолій Кос-Анатольський (клавішні), Степан Гумінілович (духові, вокал), Ірена “Рена” Яросевич (вокал). Головним сонграйтером та акордеоністом бенду став Богдан “Бонді” Весоловський. На його постаті і зупинимося детальніше.

Весоловський мав серйозну обідку через те, що у поляків Львова є своя поп-сцена, а от українцям – зась. Тож і подумав: а що, як джаз зазвучить солов’їною? У серпні 1936-го Весоловський написав перший україномовний шлягер – “Прийде ще час”. Протягом року пісня завірусилася серед проукраїнських слухачів Львова без жодного Спотіфаю: ноти ходили по руках, а мелодію наспівували в кав’ярнях.

“Прийде ще час” Веселовський присвятив “Рені” – вокалістці “Ябцьо-джаз”, з якою закрутив роман. Але для самого композитора це сентиментальне танго стало не лише сумною лавсторі, а й пророцтвом. У 1938-му, – буквально за рік після музичного хайпу, – “Бонді” кинув сцену і в якості дипломованого юриста поїхав розбудовувати Карпатську Україну. Музикант ще не знав, що проведе решту життя в еміграції.



Відкрити / Коментувати

2022-06-14 00:12:46 Команда СЛУХ потребує вашої підтримки. Читайте звернення редакції

Навіть найменший внесок важливий. Дуже дякуємо! Культура — завжди на часі. А особливо під час війни.

Наш Patreon:
https://www.patreon.com/slukh

Банка Monobank:
https://bit.ly/monobank-slukh

Підписка на Liqpay: https://slukh.media/donate/

Paypal: slukh.media@gmail.com Відкрити / Коментувати

2022-06-14 00:12:46 Закиньте бдлск пару грн за Слух, а я, можливо, ще який довколаестрадний лонгрід для них накатаю Відкрити / Коментувати

2022-06-11 14:09:21 Мені тут нагадали про ось цю недооцінену, але хорошу і особливо важливу зараз пісеньку.

Діло було в 71-му році, коли на українські телеекрани вийшов мюзикл “Червона Рута”. За сюжетом, у потязі “Донецьк-Верховина” шахтар Борис (Василь Зінкевич) знайомиться із гуцульською красунею Оксаною (Софія Ротару). У Карпатах вони зустрічаються знову, і розуміють: це – доля. Герої співають і танцюють серед гір, а у масовці в гіпстерських окулярах за дійством усміхнено спостерігає Володимир Івасюк. Гепі-енд.

Як відомо, шлягери авторства Володимира Михайловича і стали музичним стрижнем кіна. Але коли весь треклист для “Червоної Рути” вже був зібраний, виявилося, що нічого з нього не підходить під сцену знайомства героїв у потязі. Нашвидкуруч Івасюк зварганив для неї поп-джазову замальовку, яка так і залишилася у “ЧР” непримітним філлером поряд із “Мила моя”, “Залишені квіти”, “Водограй”, “Червона Рута” та іншими безсумнівними шедеврами композитора зі стрічки. Та й більше ніде потім вона не звучала.

Однак соціальний меседж “На швидких поїздах” сьогодні видається мені важливішим за музичну цінність як самої пісні, так і решти треків звідти разом узятих. Тільки вдумайтеся: на радянські екрани виходить мюзикл із наративом про “Схід і Захід разом”. А відкриває його композиція про те, що між Донбасом і Прикарпаттям немає ніякої принципової різниці. Бо і там, і там живуть прості та роботящі українці, які без жодних проблем їздять один до одного в гості, обмінюються культурним бекграундом, дружать і навіть закохуються.

То що ж це виходить? А те, що єдність і неподільність України усвідомлювали навіть червоні чиновники. Натомість після розпаду совка проросійська п’ята колона навмисне почала висмоктувати з пальця всратий меседж про “сорти українців” і поступово проштовхувала його в наші голови. Тепер всі ми розуміємо, чому і навіщо. Як показала історія, рашистам виявилися не потрібними ні Донецьк із Луганськом, ні його мирні жителі. Головною задачею орків було роз’єднати нас і розпалити вогонь війни на частині нашої території, щоб потім по-варварськи вдертися туди, куди їх ніхто не кликав.

