ПЛАЙ

2022-05-29 14:42:01 “Як тебе не любити, Києве мій?”

У 1962-му влада української столиці готувалася до масштабної паті на честь дня міста. На столи вже було накрито, бракувало лише культурної програми. Вирішили, що Києву потрібен гімн, який і презентують на івенті. Але хто його напише і виконає?

За задумом відповідальних людей із українського мінкульту, автором музики мав бути корінний киянин, який народився і прожив тут все життя. Зупинилися на кадидатурі Ігоря Шамо — медика за освітою та колишнього фронтовика, якого прийняли до Спілки композиторів України вже на третьому курсі консерваторії.

На контрасті текст до майбутнього шлягера личило б написати якому-небудь багатообіцяючому фрешмену. Таким став Дмитро Луценко — молодий поет, який того ж 62-го підкорив столичну інтелектуальну тусівку своєю дебютною збіркою.

“Хлопці, дедлайни горять. У вас є два дні”, — повідомили Шамо та Луценку в міністерстві. Композитор створив мелодію за ніч. А от пісняр-початківець до такого темпу виявився не готовим. Незадовго до здачі пісні він заледве завершив перший куплет:

Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій…

А далі — ступор. Разом сонграйтери перебрали десятки варіантів наступних рядків, але все це було не те.

“Дімо, сходи прогуляйся. Ми ж про Київ пісню пишемо, хай він сам тебе і надихне!”, — порадив Луценку Ігор Наумович.

Це спрацювало. На залюдненому Хрещатику поет став свідком того, як молодий киянин намагався запікапити неприступну кралю. “Ну як тебе не любити?” — у відчаї вигукнув він їй услід. У ту мить Луценко зрозумів, що потрібні слова знайдені. Саме вони і стали назвою для самої пісні.

“Як тебе не любити…” на Дні Києва заспівали дуетом українець Костянтин Огнєвий та росіянин Юрій Гуляєв. За кілька років перший прославиться хітом Ігоря Поклада “Кохана”. А ось для Юрія Олександровича “Києве мій” так і залишиться головним шлягером усієї його кар’єри. Всюди, де соліст московського Большого тєатра виступатиме надалі, слухачі найбільше чекатимуть в його виконанні саме гімн столиці України.

До речі, офіційним гімном Києва “Як тебе не любити…” стала лише у 2014-му. Сьогодні фрагмент пісні можна почути щогодини під час бою курантів на Майдані Незалежності.

З Днем народження, Києве мій!



Відкрити / Коментувати

2022-05-26 15:28:48 Раніше я розповідав, що вокаліст легендарної "Кобзи" Валерій Вітер у свої 74 активно юзає Фейсбук і постить там різні архівні цікавинки.

Сьогодні Валерій Сергійович опублікував ось таке фото із підписом:

"1974 (Жданов) Маріуполь. Азовсталь. Кобза. Вітер. Відкриття найбільшої в Європі доменної печі"

#SaveMariupol #SaveAzovstal Відкрити / Коментувати

2022-05-25 12:59:54 Крига для колись шанованого композитора скресла аж після Помаранчевої революції. У 2005-му нова влада призначила Миколу Мозгового керівником Палацу “Україна” – нашого найголовнішого на той час “сидячого” концертного майданчика. Відтоді перед усіма, хто хотів потрапити на цю сцену, виставлялося принципове правило: жодних виступів під “плюс” чи “мінус” – лише живий звук. Воно залишалося актуальним аж до смерті музиканта.

У 2007-му Микола Петрович зіграв свій останній акорд як музикант на диску “Зачаруй нас, любов”. Тут він зібрав найкращі пісні свого авторства у власному виконанні. Від “осучасненого” звучання у вас піде кров із вух, тому раджу одразу вмикати “Минає день”. Мозговий заспівав свій мегахіт нічим не гірше від Ротару, якщо не краще. Принаймні, чуттєвості та хард-рокових рифів (!) у ньому побільшало.

Серце Миколи Мозгового зупинилося 30 липня 2010 року. У пам’яті багатьох слухачів він залишиться останнім Королем Драм Української Естради. Хоча за фактом мужиком був простим і веселим. А головне – нічого не боявся і ні за що не шкодував. RIP.



Відкрити / Коментувати

2022-05-25 12:58:57 У суворих 90-х Мозговий перемістився зі сцени за куліси. У 93-му заснував Міжнародний фонд імені В. Івасюка. Намагався підім’яти під себе фестиваль “Червона Рута”, а коли не вийшло – створив альтернативний фест “Пісня буде поміж нас”.

Того ж 93-го Микола Петрович прокачав левел із заслуженого артиста до народного. А ще створив Український державний театр пісні (чим би він не був) та почав викладати постановку голосу в університеті Драгоманова. Коротше, жити стало краще, жити стало веселіше.

