Репортерське пальто

2021-12-24 14:34:50 Reporters відновили телеграм — @reportersmedia. Формат — одна історія на день, фактично короткий анонс репортажів. Мені це підійде, щоб бути в курсі їхніх нових текстів, бо на сайт заходити забуваю, а на фб нічого не видно. Але для цього анонси могли б бути коротшими. Читати скорочений переказ репортажів у телеграмі для мене не має сенсу. А вам як такий формат, підпишетеся? Відкрити / Коментувати

2021-12-21 20:35:26 ​​Тільки ось таке поєднання тексту і фото мені нагадує щось підручникове. Люблю, коли текст окремо, фото окремо. Відкрити / Коментувати

2021-12-21 20:32:59 ​​Приїхав новий репортаж від видавництва Човен. Я ще не відкривала, чоловік почитав початок розділу Intro: «У кожного своя Америка. Особливо в тих, хто там ніколи не був».
— Гарно написано, — каже. — Мені одразу здалося, що це хороша книжка.
— Це Кіпіані, — кажу. — Передмову написав.

А епіграфом до передмови — віршик Ірванця «Любіть Оклагому». Гарний старт — уже пів діла, сподіваюся, і сама книжка не розчарує. Відкрити / Коментувати

2021-12-14 16:56:26 ​​Новий переклад у репортажній серії “Темпори” — “Кордон” Капки Касабової. Хороша книжка з поганим просуванням.

"Кордон" написала народжена в Болгарії авторка, яка живе в Шотландії. Це текст про її подорож болгарсько-турецько-грецьким прикордонням, подорож додому (не остаточна, це не повернення). Мандрівні нариси з елементами репортажу. Тут багато балканської метафізики, багато дороги, мішанини культур.

Одним словом, описати цільову авдиторію книжки можна коротко — це я.

Але дивно, що я взагалі її купила. Бо все в “Кордоні” ніби працює на її непоміченість на ринку.
1. Невідоме ім’я авторки. З нею немає жодного інтерв’ю українською, вона не брала участі у Форумі Видавців, Книжковому Арсеналі тощо.
2. Назва “Кордон” нічого конкретного не говорить, це може бути будь-де і будь-про-кого.
3. Жодного огляду її українського видання в нашому інфопросторі.
4. Жодна добірка книжок про мандри не згадує “Кордон”, хоч це книжка 100% про подорож. І хороша книжка про подорож.

Єдина згадка про неї — це колонка Андрія Бондаря на Збручі. Він переклав книжку.

Коротше, надто сумна історія з її просуванням, при тому, що всередині є скарби. Наприклад, опис обряду вогнепоклонників на початку.

Проти книжки грає її обсяг — 542 сторінки. Трохи забагато, щоб прочитати за кілька вечорів. Це вдумливе, глибоке, повільне письмо. Але калейдоскоп героїв мерехтить надто часто, не встигаєш полюбити кожного.

Я б не назвала "Кордон" текстом, на який треба орієнтуватися, але це однозначно мегаґрунтовне чтиво, якщо зберетеся в подорож до Тракії. Підійде для політологів та інших дослідників Болгарії — Греції — Туреччини. І як пишуть в анотаціях, для всіх зацікавлених даним питанням))

#док_чтиво Відкрити / Коментувати

2021-12-09 20:37:00 Недавно я прожила тиждень у монастирі (чоловічому). Там ми з Анною працювали над майбутньою книжкою Old khata project — складали докупи, за логікою і красиво фото з цитатами.

Для чого нам був потрібен монастир? Шукали тихе місце, де можна буде зосередитися на роботі. В монастирі було майже ідеально.

Після Почаївської лаври це єдиний досвід мого перебування в монастирі довше, ніж екскурсія. Так що я повернулася додому і написала про це. Текст не для ЗМІ, я прочитала його в нашому домашньому неформальному літературному притоні "Ремарочка", але цього було замало.

Хоч текст немедійний, мені все ж хотілося поділитися ним з більшою авдиторією, ніж кілька компаньйонів на п'ятничному застіллі. Але не з фейсбук-аудиторією, вона останнім часом непристойно токсична. Та й текст задовгий (9 тисяч знаків, 7 хвилин читання). Тому ділюся тут із вами. Роблю таке вперше.

Поки опублікувала його на Medium. Думаю, періодично публікуватиму там такі репортажні нариси. Можливо, це не найкраща платформа, але я довго не думала. Порадите кращу — переїду. А поки ось лінк на цей текст про монастир. Коментарі відкриті для конструктивної критики. Відкрити / Коментувати

2021-11-22 17:52:38 ​​І продовжуючи тему Близького Сходу. В попередньому пості я побіжно згадала про сирійських курдів і їхню напівдержаву на півночі Сирії, відому як Рожава. На території Рожави якраз розташовані табори для "дружин ІДІЛ" та дітей.

Хто такі ці курди взагалі, в Україні знають страшенно мало, і тут немає місця пояснювати (хоча є свіжий документальний фільм "This Rain Will Never Stop" про лугансько-сирійського курда, я ще не бачила). Але недавно прочитала цікавий репортаж, і про нього якраз тут доречно згадати. Хоча цікавий він буде, мабуть, половині відсотка підписників.

Це книжка "This Fire Never Dies. One Year With the PKK" журналістки з Нідерландів Фрідеріке Ґірдінк, яка з цими самими курдами прожила рік. Вона рік жила на базах Робітничої партії Курдистану (англ. PKK) в горах Кандиль і написала зсередини про цю організацію.

