Гендер в деталях

2022-02-25 14:51:05 Відкрити / Коментувати

2022-02-24 17:00:04 Конкурси краси і фемінізм: завжди вороги?

Авторка: Уляна Мовчан

Історія конкурсів краси нараховує вже кілька століть — прототипи таких конкурсів відомі ще в давніх цивілізаціях – у стародавній Греції проводилися фестивалі краси під назвою «каллістея», а також фестиваль на честь Афіни, у якому брали участь лише чоловіки. Регулярно такі конкурси проводяться лише з 1921 року, а батьківщиною цієї індустрії слід уважати США. Тоді ж вони набирають економічного характеру – їх проводили для приваблення туристів, а ініціаторами виступали підприємці.

У 1950-х роках у конкурсів краси з’явилися ознаки класичного шоу та зв’язок із шоу-бізнесом. Наприклад, Ерік Морлі — організатор «Міс світу» — вигадав цей конкурс для просування модних нічних клубів і танцювальних майданчиків. А конкурс «Міс Всесвіт», який 1996 року придбав Дональд Трамп, заснувала компанія з виробництва одягу і купальних костюмів «Catalina».

Нині існує «велика четвірка» конкурсів краси: «Міс світу», «Міс Всесвіт», «Міс Інтернешнл» та «Міс Земля», кожен з них має свою франшизу – правила, відповідно до яких конкурс проводять в різних країнах світу.

Крізь призму фемінізму такі конкурси сприймаються як комерціалізація зовнішности жінок. Офіційні вимоги конкурсу та його багатолітні традиції сприяють формуванню певного образу жінки, який зручно «продавати». Фінансові переваги з цього отримують світові бренди й корпорації, особливо індустрія краси. Об’єктивація та сексуалізація жінок на конкурсах краси — ще один поширений аргумент «проти». Також конкурси краси сприяють поширенню нереалістичних стандартів зовнішности, як серед глядачок, так і серед безпосередніх учасниць конкурсів.

Серед вимог до зовнішности учасниць конкурсу «Міс Україна» — зріст від 170 см, відсутність шрамів/пірсингу. В офіційних правилах немає інших обмежень, але в інтернеті є чимало «порад»: видалити зайве волосся на тілі, поводитися максимально жіночно. Довге волосся — теж фактично обов’язковий «атрибут» учасниці конкурсу.

У 2019 році спалахнув скандал на конкурсі «Міс Індія», де всі конкурсантки були зі світлим кольором шкіри і дуже схожі на вигляд. Користувачі інтернету масово обурювалися, що в країні з населенням 1,3 млрд не показано різноманітність населення.

Конкурси краси стверджують, що надають молодим жінкам глобальну платформу для самовираження й розвитку лідерського потенціалу. Ненсі Ред, учасниця конкурсу «Міс Америка 2004», зазначала: «… коли мені було 22 роки, організація “Міс Америка” дала мені потужну, хоч і незвичайну платформу, для того щоб поділитися своїми надіями щодо майбутнього молодих жінок і для того, щоб бути собою — афроамериканкою, про-чойс, .... І феміністкою».

Конкурси краси дають можливість висвітлювати соціальні проблеми. Наприклад, ще 1974 року переможниця конкурсу «Міс Америка» Ребекка Кінг активно висловлювалася на підтримку прав жінок та їх професійної реалізації, а у 2017 році учасниці конкурсу «Міс Перу» наводили статистичні дані про насилля стосовно жінок у своїй країні.

Конкурси частково сприяють розвитку прав жінок. Вони стали одним із майданчиків підвищення видимости темношкірих жінок та представниць різних етнічних груп. З 1970 року темношкірі жінки нарешті почали виступати в конкурсах краси і це змінило сприйняття стандартів краси. В останні роки стала видимою участь у таких конкурсах трансгендерних жінок, що активізувало дискусії про інклюзивність.

Конкурси краси досі виключають жінок, у яких є діти. Проте саме участь у конкурсі дала можливість, наприклад, українці Вероніці Дідусенко («Міс Україна 2018», яку позбавили титулу через наявність в неї сина) актуалізувати проблему дискримінаційних правил конкурсу і почати боротьбу за права жінок, які мають дітей, у конкурсах на світовому рівні.