Але ми вистоїмо і переможемо. А “На швидких поїздах” ще обов’язково прозвучить на українському Донбасі.

На швидких поїздах
Я долаю свій шлях, —
Хай летять до мети.
І легка моя путь,
Здогадались, мабуть,
Нових друзів я хочу знайти.
Я вітання везу від донецьких степів,
Синім горам везу.
Але в серці моїм буде завжди мій дім,
Бо люблю я Донбасу красу.
Подивись навкруги — це мій край, рідний край,
Тут атланти-терикони підпирають небокрай.
Подивись навкруги — це мій край, моя земля,
Свої муки, свої мрії віднайду для неї я.



Відкрити / Коментувати

2022-06-08 12:14:16 Михайло Поплавський – Юний орел (1990-ті)





Вибачте, але не без цього.

Як ви знаєте, у 90-х українська естрада здулася остаточно, скотившись до самопародії та жалюгідного “малоросійства”. Тодішні музичні небожителі відреагували на таку деградацію по різному. Одні пішли зі сцени на заслужену пенсію, а інші з покерфейсом продовжили відпрацьовувати замовлення, виправдовуючи це фразою про “піпл хаваєт”.

На жаль, Рибчинський опинився серед других. За що отримав на горіхи від багатьох своїх колишніх друзів, зокрема – від того ж таки Мозгового. І хоч більшість клієнтів Юрія Євгеновича відтоді заслуговують лише на праведний фейспалм, але талант до добрих віршів він все ж не втратив.

Я іду по дорозі, за плечима минулі тривоги,
А за мною ідуть вже нової весни співаки.
Коли сонце згасає, щоб не збитися іншим з дороги,
Моє сиве безсоння запалює нові зірки. Відкрити / Коментувати

2022-06-08 12:13:16 Біла ворона (1980-ті, 2005)





У 80-х Юрій Євгенович носився з ідеєю створити рок-оперу про Жанну Д’Арк. І таки реалізував її завдяки Генадію Татарченку – композитору та колишньому музиканту ВІА “Еней” та “Кобза”.

Спочатку “Біла ворона” втілилася в пісні для Валерія Леонтьєва. А з роками переросла у повноцінний сценічний проект за участі когорти руснявих зірок, чиї імена я згадувати не збираюся.

У 2005-му Рибчинський нарешті українізував “Білу ворону”. Тоді рок-оперу поставили в театрі “Золоті ворота”, а до останнього часу періодично показували в Київській опереті.

Літо з сонцем дощами простилося,
І, коли сіла осінь на трон,
Дивовижна дочка народилася,
Народилася в зграї ворон.
Нерадивою, гордою, вільною
Та потворою, звали її.
Та тому, що була вона білою!
Не такою, як всі крикуни! Відкрити / Коментувати

2022-06-08 12:12:20 Софія Ротару / Микола Мозговий – Минає день, минає ніч (1984/2007)





Ще одна присвята Рибчинського колишній. Цього разу – без тролінгу та самоіронії, а по-справжньому – з драмою та скупою чоловічою сльозою.

Якось поет бухав із Миколою Мозговим і взяв того на слабо: чи зможе композитор написати музику до його нового вірша за ніч? Cпойлер: зміг.

Першою “Минає день…” виконала Софія Ротару. В її подачі пісню пропіарили як сповідь перед Володимиром Івасюком, який нібито кохав співачку, але не насмілювався їй у цьому зізнатися. А сам Мозговий чудово переспівав композицію за три роки до своєї смерті.

Бiда не в тiм, що свище вiтер лютий,
Що сiчень на вiкнi малює мертвi квiти,
Бiда не в тiм, що ти мене не любиш,
Бiда, що я тебе не можу розлюбити Відкрити / Коментувати