Та раптом для Миколи Петровича все перевернулося з ніг на голову. Причиною тому – скандальне інтерв’ю, яке композитор у серпні 1997-го дав газеті “Бульвар Гордона” (Oh shit here we go again!). Мало того, що корифей естради взяв участь у “банній” фотосесії з оголеними журналістками видання, так ще й наговорив усілякого.

У цьому матеріалі Мозговий задісив абсолютно все і всіх, що тоді хоч якось і хоч кудись рухалися на українській сцені. Під роздачу потрапив і старий-добрий Рибчинський (“Коли він почав клепати зібровщину, тут таки втратив обличчя”), і весь український шоу-біз разом узятий (“Все, що маємо – це прогресуюче фанерне мистецтво”), і популярний родич композитора, Олександр Пономарьов (“Ніякий він мені не зять – він йобар моєї доньки”), і навіть модні серед молоді ню-металісти Green Grey (“Ні у Швейцарії, ні в Німеччині, ні в Польщі я такого лайна не чув!”).

Здавалося, для Мозгового це кінець. Колишні друзі стукали у високі кабінети з проханнями позбавити композитора всіх звань і навіть змогли перекрити державне фінансування для його проектів. Щоб розрахуватися з боргами, Миколі Петровичу довелося продати квартиру та оселитися у власній студії. “Сам винен”, – із сумом констатував він, але від своїх слів так і не відмовився.

А що ж вороги? Вони просили метра “відповісти за базар” не словом, а ділом. І Мозговий відповів. У 98-му, за рік після гучного інтерв’ю, музикант випустив касету “Грай, музико моя”. Диявол ховається в деталях, а точніше – в аранжуваннях. Саме вони можуть перетворити будь-який трек із лайна в цукерку, а у випадку Мозгового – із застільної шняги на добротні чарттопери. Тут вам і голосисті балади для рок-опер (титульна пісня альбому явно натхненна Луччано Паваротті з його славнозвісним триб’ютом Карузо), і наваристий олдскульний нью-вейв (вкотре оновлений “Край”).

Звісно, після цього релізу молоде покоління все одно нічого не зрозуміло і продовжило тролити старомодного діда. Але якщо ми подивимося на “Грай, музико моя” поза категоріями модності чи актуальності, то змушені будемо погодитися, що у цих піснях Миколі Мозговому вдалося ненадовго повернути Українській Естраді колишню музичну велич, яку в той час вже відібрали в неї співочі ректори та серцеїди із фарбованими вусами.



Відкрити / Коментувати

2022-05-25 12:55:37 Автором одного хіта Микола Петрович залишатися не збирався. Тепер він мав довести колегам і слухачам, що вміє не лише в патріотичне гопца-дрипца, а й у пронизливу лірику. У 80-х доля подарувала йому таку можливість.

Якось Мозговий випивав із Юрієм Рибчинським, головним на той час поетом-піснярем України. Рибчинський дав композитору почитати свій новий вірш, що починався рядками: “Минає день, минає ніч…”. Мозговому настільки сподобався текст, що під шафе він пообіцяв приятелю: до ранку напише на нього музику. Звісно, за кілька годин Микола Петрович протверезів і схопився за голову. Але обіцянку виконав.

Рибчинський порадив Мозговому віддати “Минає день” всюдисущій Софії Ротару. І зробив це не просто так. Коли співачка прийшла до студії, Юрій Євгенович прошепотів їй на вухо: “Як співатимеш, думай про Володю Івасюка. Він кохав тебе, але боявся зізнатися”. Пісню записали з першого дублю. Якщо вам здається, що голос Софії Михайлівни тремтить, то вам не здається.

Після такого на Миколу Мозгового нарешті звернули належну увагу високі чини. За два роки після релізу “Минає день”, – у 1986-му, – музиканту присвоїли звання Заслуженого артиста України. Але сам він не поспішав розсипатися в поклонах перед чиновниками. Навіть навпаки – побив горщики із тодішнім керівником “Укрконцерту”, Борисом Шарварком. Подейкували, що саме завдяки його “старанням” Мозгового так і не прийняли в Спілку композиторів України.

У цій історії проявилася важлива риса характеру Миколи Петровича – говорити так, як є на думці, хто б перед ним не стояв. І якщо наприкінці 80-х композитор відбився малою кров’ю, то десять років потому гострий язик вилізе йому боком по-справжньому.



Відкрити / Коментувати

2022-05-25 12:53:29 У 77-му контракт Мозгового з “Беркутом” завершується. Музикант повертається до Києва і влаштовується вокалістом до “Укрконцерту”. У столиці він співпрацює із місцевими гуртами та виступає із сольними програмами. Деякі інтернет-джерела стверджують, що в той період Микола Петрович пробігав повз ВІА “Мальви” та “Чарівні гітари”, але доказів цього у вигляді записів не залишилося.

У 79-му композитору-початківцю замовили пісню до дня радянської міліції, яку мала заспівати Софія Ротару. “Шоб за душу брала. Шоб і випить, і закусить. І шоб, коли слухаєш, зразу було понятно – то про нашу землю!”, – такий бриф Микола Петрович отримав від клієнтів у погонах. І виконав його майже дослівно.