Фемінізм наголошує на можливості вибору для жінки і право обирати — брати чи не брати участь у таких конкурсах і не зазнавати осуду за свою позицію. Саме такий осуд можна вважати нічим іншим, як мізогінією. Натомість певні аспекти конкурсів краси як індустрії справді заслуговують на критику. Але точно не критику учасниць.

Текст опрацювала Галина Котлюк Відкрити / Коментувати

2022-02-23 17:00:25 ​​Якось таке це і виглядає, тільки, звісно ж, навпаки

#фем_мем #ВАУ #фемінізм #сексизм_навпаки Відкрити / Коментувати

2022-02-23 11:33:14 ​​Ейджизм. Чому жінкам доводится приховувати свій вік?

Жінки намагаються виглядати молодше за ціну болючих процедур. Думка підлітків не сприймається серйозно. Люди похилого віку не завжди отримують адекватну медичну допомогу, тому що всі їхні проблеми списують на процеси старіння. Все це – вікові забобони, або ейджизм. Розповідаємо, що не так з упередженнями щодо молодості та старості. Відкрити / Коментувати

2022-02-22 17:00:30 Жінки «дають», а чоловіки «беруть», або Чому жіночим задоволенням досі нехтують

Авторка: Оксана Осмоловська

Недавно австралійські вчені опитали 5 118 жінок і чоловіків віком від 16 до 59 років і виявили, що тільки 50 % жінок відчувають оргазм безпосередньо під час статевого акту, тоді як серед чоловіків в аналогічних умов його отримує 96 %. На жаль, ця статистика не просто сумна — вона може бути найоптимістичнішою з усіх можливих! Важко уявити, щоб питання жіночого задоволення піднімалось в православній родині або щоб «справжній мачо» бодай наблизився до такого опитування. «Жіночі оргазми? Та не смішіть: якщо вона не встигає отримати розрядку під час коїтусу, це її проблеми».

Останню тезу я взяла із власного досвіду. Мій колишній партнер нехтував моїм задоволенням, натомість отримував своє і засинав. Йому категорично не хотілося проявляти ніжність, бо справжні мужчини такого не роблять, адже вони не тюхтії. І на жаль, він не один такий.

Що ж спричиняє таке споживацьке ставлення чоловіків до жінок? На мою думку, причин три.

Історично-релігійні передумови, які продиктували ставлення до жінки як до об’єкта. Об’єктивація жінок триває тисячоліттями, і досі цю ситуацію важко кардинально змінити.
Соціокультурне середовище, у якому росли чоловіки. Численні «як»: як їх виховували за принципом «хлопчики не плачуть», як їхні батьки не виявляли любові одне до одного, бо це «непристойно», як вони невідомо коли дізналися про місцезнаходження жіночого клітора.
Порнографія. На ній я хотіла б зупинитися дещо детальніше.

Отже, трохи порностатистики:

88 % сцен у порнофільмах містять фізичну агресію, а 49 % — вербальну агресію.
Серед 50 відео PornHub із найбільшою кількістю переглядів тільки у 18,3 % випадків показано жіночі оргазми порівняно з 78 % чоловічих.
Один із п’яти пошукових запитів стосується порнографічної продукції.
90 % підлітків і 96 % молодих дорослих чоловіків ставляться до порно позитивно або нейтрально.
У порносайтів вища статистика відвідуваности, ніж у Netflix, Amazon i Twitter разом узятих.
Неважко здогадатися, що порно дивиться надзвичайно багато людей. Неважко здогадатися, яку модель сексуальної поведінки показує порноіндустрія. І неважко здогадатися, що страждають від цього передусім жінки.

Порно в його класичній подачі (а не «жіночий вибір») — це переважно знущання над жіночим організмом і психікою. Знущання, яке чоловіки потім уважають нормою і намагаються повторити його зі своїми партнерками. Як уже сказано вище, 78 % порнофільмів закінчується чоловічим оргазмом, а тому багато чоловіків уважають нормою, коли їхній секс із коханою дружиною, дівчиною, випадковою партнеркою — з ким завгодно жіночої статі — закінчується їхнім, чоловічим оргазмом.

Що я робила, щоб вирішити цю проблему в нашій із колишнім партнером умовній маленькій сім’ї? Я регулярно давала йому читати статті про особливості жіночого оргазму, про те, що жінки люблять ніжні слова і пестощі, що дехто з них тільки в такий спосіб і можуть отримати оргазм, а не під час коїтусу, який відбувається без належної прелюдії. Він обіцяв, іноді щось читав, але докладати зусиль так і не захотів. А я, своєю чергою, більше не захотіла продовжувати з ним стосунки.

