Репортерське пальто

2022-02-12 16:33:25 ​​​​Тільки згадала про кому з пробілом, як вона матеріалізувалася.
Село Уторопи, Івано-Франківська область Відкрити / Коментувати

2022-02-11 20:32:45 ​​Всім редакторам, які прочитали вчорашній допис, і всім, кому доводилося хоч раз редагувати і страждати через авторів, присвячую.

Мабуть, мало хто знає про цей потаємний (насправді ні) бік моєї тожсамости, але від 2014 року я редаґую книжкові рецензії в часописі Критика. В цій ролі я переживала різні періоди. Наприклад, виписувала найбільш кричущі приклади абсурдного нечитабельного письма. З улюбленого:

“наратором виступає знеособлений і відсторонений обсерватор”;
“понятійний апарат Автора має концептуальні сенси”;
“зміцнення засобів здійснення”
“дух апології ефемерности буття”.

Так от, я виписувала такі перлини, дратувалася на короткі тире замість довгих, на три крапки, на дві крапки, на подвійні пробіли. А потім якось попустилася і заспокоїлася.

Але зовсім дратуватися не припинила. Тепер, коли читаю на фб, як редактори й редакторки скаржаться на тих нікчем, які не здатні поставити тире замість дефіса, я думаю, що це некрасиво. Та замініть уже ті дефіси, не будьте дріб’язковими. Ну ясно, стомлені, ну відпочиньте.

Але я захопилася. Хотіла написати з редакторської точки зору, але бачу, що знов пишу від авторів, бо все ж таки ця роль мені ближча.

А з редакторської точки зору мені хочеться побажати всім нам у цьому новому році синього очеретяного тигра, щоб автори не носили зірок на голові, а спокійно реагували на коменти в гугл-доку, а ми, редактори, щоби знаходили в собі терпимість на недосконалості інших людей (бо автори теж люди).

І щоб не повторювалася ситуація теперішнього стану.) Відкрити / Коментувати

2022-02-10 14:07:16 Досить вдавати, ніби автори не страждають, коли їхні тексти редагують.

Я хочу сказати, що ми нечесно про це говоримо. Існує стигматизація авторів, які занадто вразливі на редагування їхніх текстів. Ніби є норма — це спокійна і вдячна, а головне “слухняна” реакція: редакторка сказала — ти миттю зробила. Але в мене вопріс, а скільки з нас реально в цю норму завжди вписуються?

Я не вважаю себе прикладом проблемних авторів. Не влаштовую істерик, хоча не завжди погоджуюся з редагуванням. Але про мої реальні страждання знають тільки найближчі люди.

Але напевно кожному доводилося страждати, коли текст поредагований бездумно, бездушно, грубо, нечутливо (до героїв, до думки, до тексту взагалі). Ну хіба що ми говоримо про зовсім технічне замовлення, яке ти робиш одною лівою.

Але ж у будь-який текст, який ми пишемо, ми вкладаємо не лише "душу", а й реальне розуміння і бачення теми. І тому болять вирізані без пояснення абзаци (бо редактору здається, що так краще, бо редактор має право). Комусь більше болить, комусь менше. Але всі ми хочемо, щоб ці порізи були якось обґрунтовані. Бо редактор не завжди правий (і автор теж).

Проте, в дискусіях про авторів-редакторів ми говоримо так, ніби бути невдоволеним нечутливим редагуванням — це неправильно, а тому непристойно. І коли нам прислали текст, і всередині все кипить, наш стан погіршує ще й таке усвідомлення: ми ненормальні. От всі навколо нормальні, а ми ні.

Та ні, ми теж нормальні (вважайте, що це терапевтичний текст і я це пишу собі). І редактори, яких бісить, що редагування одного тексту забирає більше часу, бо автор не погоджується, нормальні. Я просто думаю, що коли забрати з цього рівняння відчуття власної неправильності, страждати буде трохи легше.

#життя_репортерки Відкрити / Коментувати

2022-02-04 17:41:09 Я тепер щовечора читаю "Подолати минуле" Грицака. Дійсно добрий детектив про пригоди однієї нації. Він класно пише — на 100% виконує умову, що історик має цікаво розповідати історію. А не городити щось ніби наукове, яке ніхто не може читати.

