Правові позиції Верховного суду

2021-06-16 15:16:41 НЕ ІСНУЄ ІМПЕРАТИВНОЇ ЗАБОРОНИ ПЕРЕДАЧІ ПЛАТНИКАМИ ЄДИНОГО ВНЕСКУ СВОЇХ ОБОВЯЗКІВ З ЙОГО СПЛАТИ ТРЕТІМ ОСОБАМ У ВИПАДКАХ КОЛИ СВОЄЧАСНЕ ВИКОНАННЯ ОБОВЯЗКІВ ЩОДО СПЛАТИ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ УНЕМОЖЛИВЛЕНО НАЯВНІСТЮ АРЕШТУ КОШТІВ ТАКОГО ПЛАТНИКА.
ПОСТАНОВА 26 травня 2021 року справа № 817/902/16 адміністративне провадження № К/9901/44868/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
37. Системний аналіз наведених норм права свідчить про те, що Закон № 2464, покладає на позивача, як платника єдиного внеску, безумовний, пріоритетний (частина дванадцята статті 9) обовязок зі сплати єдиного внеску шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів (частина пята статті 9) з його банківського рахунку (частина сьома статті 9).
38. Судами попередніх інстанцій було встановлено, що у позивача виникли обставини, які унеможливлюють виконання ним зазначеного обов`язку (арешт коштів) у спосіб, визначений Законом № 2464, тобто шляхом перерахування відповідних коштів з рахунку платника на рахунок органу доходів і зборів.
39. Разом з тим, Законом № 2464 не врегульовано випадки наявності обставин, що виключають (унеможливлюють) виконання обовязку зі сплати єдиного внеску, що в свою чергу свідчить про те, що у спеціальному законі наявні прогалини щодо порядку виконання встановленого законом обовязку платника єдиного внеску щодо його сплати в умовах, зокрема, неможливості застосування регламентованого цим Законом способу виконання відповідного обов`язку.
40. Суд указує, що наявність таких прогалин обумовлює безпосереднє застосування регламентованих цим Законом принципів: обов`язковості сплати та захисту прав і законних інтересів застрахований осіб (стаття 3), а також положень інших нормативно-правових актів в частині, що не суперечить цьому Закону (частина перша статті 1).
41. Відтак, складання позивачем з ДП «Хімік» ПАТ «Азот» договору доручення по сплаті, зокрема, ЄСВ, мало на меті виконання покладеного на нього безумовного та пріоритетного обовязку зі сплати єдиного внеску, а тому здійснювало пошук шляхів виконання цього обовязку зі сплати ЄСВ.
42. Суд не погоджується з твердженням відповідача щодо імперативності заборони передачі платниками єдиного внеску своїх обовязків з його сплати третім особам у випадках коли своєчасне виконання обовязків щодо сплати податків і зборів унеможливлено наявністю арешту коштів такого платника.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97186460 Відкрити / Коментувати

2021-06-16 15:08:00 Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 08 червня 2021 року у справі № 607/8145/18

Щодо кола осіб, які вправі розпоряджатися належним їм на праві власності майном без попереднього дозволу органу опіки та піклування

Аналогічна правова позиція висловлена

Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах

від 06 травня 2019 року у справі № 639/5828/15-ц

від 06 листопада 2019 року у справі № 346/432/16-ц

від 19 червня 2019 року у справі № 695/2714/15-ц





ВИСНОВКИ: попередній дозвіл органу опіки та піклування при відчуженні нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, в разі використання його як житла, має дитина, надається лише в разі, коли власниками відчужуваного майна є батьки або особи, які їх замінюють, а також коли останні укладають угоди від імені неповнолітніх. Чинним законодавством не передбачено обмежень при реалізації права власника на розпорядження майном в залежності від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема, малолітні, якщо власник не є їх батьком (матір'ю) або ж особою, яка замінює останніх.