Колишній розповідав мені про свою партнерку, яка була переді мною і яка ні на що не скаржилася. Він робив із нею те саме, що й зі мною, — спонтанний швидкий секс без жодної прелюдії, мінімум ніжности. Він навіть зізнався, що вступав з нею в статевий акт, коли та спала, — так само як зі мною, але її все влаштовувало, бо вона нормальна жінка без зайвих випендронів. Не те що я, пещена панянка, якій оця ваша гуманітарна освіта мізки промила. Уявляєте, поруч із нами досі живуть чоловіки, які всерйоз уважають, що вимагати до себе нормального ставлення — це результат промивання мізків!

Поради, що з усім цим робити не буде. Це, на жаль, була тільки спроба знайти відповідь на питання, чому жіночим задоволенням, елементарним людським комфортом та відчуттям безпеки так часто нехтують.

Текст опрацювала Галина Котлюк Відкрити / Коментувати

2022-02-18 11:00:22 ​​Не пропустіть цікаву лекцію від головної редакторки Гендер в деталях Тамари Злобіної

Деталі — за посиланням https://fb.me/e/7mBcuGIdz Відкрити / Коментувати

2022-02-17 17:00:04 Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення феміністської методології
Авторка: Оксана Кісь

Фактично від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, але й політичним проектом: її завдання не зводилися лише до суто пізнавальних інтересів у певній тематичній царині; дослідниці-феміністки ставили собі за мету виявити витоки, простежити трансформації та проаналізувати різноманітні механізми і форми дискримінації жінок у різних культурно-історичних контекстах.

Однією з піонерок жіночої історії вважають Ґерду Лернер. Учена критикувала історичну науку насамперед за надмірну увагу до сфери політичної влади та недооцінку тих царин життєдіяльності, в яких традиційно переважали жінки.

Фактично описана Ґ. Лернер проблема становила квінтесенцію першопочатків феміністської критики системної характеристики історичної науки – андроцентризму.

Андроцентризм має значний вплив на наукові теорії не лише через той факт, що університети й інші дослідницькі інституції століттями були та навіть зараз є здебільшого цариною чоловіків, але й в інший особливий спосіб – через вибір ділянок і сфер досліджень, стратегії, понятійного апарату, теоретичних підходів та методики проведення досліджень. Боротьба з андроцентризмом підштовхнула феміністично налаштованих істориків до творення альтернативної – гіноцентричної – версії історії, так званої «her-story» – «її історії», на противагу тій «history» – «його історії», яку людство знало досі.

Ще однією проблемою традиційної історіографії історики-феміністки вважали тенденцію узагальнювати все розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «жінка». Чи не від самого початку систематичного дослідження жіночої історії стало очевидним, що досвід жінок не лише є відмінним від досвіду чоловіків, але й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп також може бути дуже різним.

Натомість у працях багатьох традиційних істориків жіноцтво представлене так, ніби життя й доля усіх жінок однакові та зумовлені їх спільними вродженими характеристиками.

Головна проблема подібних текстів про жінок полягає, на думку Г. Сміт, у тому, що вони пронизані моралізаторськими розмірковуваннями та оцінковими судженнями про те, якою має бути справжня жінка і яке належне їй місце у суспільстві.

Попри визнання значних і численних відмінностей та специфіки досвіду жінок різних культур, епох, верств, соціальних груп тощо, чи не всіх їх незмінно об’єднувала одна спільна риса: другорядність і підлеглість щодо чоловіків.

Запровадження поняття «патріархат» стало важливим інструментом критики дискримінації жінок як у суспільстві, так і в дослідженнях. Саме принцип ієрархії статей – наріжний камінь патріархату.

Пояснюючи його механізм, Ґ. Лернер писала: «Система чоловічого панування над ресурсами та жінками, яку називають патріархатом, для свого існування вимагає створення категорії “інакших”, “відмінних”.

Окрім згаданого вище андроцентризму, попередні дослідження про минуле жіноцтва хибували ще кількома серйозними вадами, що їх активно взялися критикувати історики феміністського спрямування. Першою проблемою було визнано схильність істориків репрезентувати досвід жінок у категоріях жертв, страждань і втрат.