Не всі розділи однаково насичені. У перших, узагальнюючих, більша напруга і риторична густина. Насолода читати — коли бачиш, що в автора величезний культурний багаж, і він його складає в добрий текст.

Але не тільки на початку, а по всій книжці є влучні і сміливі образи, я їх просто виписую собі.

"Часом доводиться жалкувати, що українська мова не має артиклів. Вони б допомогли виразити головну тему української історії одним реченням. Англійською воно звучало б так:
"History of Ukraine is about dropping "the" article".

"...Російська імперія і Радянський Союз нагадували бджіл із казки про Вінні-Пуха, які були неправильними, а тому робили неправильний мед" (не голе твердження, далі пояснено, що до чого).

"Побудова радянських фабрик, заводів і промислових районів нагадувала будівництво єгипетських пірамід — і ті, й інші вимагали сильної вертикалі влади, щоб мобілізувати підневільне населення, котрому взамін за тяжку працю обіцяли обезсмертити колективну душу".

Коротше, відчуття насолоди від тексту помножене на розуміння, що твій мозок принаймні на один вечір у надійних руках.

#док_чтиво Відкрити / Коментувати

2022-01-31 21:23:00 Пам'ятаєте, Маркіян Прохасько їздив до Антарктиди писати книжку? Може й не пам'ятаєте, бо це було ще до карантину. Але вона нарешті вийде. ВСЛ пишуть, що в друці. Аж 656 сторінок.

Я розчарована, що це не буде художній репортаж. Тобто можливо його елементи там будуть, але книжка виходить у серії "біографії та мемуари". І в анотації слова "репортаж" немає. Замість цього обіцяють текст, "насичений великою кількістю інформації". Спасибі, це от реально те, чого нам всім бракує.

Ні, можливо, у Прохаська дійсно не репортаж. Але "Як нагодувати диктатора" Вітольда Шабловського ВСЛ також не позиціонувало як репортаж. В анотації були слова "журналістська мандрівка", "історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів", "кулінарна книжка" і "спогади з перших уст".

А все тому, що художній репортаж як жанр у нас ніяк не може закріпитися і знайти своєї постійної авдиторії. Тому видавці бояться маркувати щось як "репортаж", а замість цього пишуть, що в книжці будуть "живі враження автора", "мальовничі описи" і "пояснення складних процесів, які безпосередньо стосуються кожного мешканця планети". Відкрити / Коментувати

2022-01-29 13:13:41 Поговоріть зі мною про іноземних журналістів.

Читаю одну групу на фб, де вони шукають собі фіксерів в Україні. Ця група була практично мертва довгі роки, а останній місяць там по кілька повідомлень на день. З одного боку, воно наче й добре, що журналісти цікавляться Україною, пишуть про нас. Є шанс, що напишуть щось адекватне.

Але вони своєю присутністю ніби говорять: ну так у вас же буде зараз справжня війна, ну коли вже все почнеться, ми що, дарма приїхали? М'яса хочуть. Бісить.

І ще не можу зрозуміти, так а про що вони роблять матеріали з Маріуполя, Одеси чи сіл на Луганщині (бо про ці регіони питають часто)? Про передчуття? Ну бо що життя пересічної людини не змінилося зараз, тільки тривоги побільшало.

Я розумію, як працюють медіа, розумію, що журналісти не їдуть туди, де спокійно, і я сама була в ролі журналістки-іноземки. Але все одно бісить. Може, ви бачите це інакше? Відкрити / Коментувати

2022-01-28 11:04:00 На Локальній історії несподівано вийшла онлайн-версія мого тексту про Сєверодонецьк. Писала його давно для номера про Донбас (січень 2020).

Про Сєверодонецьк, як і про Стамбул, я можу писати і читати безкінечно. Тому що кожен такий текст — це лише один пазл. Цей мені подобається.

