Українська поезія📖

2022-07-22 13:56:45 Вірш Максима Кривцова, який видаляє фейсбук. Читайте поки не зник.

***
В ефірі ток шоу "Війна":
плескайте в долоньки, поки вони у вас є
тупотіть ніжками, поки вони у вас є.

Вітаємо наших гостей
вони розкажуть, яка чудова війна.

Це Андрій, йому 36, він без ноги
це Сергій, йому 25, він втратив руку
а це Коля, йому 48, він втратив око та вухо.

А тепер місце новинам на ток-шоу "Війна":
хаймерси
шмаймерси
контратаки
завтра переможемо
які ми молодці.

Смійтеся
жартуйте
розважайтесь.

- Андрій, розкажіть трішки про себе?
- Немає мене давно, про що ви?

- Сергію, про що ви мрієте?
- Мрію про літо, і мрію про сни.

- Коля, куди б ви поїхали?
- В минуле, щоб не дозволити своїм йти в ту посадку.

А тепер перериваємось на рекламну паузу:

Набридли ось ці звичні запахи парфумів?
Пропонуємо нові "Діор із запахом смерті".
досконала композиція ароматів землі, крові та вогню.

Не можете висунути голову з окопу, бо міни прилітають надто близько і чути, як кружляє "Орлан"?
Тоді пігулки "Звичайне життя" саме для вас:
приймайте по одній зранку, запивайте лате з мигдальним молоком.

Обожемій!!
Спеціальна пропозиція:
купуйте дві упаковки "Звичайне життя"
та отримайте в подарунок мікстуру "Це не про мене" та льодяники "Мені все одно".

- Андрій, розкажіть як воно ми вами пишаємось?
- ( Андрій мовчить ).

-Сергій, як ви проводите свій час?
-П'ю ліки, щоби забутись.

- Коля, чи є життя після смерті?
- Я не пам'ятаю, що таке життя.

Дякуємо, що були з нами в ефірі ток-шоу "Війна":
плескайте в долоньки, поки вони у вас є
тупотіть ніжками, поки вони у вас є.

Максим Кривцов Відкрити / Коментувати

2022-07-21 10:17:12 Отак сидимо собі, відчайдушні та нетверезі,
коли не лишилося вже ні але, ні або.
Боже, думаю, скільки в мені любові,
скільки - досі - поезії.

Воно ж не може просто пропасти всує,
воно ж таке могутнє і вирішальне.
Якщо зладнати човен із цього вірша,
він же нас порятує.

Хоча: яке ж воно розгублене і недоладне -
квіти, які від морозу треба вкривати.
Це що це ти, боже, що ти побудував тут?
І люди в тебе поламані.

І жодного вишнього голосу, жодної відповіді,
а тільки вибухи зліва, спалахи справа.
Уперта хатинка мови, ще й дах над нею дірявий,
і пес утік до сусідів.

То їжте тепер книжки свої, правду їхню пророчу, -
бряжчав ключами сусід наш при воротях в саду.

Але як же це
стільки любові в мені, - сиджу і думаю, -
що й не перемóвчати.

Катерина Калитко Відкрити / Коментувати

2022-07-19 15:13:35 Сьогодні від мене ти дуже і дуже далеко,
і, може, сумуєш, і сльози такі легкі,
і легко чекати, і звільна волосся на плечі спадає,
так, ніби спалахують в космосі кораблі.
І хто нам розкаже, що космос на дотик —
як осінь у наших дворах
і білі акації, вітер і дощ за вікном.
Що космос — це ніби на вулиці тиха хода,
і губ нецілованих сміх, і гіркувате питво.
Правічна задума тінявих варязьких мечів —
в глибинах очей і синьому обрисі корабля.
Ми входимо в серце сузір’я ставних гончаків
так невідворотно, як пущена зпевна стріла.
О ти, що з вустами невмілими дів мелодійних,
що носиш у серці легенди холодних північних морів,
ти знаєш — нас кличе суворий прапор надії,
що в ніч штормову над голландцем затріпотів.
Камінні мости моховіють в залишених парках,
і папороть входить в альтанки, як бажаний гість, —
ідемо крізь куряву чорні, гарячі, вугласті —
притишений гомін обозу й нерівне скрипіння коліс.

