Репортерське пальто

2021-03-26 10:11:00 “В тебе є хобі?” — запитав якось викладач турецької. — “Так, вчити турецьку”, — сказала я. І це була правда, хоч хобі це не найкраще. Зараз розкажу, чому і для чого мати хобі людям, які люблять свою роботу настільки, що більше нічого їм (нібито) не потрібно.

Але спершу три абзаци історії моїх стосунків із цим явищем.

В дитинстві питання, яке в мене хобі, бісило навіть більше за те, ким стану, коли виросту. Здавалося, що я не маю достойних захоплень, які тягнуть на високу назву хобі. А соціум в особі анкет для друзів постійно нагадував, що хобі — це невіддільна частина життя. Така ж, як домашні завдання і гра в козаки-розбійники. Соціум, я відчувала, має щодо мене певні очікування, а я не відповідаю їм.

Анкети закінчилися разом із середньою школою, і в університеті ніхто не був настільки дурним, щоб думати про хобі, а тим паче запитувати про це інших. Найкращим дозвіллям було вино і спілкування, і якщо це хтось хотів назвати хобі — нехай, суті не міняло.

Коли я почала працювати, робота настільки мені подобалася, що я не потребувала додаткових занять. Дивувало запитання, чим я займаюся у вільний від роботи час. Життя настільки злилося з роботою, що простору для чогось іншого, не робочого не було. Тут я була протилежністю англійцям, які нібито цінують аматорів більше за професіоналів і плекають свої хобі, як парость виноградної лози.

Тепер про теперішнє. Останнім часом ходжу з думкою, що мати хобі — тобто заняття, якому віддаєшся з пристрастю, але яке не має стосунку до роботи — було б незле, навіть добре. Навіть необхідно для доброго психічного стану. Назвати це можна інакше, наприклад, заняття, що принесе мені іншу, додаткову ідентичність, окрім звичних професійних (журналістка, авторка etc) і не вимагатиме писати, інтерв’ювати, спостерігати.

В одному з дописів я згадувала свої неробочі справи-проєкти, з турецькою включно, але вони не тягнуть на хобі. Тому що або надто схожі на робочі завдання, або не дуже схожі (як турецька), але вимагають сидіння за ноутбуком — і виходить, що таки схожі.

Займатися чимось, що кардинально відрізняється від робочого процесу, і фізично, і психологічно, що потребує геть протилежних навичок — про це думаю останнім часом. Ще одна причина, для чого це потрібно, — таке заняття допоможе забувати про роботу. А це, виявляється, потрібна навичка у 2021-му.

Зізнавайтеся, маєте хобі?
(і вибачте, якщо питання звучить, як із анкети для друзів ) Відкрити / Коментувати

2021-03-24 21:55:50 Нетривіальна вакансія від ГО "Мнемоніка" — шукають людину, яка створить графічну новелу на тему Другої світової війни на Волині. Потрібна людина з досвідом написання сценаріїв і роботи в документальних форматах.

"Мнемоніка" — рівненська організація, яка займається темами пам'яті та публічної історії. Щоб краще зрозуміти, що і про що, подивіться їхню онлайн-виставку "Людяність над безоднею пекла".

Готовий комікс хочуть мати у травні. Для участі в конкурсі треба до 30 березня заповнити форму. Докладний анонс тут. Відкрити / Коментувати

2021-03-19 17:12:15 Щоб навчитися писати репортажі, треба читати й інші жанри. Зокрема есеїстику. Найкраще визначення есею дав якось Тарас Прохасько: есей — це пригоди одної думки.

Раджу почитати на Читомо цей конспект дискусії «Есеїстика як сторітелінг». Тут Марія Титаренко, Євгенія Кононенко, Олександр Михед і Тарас Лютий «намагаються упіймати ефемерну сутність того, що ми називаємо есеєм», як вишукано сформульовано в ліді

Підписуйтеся на канал Читомо в телеграмі, бо це якісне видання про книжки, літературу і — що важливо — про книжковий ринок. Відкрити / Коментувати

2021-03-12 10:11:00 ​​І ще одна школа репортажу — соціального, від Політичної Критики. Заявки приймають до 31 березня.

Школа складатиметься з трьох дводенних сесій (квітня по червень). Обіцяють теоретичну і практичну частини. А ще обіцяють ОФЛАЙН!

Список тренерів, лінк на анкету й інші деталі дивіться на сайті Політичної критики. На сайті є розділ репортажів, де і будуть опубліковані, наскільки я розумію, матеріали учасників та учасниць школи. Відкрити / Коментувати

2021-03-11 10:13:00 Скажи, що не так, — і може, все піде як треба (тобі)

Деколи я стомлююся і думаю, що якщо піду з журналістики, то через людей, які замість відповідати на запитання заводять платівку формальних, ні-про-що-відповідей. І що гірше — довгих ні-про-що-відповідей.

Буває, я так гублюся в слуханні такої балаканини, що не розумію, як пояснити людині, що чекаю від неї простої, конкретної відповіді, а не “ми докладали великих зусиль” і “тяжко працюємо, щоб бути найкращими”.

Якось я писала тут про хороші поради для таких випадків від режисерів док-театру. Але цими порадами не завжди можеш скористатися, натомість є ще один простий метод. Я його недавно практикувала.

Метод у тому, щоби чесно прямо сказати, що відчуваєш: “Бачу, наша розмова не клеїться, мені здається, ви не хочете говорити відверто, і взагалі, так не піде, давайте прощатися". Щось у цьому стилі, залежно від відчуттів у той момент. Може, просто демонстративно закрити блокнот

Може бути (наприклад, якщо ваша людина на адміністративні посаді), в неї просто є погана звичка так говорити. Вона може просто не розуміти, що ви хочете від неї нормальної людської розповіді.

Може, після ваших слів вона зрозуміє це і почне говорити по суті. Або розсердиться на вас — і тут скаже щось живе. Або просто побачить у вас людину, з якою можна по-людськи говорити. В кожному разі ви у виграші. У моєму випадку мені довелося прийти до людини ще раз, сказати їй, що розмова не виходить, — і тоді щось розмерзлося між нами й пішло легше. Відкрити / Коментувати