Зрештою, важко не погодитися з Дж. Беннет, яка підкреслювала, що «це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами є фальшивим: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами». На думку вченої, вибудовуючи штучну дихотомію між віктимізацією та дієздатністю історики часом впадають у крайнощі, ідеалізуючи або знецінюючи становище жінок певної епохи, культури чи верстви.

Загалом феміністський етап розвитку жіночої історії мав вирішальне значення для формування ґендерної теорії та методології ґендерних досліджень у сучасних історичних науках.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко Відкрити / Коментувати

2022-02-16 17:00:15 ​​Отакої

#ВАУ #фем_мем Відкрити / Коментувати

2022-02-15 17:00:05 За межами «ванільного» сексу: чим є і чим не є БДСМ
Авторка: Ганна Гриценко

Під парасольковою абревіатурою БДСМ розуміють спектр тілесних, сексуальних або стосункових практик, спрямованих на отримання задоволення способами, які передбачають контроль та/або біль. «Звичайні» чи «традиційні» сексуальні практики в БДСМ-контексті називаються «ванільними», а для ширшого за БДСМ спектру практик і бажань використовується слово «кінк».

Зовні ці практики нагадують фізичне чи психологічне насильство, але чи справді це так?

Загалом насильство означують як примус людини до того, що вона не хоче робити.

У випадку БДСМ слід говорити радше не про владу однією особи над іншою, а про контроль у ситуації, який може передаватися. Тимчасова і обмежена передача контролю в БДСМ відрізняється від влади насильника над жертвою. Рамки цього контролю, його тривалість і наповнення теж обговорюють заздалегідь. Тому за умови, що все відбудеться добре і домовленості не буде порушено, довіра й інтимність між партнерами збільшуються, а не зменшуються.

Водночас у парі чи серед більшої кількості людей, які практикують бондаж, домінування і підкорення чи садизм і мазохізм, може справді відбуватися насильство. Це практики БДСМ визнають, власне, адже будь-які домовленості може бути порушено.

У феміністському середовищі погляди на БДСМ відрізняються.

Радикальний фемінізм до БДСМ ставиться загалом негативно. Найпоширеніша підстава для критики — віднесення БДСМ-практик до сфери насильства.

Одна авторка апелює до того, що БДСМ суперечить ідеалу рівності, адже сам розподіл ролей на «верхню» і «нижню» ієрархічний і через це пропагує нерівність.

«Радикальні феміністки борються за рівність, не за "вибір", не за оргазм, — за рівність».

У цьому самому тексті є й інша теза: БДСМ гламуризує насильство шляхом його імітації. Мозок пристосовується, отже, асоціювати насильство зі збудженням.

«У найкращому випадку БДСМ — це симуляція фізичного чи емоційного насильства, що має на меті викликати сексуальне збудженн».

Теза третя не на користь: частина практик БДСМ фізично небезпечна за своєю суттю, і користувачі не мають наміру зменшувати рівень небезпечності.

Натомість інтерсекційний і секс-позитивний фемінізм ставляться до БДСМ нейтрально і навіть позитивно. Інтерсекційний підхід більшість радикальних аргументів уважає міфами і опонує їм. Зокрема, стверджується, що насильство не може бути безпечним і добровільним та що розуміння БДСМ як насильницьких практик розмиває межі насильства. Це призводить до того, що середовище стає закритішим, важче повідомити назовні про факти або історії реального насильства, які можуть трапитися, бо це закріплює стереотип, якого спільнота хотіла би позбутися, що, своєю чергою, закріплює насильницькі практики всередині спільноти. Депатологізація і дестигматизація, навпаки, повинні мати позитивний вплив.

Нарешті сформулюю питання, яке слід поставити після ознайомлення з цією полемікою: чому деякі типи сексуальних і довколасексуальних практик патологізовані і стигматизовані?

Передусім важливий аспект питання — сексуальна норма, якою є або ні БДСМ-практики. Саме розрізнення БДСМ-практик і «звичайного» сексу свідчить, що «звичайний» — це те саме, що й «нормальний», який відповідає суспільним стандартам.

При цьому сам термін БДСМ виник 1991 року, відповідні практики існують ще з античності, а дослідження Альфреда Кінсі стверджує, що 12 % жінок і 22 % чоловіків демонструють еротичну відповідь на садомазохістську історію, що не так уже й мало.