З огляду на це суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі доказів, які належним чином оцінені, встановивши, що ОСОБА_4 є бабою неповнолітнього ОСОБА_1, який проживав у спірному будинку, врахувавши, що права та інтереси неповнолітньої дитини вчиненням оспорюваних правочинів не порушені, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки баба вправі розпоряджатися належним їй на праві власності майном без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Відкрити / Коментувати

2021-06-16 14:10:03 Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою від 10 червня 2021 року у справі № 520/4480/19
Щодо умов застосування пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України
Фабула справи: ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Головного управління Державної фіскальної служби (далі - ГУ ДФС), в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 679597,96 грн.
Рішенням окружного адміністративного суду, залишеним без змін постановою апеляційного адміністративного суду, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення на суму 509652,83 грн (за 2018 рік); в задоволенні решти вимог відмовлено.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 зазначає, що нежитлові будівлі і споруди є будівлями промисловості і не є об'єктами оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в силу приписів п. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України.
Правова позиція Верховного Суду: застосовуючи обєктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному субєкту-платнику.
При цьому обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм «будівлі промисловості», лише об`єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), за суб'єктним складом, не може бути застосовано, оскільки положеннями пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Сама по собі специфіка об`єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме - статусу «будівлі промисловості», не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.
Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв`язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм, у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку, пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об'єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об`єктом оподаткування саме «будівлі промисловості», тобто будівлі, які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.
Висновки: застосування пп. «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України можливе у разі, якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду). Відкрити / Коментувати

2021-06-16 10:21:10 Постанова Верховного суду у справі №344/11557/16-к від 25.03.2021 року.
Мотиви суду (витяг)
Суд нагадує, що ст. 91 КПК визначає обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні.
Дана норма відповідає на питання - встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Правильне визначення цих обставин, їх всебічне, повне і об`єктивне дослідження дозволяють вирішити кримінальне провадження по суті.
У касаційних скаргах захисники також стверджують про недопустимість доказів, покладених в основу вироку, не погоджуються з їх оцінкою. З цього приводу Суд звертає увагу на слідуюче.
Аналіз підстав визнання доказів недопустимими дає змогу виокремити два види.
Перший вид - очевидна недопустимість доказу, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.
Другий - докази, які суд може визнати недопустимими, це питання є оціночним, суб`єктивним і залишається на розсуд суду, воно вирішується після дослідження доказів у порядку визначеному ч.1ст. 89 КПК України.
Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які б виключали сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу.
Що стосується доводів адвоката Гелемея Ю.М. про недопустимість як доказу протоколу негласної слідчої (розшукової) дії від 21 березня 2016 року, а саме аудіоконтролю ОСОБА_3 , з тих підстав, що не було встановлено особу іншого співрозмовника, то вони не ґрунтуються на законі.
Стаття 87 КПК України чітко визначає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Суд зобов`язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов.
Суд касаційної інстанції наголошує, що правовою підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій є постанови прокурора та ухвали слідчого судді про проведення негласних слідчих (розшукових) дій , у них зазначається уся наявна інформація, одержана в установленому законом порядку, що потребує перевірки.
Тобто, саме з цих процесуальних документів суд може дійти висновку, чи були у органу досудового розслідування наявні законні підстави для проведення таких заходів, результати яких виступають доказами у кримінальному провадженні.
Із матеріалів провадження вбачається, що ухвалою слідчого судді Апеляційного суду Івано-Франківської області від 19 березня 2016 року надано дозвіл на проведення НСРД - аудіо,-відеоконтроль особи - ОСОБА_3 .
На виконання цієї ухвали, розмову ОСОБА_3 із невстановленою особою, зафіксовано на оптичний диск, складено відповідний протокол, що в подальшому разом із документам, які стали правовою підставою для НСРД, досліджено в судовому засіданні.
Тобто аудіоконтроль був встановлений виключно щодо підозрюваного ОСОБА_3 , НСРД проведено у законний спосіб. Тому факт не встановлення особи іншого співрозмовника жодним чином не впливає на допустимість протоколу НСРД як доказу.
Детальніше за посиланням:
https://reyestr.court.gov.ua/Review/95946573 Відкрити / Коментувати

2021-06-12 16:34:15 Правова позиція
Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду згідно з Постановою від 04 червня 2021 року
у справі № 160/8226/20
Щодо правової природи заходів забезпечення позову

Відповідно до частин 1, 2 статті 150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.