Аттила Могильний Відкрити / Коментувати

2022-07-17 21:20:26 * * *
Зірвешся посеред ночі, намацаєш поруч дитину.
Так тихо, що чутно, як трава пробиває землю,
як проростає ненависть з отруйного й непростимого,
як тінь літака із останніх сил по землі повзе
за тисячу кілометрів звідси. Занадто близько,
аж лускає шкірка серця — притисни, щоб не боліло.
Щоб сина не розбудити, лежати мовчки, як листя
лежить на землі, яка повертатись йому велить.
Усі туди повернемося, наші маршрути незмінні.
Ти — світло, ти — тінь від світла, зникають координати.
Найважча плита — тому, хто розкидав це каміння.
Допоки ти у мені, ти — зі мною, ти будеш тривати.

/липень 2014/

Юлія Мусаковська Відкрити / Коментувати

2022-07-16 12:54:44 Перед тобою незбагненний світ,
синочку мій, моя пахуча кришко!
Твій тато обертається на міт,
кудись у безвість вирушає пішки.
І холодно, і сумно — сам-на-сам
без віри, що до тебе ще надійде
і почезає. Поки сонце зійде,
то може очі виїсти роса.
Ти пам’ятаєш — я тобі казав:
повіки не вмирають справжні люди,
бо хто родився для добра, той буде
до смерті кудлитись, немов гроза
над білим світом. По дощах і бурях,
по смерках, і обмовах, і смертях
він виторує найкоротший шлях
до радості — із горя та зажури
на ясен день. А ти благовістуй,
благовістуй мене своїм чеканням,
моя пшенична кришечко. Кохання
моє маленьке, спогадом частуй,
видінням, щебетом, словами, сміхом,
ще й ручками рожевими тріпни
і чорну смерть мою перепини,
і одведи од мене люте лихо.
Ти знаєш, я їй-богу, аж боюсь
подумати: як стрінуся з тобою.
Пощо, татко, не грався ти зі мною,
де ти так довго був? Що, як заллюсь
зрадливою сльозою? Як, безсилий,
тобі скажу про незбагненний світ,
криваві сльози та кривавий піт,
де не одного з нас вже смерть скосила.
А ми ступаєм далі — кумельгом,
то пагорби, то падоли, то вирви.
Що ми занадто щедрі, надто щирі
щоб не періщило нас батогом.
Тоді чого ж ти світу не зробив
хоч трохи кращого? Тоді для чого
на білий світ мене ти спородив,
як радості утрачено дорогу?
То я скажу? Як страшно повідати!
Душа не своїм голосом кричить.
Аби — любити. І — аби страждати.
Так я скажу. І син мене простить.

Василь Стус Відкрити / Коментувати

2022-07-15 12:21:02 І тільки злість буває геніальна. Господь, спаси мене від доброти! Така тепер на світі наковальня, що треба мати нерви, як дроти. А нерви ж мої, ох нерви, струни мої, настренчені на епохальний лад! А мені ж, може, просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад. Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй! Лиш вісь земну з орбіти не згвинти. Лежить під небом, чистим і високим, холодний степ моєї самоти. Козацький вітер вишмагає душу, і я у ніжність ледве добреду. Яким вогнем спокутувати мушу хронічну українську доброту?! А по ідеї: жінка ж — тільки жінка. Смаглява золота віолончель. Справляло б тіло пристрасті обжинки колисками і лагодом ночей. Була б така чарівна лепетуха, такі б ото улучила слова, що як по змісту, може, й в'януть вуха, а як по формі — серце спочива. Хто ж натягнув такі скажені струни на цю, таку струнку, віолончель, що їй футляр — усі по черзі труни вготованих для музики ночей?! І щось в мені таке велить збіліти в гнів до сотого коліна! І щось в мені таке болить, що це і є, напевно, Україна.

Ліна Костенко Відкрити / Коментувати

2022-07-14 09:22:01 Бережіть себе, рідні,
У нас ще багато роботи.
Перемога поставить лиш крапку у кроках назад.
Відкричати у снах, відболітися ранами доти,
Доки знову зведемо наш дім і відродимо сад.
Відридати в обіймах чужих, відтужити за знищеним раєм.
Навіть втративши все і усіх в лютій прірві зими.
Може здатися нам, що нікого вже поруч немає,
Але ми - не ніхто, ми - були, є, і будемо -МИ.
Бережіть, себе, рідні. В нас ще так багато роботи -
Бути, дихати, жити до дна кожну мить,
Відігрітися душами
Від попелища скорботи
І любити,
Любити,
Любити.
ЛЮБИТЬ!