У статті проаналізовано феміністські підходи до БДСМ, спільні і відмінні риси БДСМ та насильства, а також запропоновано інтерсекційний підхід до явища. Радикально-феміністський підхід, на думку авторки, не враховує розмаїття практик і відносин, тому може застосуватися лише обмежено.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко Відкрити / Коментувати

2022-02-14 13:00:33 ​​БЕЗСЕРДЕЧНЕ СВЯТО: ЩО НЕ ТАК ІЗ ДНЕМ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА?


День усіх закоханих - чудова нагода для особливої вечері з коханою людиною. Приємна умовність, щоб запросити на побачення чоловіка або зробити подарунок дружині. І символічний ляпас усім одинакам та одиначкам. Кожна вітрина нас попереджала: “кохай або не нарікай”.

Я ж обіцяю нарікати з любов’ю.

Свято закоханих і Стокгольсмський синдром

Мало хто знає: Святий Валентин - покровитель не лише закоханих, а й писак, які уміло імітують чужий почерк. Не поспішайте перевіряти це твердження в католицьких догматах. Я просто згадую шкільні роки. “Будь акуратна, ти ж дівчинка” - вважалось моїм другим іменем. Саме цю фразу я найчастіше чула від мами. Я була сутула і худорлява школярка з постійно синіми від чорнила пальцями, обгризеними нігтями і бантом, який засвоїв закон гравітації краще, ніж його власниця на уроках фізики, тому постійно зрадницьки сповзав на бік. Гадаєте я навмисно вправляюсь в пародії та архетипах? Ні, я справді була тією карикатурною школяркою, якій ніхто не дарував валентинок.

Щороку вчителі облаштовували напередодні дня Валентина “стіну кохання”. Для мене то була “стіна плачу”. До неї кріпили величезний картонний конверті у формі серця. Протягом тижня ми наповнювали його валентинками, підписуючи їх іменами однокласників та однокласниць. Я підписувала картонні сердечка сама собі, змінюючи чорнила та імітуючи почерки. Зрештою, то були єдині сердечка, які я отримувала.

14-го лютого ми збиралися у класі після уроків. Вчителька відклеювала конверт від стіни, діставала “валентинку”, оголошувала прізвище - і так, доки конверт не спорожніє. Мені діставалися лише ті серця, які я сама собі адресувала. Жодної “справжньої” валентинки. Цей ритуал убивав мою і без того кволу самооцінку на весь подальший рік. Аж доки не наставав черговий День Валентина і нова необхідність шахраювати, щоб бодай кілька разів вийти на середину класу по фейкову валентинку з рук учительки.

Щойно я закінчила школу, день Валентина став моїм улюбленим святом у році. Присягаюся, так і було. Із сутулої незграби виросла мила дівчина, для якої найбільшою персональною цінністю стало перебування в романтичних стосунках. Я давала зрозуміти бойфрендам, що потребую 14-го лютого романтичну вечерю, подарунки і обов’язково валентинку з підписом від руки.
І не дай боже опинитися без пари наприкінці січня! Тоді я негайно шукала першого ліпшого кандидата, аби тільки не стояти посередині класу із власноруч підписаним привітанням. Хоч школу я вже закінчила, а вчителька не перевіряє автентичність картонних сердечок на предмет підробленого почерку. Мене поглинав страх знову почуватися невартою любові, як тоді в школі.

Із найбільш ненависного свята День Валентина перетворився для мене на священний ритуал. Просто класика стокгольмського синдрому: підлаштуватись під кривдника, аби вижити. Святий Валентин був моїм персональним терористом. Я повірила, що шаную його, аби натомість отримати покровительство у вигляді суспільного схвалення і підтримки власної самооцінки. Якщо моя психотерапевтка читає ці рядки, передаю їй привіт А заразом і сутулій дівчинці із чорнилом між пальцями. Заради неї я і взялася дослідити соціальну, комерційну і психологічну природу Дня Святого Валентина. А в процесі зрозуміла, чому патріархальне суспільство використовує День усіх закоханих як інструмент знецінення одиначок.

Продовження тексту Емми Антонюк – за посиланням https://bit.ly/3uLw54F
Ілюстрація – Олександр Грехов

А чи святкуєте ви День Валентина? Поділіться в коментарях власним ставленням до цього свята Відкрити / Коментувати