До того ж, пунктом 5 частини 3 статті 151 КАС України передбачено заборону забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення суб`єкта владних повноважень, яке не є предметом оскарження в адміністративній справі, або встановлення заборони або обов`язку вчиняти дії, що випливають з такого рішення.

ВИСНОВКИ: за змістом статті 150 КАС України вжиття заходів забезпечення позову покликане забезпечити ефективний захист прав саме позивача, за захистом яких він звернувся до суду, а тому вжиття таких заходів не може бути обґрунтована необхідністю захисту прав інших осіб, зокрема інвесторів, які до суду не звертались і вимоги щодо протиправності рішень відповідача не заявляли.

В протилежному випадку, забезпечення позову в інтересах осіб, які не беруть участь у справі, суперечитиме природі заходів забезпечення саме того позову, який подано до суду. Відкрити / Коментувати

2021-06-12 16:26:31 https://reyestr.court.gov.ua/Review/97218816
ВС зазначив, що оподатковуваним доходом позивача є лише основна заборгованість за кредитом, прощена (анульована) банком. Прощені (анульовані) банком проценти за користування кредитом не є доходом платника податків, а тому база оподаткування повинна визначатись лише з суми, прощеної (анульованої) банком, яку позивач фактично отримав за банківським кредитом, без врахування інших платежів.

Щодо іншого аспекту цієї справи, який полягає у передбаченому законодавством звільненні від сплати податку на доходи фізичних осіб додаткового блага платника податку у вигляді суми, прощеної (анульованої) кредитором у розмірі різниці між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначена за офіційним курсом Національного банку України на дату зміни валюти зобов’язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом Національного банку України станом на 1 січня 2014 року, с ВС зазначив таке.



Законом України від 9 квітня 2015 року № 321-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо кредитних зобов’язань» (положення набрали чинності 7 травня 2015 року) передбачено, що підрозділ 1 розділу XX «Перехідні положення» доповнено п.8, у відповідності з яким не вважається додатковим балом платника податку та не включається до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу сума, прощена (анульована) кредитором у розмірі різниці між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначена за офіційним курсом Національного банку України на дату зміни валюти зобов’язання за таким кредитом в іноземній валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом Національного банку України станом на 1 січня 2014 року, а також сума процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов’язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 1 січня 2014 року. Також дія абзацу 1 цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися з 1 січня 2015 року.

Тобто курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню. Відкрити / Коментувати

2021-06-03 16:55:18 ВИЗНАЧЕНІ У СТАТТІ 1281 ЦК УКРАЇНИ СТРОКИ ПРЕД`ЯВЛЕННЯ КРЕДИТОРОМ ВИМОГИ ДО СПАДКОЄМЦІВ І ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ Є РІЗНИМИ ЗА СВОЄЮ ПРАВОВОЮ ПРИРОДОЮ ТА НАСЛІДКАМИ СТРОКАМИ. СПЛИВ ПЕРШИХ МАЄ НАСЛІДКОМ ПОЗБАВЛЕННЯ КРЕДИТОРА ПРАВА ВИМОГИ, НАТОМІСТЬ СПЛИВ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ НЕ ВИКЛЮЧАЄ НАЯВНІСТЬ У КРЕДИТОРА ПРАВА ВИМОГИ
Постанова 19 травня 2021 року справа № 522/20081/15-ц провадження № 61-21510св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18), оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281 і 1282 ЦК України.
Поняття «строк пред`явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців» не є тотожним поняттю «позовна давність». Так, у частині четвертій статті 1281 ЦК України визначено наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Іншими є правові наслідки, що передбачені у частині четвертій статті 267 ЦК України, за якою сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові, тобто у наданні судового захисту порушеному цивільному праву.
Визначені у статті 1281 ЦК України строки пред`явлення кредитором вимоги до спадкоємців і позовна давність є різними за своєю правовою природою та наслідками строками. Сплив перших має наслідком позбавлення кредитора права вимоги (припинення його цивільного права), а отже і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права. Натомість сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін та відсутні поважні причини пропущення позовної давності.
Верховний Суд не встановив підстав для відступу від зазначених правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновків про те, що банк пропустив позовну давність, звернувся до суду з позовом після спливу такого строку, що і стало підставою для відмови у задоволенні позову.
В оцінці доводів касаційної скарги про початок перебігу позовної давності Верховний Суд врахував правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 688/353/15-ц (провадження № 61-14285св18), відповідно до якого саме дата прийняття спадщини спадкоємцями є початком перебігу позовної давності, оскільки з цієї дати настали одночасно обов`язкові умови для початку перебігу позовної давності, передбачені у частині першій статті 261 ЦК України: банку на цей момент вже могло бути відомо про порушення його права, а також він мав можливість отримати відомості про особу, яка його порушила.
Таким чином, саме з моменту прийняття спадщини почався перебіг позовної давності у спірних правовідносинах.
Верховний Суд врахував, що ПАТ «УкрСиббанк» звернулося до нотаріальної контори з листом-претензією у квітні 2011 року; ОСОБА_2 звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини 05 вересня 2011 року, а право власності на спадкове майно у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 листопада 2011 року. Первісна позовна заява у цій справі до суду про звернення стягнення на спадкове майно до ОСОБА_3 датована 24 вересня 2015 року, заява про заміну неналежного відповідача подана до суду 20 лютого 2017 року. Отже, банк звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97005530 Відкрити / Коментувати