Людмила Горова Відкрити / Коментувати

2022-07-13 12:38:44 ***
ми вкрали дрібку часу у війни
на пару слів. ми вкралися як огріх
в новинну стрічку, в тексту темний погріб,
де кожен вигрібає щось своє
моє мені завжди було найтяжче
твоє мені спокою не дає
на відстані, де все крихке й зникоме,
привіт, приліт! гудки, гудки, як коми
чим глибша ніч, тим довше йде додому
сигнал, якому духу не стає

Галина Крук Відкрити / Коментувати

2022-07-11 12:53:57 ***
Літо таке, що місяць, здається, весь час уповні.
Літо таке, що починаєш сумніватися у любові.
Літо сумнівів і забобон, про таке лякаються говорити.
Кому потрібна любов, коли навколо все здригається і горить?

Це літо виганяє тебе з осель і водночас у них тримає.
Це літо, коли в тебе є все і водночас нічого немає.
Цього літа стільки вразливості, стільки кривавості.
Цього літа любов народжується із ненависті.

Але якщо це літо має бути важливим — хай воно буде вартим.
Хай цього місяця будуть ночі — такі спекотні, такі липневі.
Можливо, цей світ навіть любов не зможе порятувати.
А можливо, його якраз не врятує нічого,
крім неї.

Тетяна Власова Відкрити / Коментувати

2022-07-10 08:07:41 І щось обов'язково дається взамін,
коли відбирається так багато.
Щось надається, наче раптовий досвід прощання. Адже звідки ти міг дізнатись про те, як обривається нитка, і як зупиняється посеред часу розгублене серце?
Біль.
Біль і надія повертають тобі втрачене відчуття цього світу. Роблять живим згусток твого єства, надають йому сенсу.
Біль і надія, на які ти ніяк не очікував,
про які не говорилося за родинним столом.

Звідки ти міг почути цей голос лісу,
сполоханого вогнем, хто би ще міг тобі
ставити зір, налаштовувати його,
ніби рояль, щоби око не хибило,
пізнаючи посеред поля ходу
сутінкового звіра?

І якщо вже витримав, якщо перебув
божевільне балансування понад зимою,
зібравши до купи страхи, мов книжки
з батьківської бібліотеки,
як зможеш тепер нарікати на ваготу
випадку, що вивів тебе
під холодне повітря історії?

А отже не смій,
не смій нарікати там,
де стискаються зуби понівеченого ландшафту,
де не плачуть обпалені люттю,
обрамлені світлом,
січені місячним світлом.

Біль і надія поєднують нас серед
отворів темного неба.
Біль і надія, мов дві легені дівчинки-потопельниці,
з яких відкачали зелену ставкову воду,
повернувши життя.
Біль і надія, як дім, перебудований
після пожежі.

Лише серед цього розлому, коли відходить минуле,
мов берег у темряву, лише серед огрому
терпіння
з'являється присмак любові до того,
що робило тебе доречним
цієї весни, таким зрозумілим, чітким,
поставленим проти сонця,
висвітленим на вітрі.

Я бачив, як сонні жінки у вагоні хапаються за невидимий голос, ніби за нитку, що виведе в коридор.
Я бачив, як гаснуть вогні наснаги над головами чоловіків.
Як діти припадають до сутені, наче до матері. Як пси замовкають, побачивши сонце, що рухається над містом.

Але буде це літо,
ця велич обпаленої ріки,
і пацани на асфальтовому футбольному майданчику,
наче літери в конституції - засвідчують рівність народжених на кордонах,
рівність і чесність людей, що змалку
звикають здирати шкіру об жорсткий асфальт дворів,
звикають до болю й надії,
вшивають у світлі розриви тіла
згустки липневого сонця.

Але буде літо,
і потяги, що повертаються в місто,
наче рибалки,
хай не вертаються без улову,
хай перевозять містами нашу надію -
гірку, наче дим,
наче письмо
гірку...

Сергій Жадан 05.07.2022 Відкрити / Коментувати