Результат говорить сам за себе. ”Край” став естрадним суперхітом, а Софія Михайлівна виконує його досі. Щоправда, зараз він звучить у найгірших традиціях вишиваного крінж-попу. Зате в оригінальній версії Мозгового був нічогеньким таким електрофанком.



Відкрити / Коментувати

2022-05-25 12:52:02 У 1972-му при франківській філармонії сформувався анасамбль “Беркут”. Назва асоціювалася із гірським птахом, але насправді натякала на Захара Беркута – легендарного карпатського повстанця та героя повісті Івана Франко. Сам гурт легендою не став, бо грав хоч і міцний, але надто типовий для тих часів фольк-рок.

У 74-му до “Беркута” направили хмельничанина Миколу Мозгового. До цього хлопець вчився у Київській консерваторії у класі Костянтина Огнєвого (перший виконавець хіта Ігоря Поклада “Кохана”), а вечорами підробляв співом у столичних ресторанах. Заради сцени наприкінці 60-х він навіть кинув навчання на юриста в Харкові.

Слово “направили” я використав не просто так. Мозговий вчився на бюджеті, а відтак мусив відпрацювати вкладені в його освіту гроші “государства” там, де скажуть. І оскільки вибору в цій ситуації не мав, то й старався у “Беркуті” в півсили. Та й годі було цьому “вусатому колобку” змагатися у популярності з Яремчуком, Зінкевичем та іншими топовими співаками в нашому тодішньому естрадному двіжі. Так, саме в популярності. Тембр Микола Петрович мав потужний, тому вокальними даними нічим їм не поступався.

Але вже в ті роки Мозговий проявив свій головний талант – не так співати пісні, як їх писати. Завдяки цьому невдовзі і Яремчук, і Зінкевич, і багато інших естрадних артистів самі стоятимуть до нього в черзі.



Відкрити / Коментувати

2022-05-23 14:58:18 @slukhmedia продовжують топити за ревайвл української естради. Після мого лонгріду про смерть Івасюка видання випустило ось такий симпатичний матеріал про "Буковинського соловейка" Дмитра Гнатюка.

Просто щоб ви розуміли: Гнатюк – це такий "Монатік 60-х" для української сцени. Те, що він виконав найголовніші українські поп-хіти того часу – не єдина заслуга Дмитра Михайловича. Цей чолов'яга встигав поєднувати естраду з оперою, театральною режисурою та викладанням, а у пізні роки ще й взявся за громадську діяльність. Ну і підтримував Помаранчеву революції. Словом, справжній патріотичний проукраїнський контент-мейкер!

Шкода тільки, що навіть на естраді Гнатюк залишився оперним тенором, який не зміг підлаштуватися під новітні поп-реалії та позбутися пафосу в манері виконання. З цієї ж причини вже у 70-х Дмитра Михайловича залишило за бортом нове покоління естрадних музикантів та авторів включно з Івасюком. До речі, дивно, що ці два видатні буковинці української естради ніколи не працювали разом. Такий от парадокс на поміркувати.

А в середу читайте на ПЛАЙ новий допис (не про Гнатюка).

https://slukh.media/texts/dmytro-gnatyuk/ Відкрити / Коментувати

2022-05-20 14:00:13 З випадково надибаного в Ютубі

Хлопця звати Ярослав Карпук. Він з Волині. Ярослав брав участь у 5-му сезоні "Голосу країни" (не знав цього, бо не дивлюся ТБ), а минулого року переміг на "Чорноморських іграх". У лютому 2022-го, незадовго до початку війни, хлопець запустив сольний проект – YAKTAK.

На каналі Ярослава поки небагато відео. Серед них – аж два кавери на хіти української естради: власне, "Пісня про рушник" та "Гуцулка Ксеня". Як на мене, саме так і повинен звучати шлягер Платона Майбороди та Андрія Малишка у 2022-му. Мінус пафос, плюс душевність. Послухайте, будь ласка.

Попри несприятливі обставини бажаю YAKTAK творчих і всіляких інших успіхів. Цей хлопець не лише має талант, а й дуже тонко відчуває спадковість української поп-музики. За такими, як він, закріплюється її минуле та формується майбутнє. Та й Джеррі Хейл аби з ким дуети не записуватиме



Відкрити / Коментувати

2022-05-19 14:00:31 Вау, мій допис про загибель Володимира Михайловича перепостило головне українське музичне медіа @slukhmedia
Текст трохи підредагували, але суть від цього не міняється.
Хочеться, щоб про цю трагічну подію на нашій сцені не забували. І щоб зумери (чи хто там тепер замість них?) знали, що мемчики про вбивство Лори Палмер - це лол, але у нас тут є таємниця куди крутіше та заплутаніше.

https://slukh.media/texts/volodymyr-ivasyuk-death-versions/ Відкрити / Коментувати