2021-06-03 16:54:20 З ОГЛЯДУ НА ВІДСУТНІСТЬ ВІДКРИТОГО ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЗАМІНА ВІДПОВІДНОЇ СТОРОНИ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ ПРАВОНАСТУПНИКОМ Є НЕМОЖЛИВОЮ. ЄДИНИМ ВИНЯТКОМ Є ЗАМІНА БОРЖНИКА АБО СТЯГУВАЧА У ВИКОНАВЧОМУ ДОКУМЕНТІ ДО ВІДКРИТТЯ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ, ЩО ОКРЕМО ОБУМОВЛЕНО У ЧАСТИНІ П`ЯТІЙ СТАТТІ 334 ГПК УКРАЇНИ.
ПОСТАНОВА 24 травня 2021 року Справа № 911/4460/13 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
Виконавче провадження є самостійною стадією судового процесу. На стадії виконавчого провадження як на завершальній стадії судового провадження можлива заміна сторони виконавчого провадження правонаступником за наявності відкритого виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження та до його закінчення заміна сторони виконавчого провадження правонаступником здійснюється у порядку, передбаченому статтею 334 цього Кодексу з урахуванням підстав, визначених статтею 52 Господарського процесуального кодексу України. У цьому випадку приписи статті 334 Господарського процесуального кодексу України, що містить процесуальні особливості здійснення правонаступництва на стадії виконання судового рішення, застосовуються разом з положеннями статті 52 цього Кодексу.
Натомість, як до відкриття виконавчого провадження, так і після його закінчення заміна учасника справи правонаступником здійснюється виключно на підставі статті 52 Господарського процесуального кодексу України. У такому випадку з огляду на відсутність відкритого виконавчого провадження заміна відповідної сторони виконавчого провадження правонаступником є неможливою. Єдиним винятком є заміна боржника або стягувача у виконавчому документі до відкриття виконавчого провадження, що окремо обумовлено у частині п`ятій статті 334 Господарського процесуального кодексу України.
Правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2020 у справі № 916/617/17.
Аргументи скаржника щодо необґрунтованості посилання суду апеляційної інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2020 у справі № 916/617/17, через те, що постанова в справі 916/617/17 ухвалена за інших фактичних обставин справи відхиляються, оскільки Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові виклала висновок саме щодо застосування норми права, який і застосувала апеляційна інстанція у своїй постанові.
https://reyestr.court.gov.ua/Review/97099271 Відкрити / Коментувати

2021-05-21 10:53:32 Корисне не нове. Відсутність будь-яких документів, що підтверджують підставність отримання продукції може свідчити лише про неналежну організацію ведення діловодства та бухгалтерської справи, а не на відсутність у певних зобов'язань перед контрагентом.

