Get Mystery Box with random crypto!

Репортерське пальто

Логотип телеграм -каналу reporterscoat — Репортерське пальто Р
Логотип телеграм -каналу reporterscoat — Репортерське пальто
Адреса каналу: @reporterscoat
Категорії: Новини
Мова: Українська
Передплатники: 1.18K
Опис з каналу

Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати
Пише @oslavska
Пальто від Freepic from flaticon.com

Ratings & Reviews

1.50

2 reviews

Reviews can be left only by registered users. All reviews are moderated by admins.

5 stars

0

4 stars

0

3 stars

0

2 stars

1

1 stars

1


Останні повідомлення 6

2021-09-23 13:51:48 ​​ще одна
280 views10:51
Відкрити / Коментувати
2021-09-23 13:50:47 ​​І сторінки
291 views10:50
Відкрити / Коментувати
2021-09-23 13:49:03 ​​Два слова про “Над прірвою в іржі” давно мали з’явитися тут, бо книжка вийшла ще у 2018 році. Але я все відкладала, а потім не могла знайти, де купити. Аж доки не побачила в якійсь із книгарень “Є”, здається, в Чернігові. Чи в Рівному.

Але не важливо, де знайшла, а важливо, що прочитала і насладилася зрілищем, як хтось сказав, тобто чтивищем.

Що відбувається у “Над прірвою в іржі”? Павло Стех сідає в електричку в Харкові, їде через північ на захід, на південь, повертається на схід і сходить з електрички в Авдіївці. Те, що діялося в цих приміських потягах, — у книжці.

Але помилкою буде казати, що це лише опис підслуханого і побаченого. Автор намагається, як би це точніше сказати, нехай буде — намагається препарувати суспільство. Міркувати над тим, з кого і як воно складається. А в електричках вся правда, як на долоні, не ховається за видимістю добробуту, як в інтерсіті. Висновки невтішні, але ніхто над тим не побивається, всі просто їдуть далі.

Отже, “Над прірвою в іржі” — це книжка в дорозі та книжка на дні. Інші алюзії, що на поверхні: Вєнічка Єрофеєв та Майк Йогансен. Саундтреком до репортажу в мене грали Жаданові тексти. Може, не надто вишуканий вибір, але як читатимете, увімкніть, наприклад, записаний із Лінією Маннергейма “Їй 15”.

Я зараз багато їжджу селами. І тому мені здавалося, що деяких персонажів електричок я знаю, що деякі діалоги вела я, і що деяку “втому третього дня” відчувала теж я.

Мені сподобався текст, бо він сміливий (дивіться фото) і спостережливий, а у фіналі — просто якийсь екзистенційний (без фото, дочитайте). Зі спостережливого, цитата:

“Туалети на станціях будували завбачливо, на відстані, розуміючи що ніхто в них не прибиратиме”.

І таке: “... У вагоні тихо. Так ніби ми всі разом їдемо здалеку додому на похорон близької людини”.

#док_чтиво
Павло Стех. Над прірвою в іржі. — Темпора, 2018.
285 views10:49
Відкрити / Коментувати
2021-09-18 11:42:00 Поки думала над лекцією, сформулювала для себе, чому люблю художній репортаж.

Як читачка. По-перше, він задовольняє мою потребу дізнаватися про світ і життя інших (без необхідності з ними стикатися пліч-о-пліч та інших травматичних форм близькості).

По-друге, він задовольняє мою потребу насолоди від читання. Я завжди любила читати, це найчастіша моя форма дозвілля.

Як авторка. По-перше, люблю його знову-таки за те, що художній репортаж задовольняє мою потребу дізнаватися про світ і життя інших (тут уже стикаючись пліч-о-пліч, очі-в-очі). Це пізнання світу у сто разів глибше за те, що в читачки. Але й виснажливіше.

По-друге. Художній репортаж задовольняє мою потребу складати слова у тексти. Це насолода письмом, в якій часто більше страждання, ніж задоволення, але від того тільки сильніше прив'язуєшся до процесу.

Також люблю репортаж і за те, що це подорож, у різних вимірах. Репортаж ідеально поєднує мою любов до карт і географії, до текстів, до подорожей фізичних і ментальних.

А за що любите його ви?
271 views08:42
Відкрити / Коментувати
2021-09-16 11:45:09 Завтра розповідатиму, за що ми любимо художній репортаж, на запрошення House of Europe у Франківську. Будете в місті, заходьте на 18 годину, мобільний павільйон House of Europe перед міськрадою (заодно й поговоримо, за що ми його любимо; або ні). Тут подія на фб.
279 views08:45
Відкрити / Коментувати
2021-09-15 19:37:00 ​​На тій хвилі купила "Хворобу як метафору". 2012 рік, видавництво Жупанського, 68 гривень в Якабу.
153 views16:37
Відкрити / Коментувати
2021-09-15 19:36:00 #док_чтиво
Мені до рук потрапила книжка-інтерв’ю Сьюзен Зонтаґ із Джонатаном Коттом, редактором журналу Rolling Stone, і я дозволила собі день нічим не займатися, крім читання.

Журнальне інтерв’ю вийшло в 1979 році, а тут — майже повна багатогодинна розмова. Я читала переклад російською, це близько 100 сторінок (Ad Marginem, 2013).