(Ну, а з фото красиво не вийшло. Красивіші фото авторства Михайла Палінчака є в іншому моєму репортажі про Сєвер, але як на мене, і на його знімках видно, що красиво зняти це місто — ще той челендж). Відкрити / Коментувати

2022-01-26 20:49:51 Сьогодні на Забороні вийшов мій репортаж про чудеса — появу «нерукотворних хрестів» на деревах, сльози на скульптурах Богоматері, кровоточиві розп’яття. Їздила в Бучач дивитися на проявлений на зрубі дерева хрест, образ Богоматері, вишиту сорочку і Тайну вечерю.

Ця історія продовжує цикл, над яким ще минулого року почала працювати:

«Можеш потерпіти, аби мала дітей?» — про поїздку до монаха-цілителя
«Треба копати». Як у «мольфара» лікуються молоком і лопатами — про діда-екстрасенса з Карпат
«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва — про священника, який "лікує" від залежностей і бісів
«Працює навіть для тих, хто не вірить» — про магічне мислення
«Твої очі в моїй сраці» — про вроки.

Далі буде. Відкрити / Коментувати

2022-01-22 09:26:51 ​​#док_чтиво про Стамбул
Олекса Грищенко. Мої роки в Царгороді. 1919 — 1920 — 1921

Сьогодні — про стамбульські щоденники художника
Громадянська війна в Російській імперії. Олекса Грищенко кидає все і їде з Москви на Південь, до Херсона, а потім Севастополя, без грошей. Йому вдається влаштуватися на корабель помічником кухаря, і він їде до Стамбула — у Грищенка він Царгород.

У Стамбулі зима. Художник голодує та мерзне, не має теплого одягу й де жити: перебивається то в єврейській нічліжці разом з російськими емігрантами, то в лікарнях, ледь не на вулиці. Але весь час — малює. Пережив зиму і радіє: “Літо близько і це означає, що моїм нещастям кінець”.

“Ніколи жаден з моїх виїздів не наповнював мене такою радістю життя. Їду в Царгород!”, — це на початку подорожі. “Строї, рухи — можна збожеволіти. Середньовіччя!” — це вже враження у Стамбулі. Його Царгород — “фантастичний, жахливий” (не можу не погодитися ).

Між іншим, Грищенко приїхав з однієї війни в іншу: Туреччина воює за свою незалежність, Стамбул чи то в облозі, чи то в окупації. Зате він побачив останні роки Османської імперії. Це ще не Туреччина з її зрозумілою латинкою, це арабська в’язь. Але в Царгороді Грищенка ще багато візантійського. Шаланди з білими вітрилами нагадують йому ікони.

Я читала видання 1961 року (Дніпрова хвиля, Мюнхен – Париж), але цього року книжку перевидала “Піраміда”, тож можна читати паперову.

Порада: читайте разом із книжкою Орхана Памука “Стамбул. Спогади та місто” (вийшла у “Фоліо”, тому за якість перекладу не ручаюся, але є переклади іншими мовами).

Зображення з часопису “Критика” – вулична замальовка Грищенка зі Стамбула-Царгорода. Відкрити / Коментувати

2022-01-22 09:26:51 Я в Стамбулі і тому репощу свій допис про "Мої роки в Царгороді" Грищенка.

Як говорив Черчилль, кажда уважающа себе людина повинна написати про Стамбул. Хоч книжку, хоч статтю, хоч повідомлення.

Художник Олекса Грищенко писав свою книжку про Царгород сто років тому. Сьогодні я пишу статтю для Локальної історії про Грищенків Стамбул.

"Мої роки в Царгороді" вийшли недавно в Україні, і я дуже раджу їх усім, хто любить читати про Стамбул. Хоча б тому, що в українській культурі таких текстів небагато (правда, ще є козацькі пісні).

Між нами і Грищенком прірва, яка вимірюється Візантією. Він у Царгороді її шукав, для нього Стамбул мав сенс настільки, наскільки говорив про Візантію. Сьогодні шукають її у Стамбулі хіба візантиністи, і я до них не належу. Але взуття у дощову стамбульську зиму ми сушили схоже, я думаю: газетами. Відкрити / Коментувати