ПОСТАНОВА 13 липня 2018 року Справа № 914/1825/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду
19. Суд зазначає, що касаційна скарга відповідача, її доводи, фактично зводяться до переоцінки обставин справи, що не є компетенцією Суду, враховуючи вимоги статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
20. Суд зазначає, що укладення між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, господарських договорів допускається у формі єдиного документа, підписаного сторонами, або у спрощений спосіб, як це передбачено частиною 1 статті 181 Господарського кодексу України.
21. Суд відхиляє аргументи відповідача про неприйняття судом апеляційної інстанції до уваги відсутності між сторонами укладеного письмового договору купівлі-продажу товару, оскільки, як було встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, поведінка сторін, а саме, передання позивачем та прийняття відповідачем товару (пиломатеріал обрізний хвойних порід та пиловник хвойної породи - сосна) і часткова оплата відповідачем прийнятого товару свідчить про укладення між сторонами у справі договору купівлі-продажу у спрощений спосіб та, як наслідок, виникнення у відповідача, як покупця товару, обов'язку щодо його оплати.
22. Таким чином, встановивши факт поставки позивачем відповідачу товару на загальну суму 135 723,55 грн., часткову оплату відповідачем зазначеного товару у сумі 76 798,88 грн. та наявність у відповідача заборгованості перед позивачем за такий товар у розмірі 58 924,75 грн., суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
23. Суд відхиляє аргументи відповідача про сумнівність домовленості з купівлі-продажу продукції у зв'язку з відсутністю у відповідача будь-яких документів, що підтверджують підставність отримання лісової продукції, з огляду на те, що у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази, а саме, видаткові і товарно-транспортні накладні, виписка по особовому рахунку позивача, на підтвердження факту приймання відповідачем від позивача товару та неповну його оплату.
24. Суд зазначає, що відсутність у відповідача будь-яких документів, що підтверджують підставність отримання лісової продукції може свідчити лише про неналежну організацію відповідачем ведення діловодства та бухгалтерської справи, а не на відсутність у нього певних зобов'язань перед позивачем. Відкрити / Коментувати

2021-05-20 12:55:15 Верховний суд: наслідки скасування декларації про готовність до експлуатації вже після реєстрації права власності
03 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 814/944/18, адміністративне провадження №К/9901/68912/18 (ЄДРСРУ № 94602478) досліджував питання щодо наслідків скасування декларації про готовність до експлуатації вже після реєстрації права власності.

Аналіз вищенаведених норм законодавства дає колегії суддів підстави для висновку про те, що Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» і Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю надано право скасовувати декларації про готовність об`єкта до експлуатації у разі виявлення інспекцією факту подання недостовірних даних, наведених у такій декларації.


Про скасування декларації інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю видається відповідний розпорядчий акт (у даному випадку - наказ). При цьому, після скасування реєстрації декларації, замовник не позбавляється права повторно подати таку декларацію у відповідності з вимогами законодавства.

Слід врахувати й те, що реєстрація декларації підлягає скасуванню у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання не будь-яких недостовірних даних, а лише тих, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом (постанова Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №818/878/16).

Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких, провадиться державна реєстрація права власності, яке вони посвідчують.

Згідно правової позиції Верховного Суду, яка викладена у постановах від 29.01.2020 у справі № 922/900/19, від 13.01.2020 у справі № 910/24473/16, від 17.04.2019 у справі № 916/641/18, від 12.06.2019 у справі № 916/1986/18 та від 10.04.2018 у справі № 927/849/17, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто не є правочином.

Отже, свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Перелік підстав, за яких об`єкт вважається самочинним будівництвом, наведено у статті 39-1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» і пункті 22 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

Разом з цим, згідно п. 14 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 9 ст. 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації є підставою для оформлення права власності на нього.

Після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі зареєстрованої декларації про готовність об`єкту до експлуатації, остання вичерпує свою дію фактом виконання, та виключає можливість віднесення такого об`єкту до самочинного в силу його узаконення. Відкрити / Коментувати