Починають із теми хвороби і книжки Зонтаґ “Хвороба як метафора”. Незадовго до інтерв’ю в письменниці діагностували рак, і її міркування під час лікування вилилися в книжку. За власним зізнанням Зонтаґ, її вдалося написати легко і з приємним відчуттям, що книжка буде комусь справді корисною.

Від хвороби розмова переходить на межові стани, безумство, маргінальність і те, що суспільство має давати людині можливість “посидіти на тротуарі”, побути збоку загального крокування до прогресу, щурячих перегонів, змінювання свого міста на краще чи що там вважають у конкретний момент головним у суспільстві.

Далі — теми фотографії, умовності гендерних чи вікових поділів, сексуальності. Коротше, проходяться вдовж і вшир творчістю Зонтаґ.

В мене викликає захват і повагу розмова, здатна тривати годинами (предметна розмова). Цей формат опирається моді на швидші і простіше запаковані тексти. Спроби писати “для авдиторії” насправді стомлюють, але всі вдають, ніби знають, хто така ця авдиторія. Ось і Зонтаґ каже, що їй не цікаво вивчати авдиторію, але цікаво дізнатися про одну людину, окремого читача — з нею чи з ним поговорити.

Думання про авдиторію (особливо “цільову”) може допомагати журналістиці чи популярності в соцмережах, але власне письму шкодить. Я часом ловлю себе на тому, що хочу адаптувати свій текст для сприйняття аудиторією ще в процесі його обдумування і письма. І тоді кажу собі: стоп, тобі точно це потрібно?

Хочу зняти з себе тиск написати так, щоб якомога більшій кількості людей відгукнулося, і нагадую собі, що пишу для того, щоб висловити свою думку. При цьому думка ця може бути незавершеною, не остаточною, вона може бути “в процесі”. Стомилася від диктату “ідеальних” текстів, які мають “зайти” — і мені здається, що це не та втома, від якої треба відпочивати. Нехай лишається.

В інтерв'ю Котта і Зонтаґ багато відсилань до невідомої мені американської культури, які до мене сьогодні мало промовляють (фрази типу “в Каліфорнії все скоріше як у Ґері Снайдера, ніж у Роберта Ловела”, — дуже дякую, чотири невідомих проти одного відомого). Але мені сподобалася ця книжка: читати її — це наче бути присутньою під час розмови двох ерудованих людей і не відчувати незручності, що не можеш підтримати цю розмову.
162 views16:36
Відкрити / Коментувати
2021-09-14 09:47:46 ​​До львівського BookForum виходить дещо з цікавого документального. З добірки видавництва Човен.
262 views06:47
Відкрити / Коментувати
2021-09-08 09:09:00 ​​Тут про "усиновлені тіла"
275 views06:09
Відкрити / Коментувати
2021-09-08 09:08:00 ​​#док_чтиво
Катажина Кобилярчик. Струп. Іспанія роз’ятрює рани. — Львів: Човен, 2021

З усіх цьогоріч виданих репортажних книжок ця має найтяжчу тему. Це видно вже з назви, і назва не обманює. Я з нею довго змирювалася, і так і не змирилася. Хоч книжку прочитала.

Прочитала не на одному диханні, скажу чесно, і тому тут мені не хочеться говорити про враження. Краще скажу про особливості тексту Кобилярчик, яка за цю книжку отримала премію імені Ришарда Капусцінського.

Але спершу про тему. Є громадянська війна в Іспанії 1936–1939 років (про неї в літературі знаємо від Орвелла і Гемінґвея). Є повоєнна Іспанія під владою Франко. Є політика примирення (забуття), монументальним втіленням якої є Долина полеглих зі 150-метровим хрестом і базилікою в скелі, куди перепоховали полеглих з двох сторін конфлікту. Є ці скелети, за ними вже не розібрати, де ліві, де праві. Є іспанське суспільство, яке мовчало про війну десятиліттями. Є онуки полеглих, які є живим доказом того, що політика забуття не працює, бо “ніщо не закінчилося там, у землі”. Одні хочуть перепоховати родичів, інші хочуть бачити Долину полеглих неторканою. Треті хочуть просто знайти тіла, бо ті досі лежать у криницях і ровах. Але найважливіше, що і 80+ років після громадянської війни (книжку Кобилярчик писала протягом 10 років) нинішні ліві та праві, не можуть погодитися не те що з приводу тлумачень подій, а навіть з приводу фактів. І є польська авторка Катажина Кобилярчик, яка намагається з усім цим розібратися, їздить до місць ексгумації і пише цю серйозну, майстерну, зрілу, але й складну книжку.

З особливостей тексту:

1.Вдалий, сильний початок, навіть поетичний у чомусь. “Головні герої цієї книжки мертві”, — починає розповідь Кобилярчик. І далі пише:

“Одні герої цієї книжки загинули мученицькою смертю. За Бога і Батьківщину. Інші — загинули за свободу і демократію. За Республіку. ... Деяких просто вбили. Часом різницю важко помітити”.

2.Потужні метафори. Досить відважні для такої теми. “Квіти та мухи”, “Свіже м’ясо”, “усиновлення тіл” (докладніше про це в уривку на фото).

3. Ґрунтовність. Подекуди приміток більше як тексту на сторінці. Це може бути недоліком для процесу читання, але доводить книжку майже до статусу дослідження (і грає проти її комерційної успішності).

Висновок: читати, якщо вам цікава тема пам’яті, примирення, Іспанії — і тоді, коли маєте свіжу голову. На втомлений після робочого дня мозок не варто.
280 views06:08
Відкрити / Коментувати