Саме РПК дала ідеологію для сирійської Рожави, а також значною мірою інтелектуальну та ідейну базу для курдів (чоловіків та жінок), які пішли воювати проти "Ісламської держави".

Ґірдінк описала побут членів РПК, їхні вишколи, культ особи Оджалана, намагался зрозуміти, що мотивує людей приєднуватися до організації і розбиралася в химеріях їхнього світогляду. Вона дійшла висновку, що РПК — це давно вже не просто організація, яка займається терактами (як це бачать турки) і не така, що хоче незалежного Курдистану (як її часто сприймають симпатики), а щось більше, хоч і не зовсім ясно що.

Поза змістом, мені в цій історії дві речі важливі. По-перше, як виникла ця книжка. Журналістка жила і працювала в Діярбакирі, звідки писала про схід Туреччини і курдів. Аж доки її не вислали з країни, бо її журналістська діяльність стала поперек горла турецькій владі. Тоді вона і придумала написати про РПК зсередини. Тобто цю досить неприємну ситуацію в житті авторка змогла обернути на щось конструктивне.

А другий момент, який мені подобається, — це те, що вона зробила це в 45+ років. Хотіти працювати в полі в цьому віці, а не сидіти в теплому офісі — щось у цьому є, скажу я вам.

P.S. Щойно зауважила, як римуються назви книжки і фільму: "This Fire Never Dies" і "This Rain Will Never Stop". Відкрити / Коментувати

2021-11-19 18:44:33 Королева репортажу, сіль репортажу. Деталь. В цьому репортажі Альони Савчук із закритого табору для жінок і дітей найсильніше мене вразила одна деталь.

Ні, стоп. Написала фразу "закритого табору для жінок і дітей" і зрозуміла, що не можна її отак поміж іншим, нарівні з іншими членами речення писати, бо таке явище як "закритий табір для жінок і дітей" не має бути нормою. Для нього треба якийсь інший шрифт, інша пунктуація.

Ну але. Але фактом він є. У Сирії, точніше — в Сирійському Курдистані. Це табір, де силоміць утримують "дружин ІДІЛ" — жінок і дітей бойовиків "Ісламської держави". Частина з них сподівається на повернення порядків ІДІЛ, українки хочуть додому.

Альона має півгодини на розмову з жінками. З кимось вона вже спілкувалася через аудіомеседжі. Але з ким — не впізнати. Тому що жінки стоять перед нею в чорних нікабах, а дехто в темних окулярах. І лише за голосом, голосом з повідомлень у месенджері, можеш упізнати знайомих. Це для мене щось дуже сильне.

Ось прямий лінк на репортаж "Голоси в пустелі". Відкрити / Коментувати

2021-11-15 10:47:34 Похвала конкретиці. Буває, отримуєш досить абстрактну пропозицію щось написати. Вона абстрактна, але ти думаєш, що все зрозуміло і пишеш. А тоді замовник-редактор відписує: це зовсім не те, що ми хотіли, ми ж хотіли ось цього і цього. І треба кардинально переписати текст (що не завжди реально).

І тут ти відмотуєш назад, відмотуєш дні чи тижні роботи над матеріалом, докручуєш до першого діалогу, коли прозвучало замовлення і розумієш, що воно було настільки загальними словами описано, що в принципі, ти зробила те, що пропонували. Але вони уявляли цю історію по-одному, ти — по-іншому.

Пам'ятаю в себе дві такі ситуації. Один раз текст не взяли, але заплатили гонорар. Другий раз не заплатили. В обидвох випадках переписати текст наново було для мене нереально. Потрібно було знову їхати на місце, а я не могла цього собі дозволити (в одному випадку). І переписати текст з іншим емоційним навантаженням, чого я робити не хотіла (в другому).

Зауважу, що це не стосується редагування тексту, коли просять змінити початок чи кінець, поправити структуру чи додати якоїсь інформації. Це я роблю, це нормально.

Тепер нагадую собі, щоб як у лікаря, випитувати всі деталі, все бачення, і не допускати замовлень, сформульованих як "напиши щось про це і це",
"напиши так, щоб це читалося", "щоб у тексті був нерв".

Не дякуйте за цю банальну мудрість, вона пасує не тільки для роботи з текстами, а будь із чим. Відкрити / Коментувати

2021-11-12 19:16:25 Яяяй, кіно про New Yorker! Я вчора нарешті подивилася French Dispatch. Нарешті, бо фільм чекали ще в перший рік пандемії. Мої враження сформулював Vox: “The French Dispatch is peak Wes Anderson. I wish I loved it”.

Так що так, I wish I loved it, але незалежно від мого ставлення це дуже дивний фільм, який дійсно міг зняти тільки Андерсон. Як нас інформують на початку, він складається з одного путівника, одного некролога і трьох фічерів.

Тобто реально, фільм — це ніби візуалізовані уявні тексти уявного журналу French Dispatch. А між текстами — побут редакції в уявному французькому містечку (звідки вони пишуть для американської авдиторії, бо French Dispatch є додатком до канзаської газети, звісно, вигаданої).

Містечко, до речі, не без іронії назване Ennui-sur-Blasé, тобто Нудьга-на-Апатії чи щось в такому стилі.

Але ці вигадані тексти реально могли б існувати. Після фільму почитала статтю редакторки архіву New Yorker про авторів журналу, які надихнули French Dispatch. Там розкладено по поличках, хто з персонажів фільму уособлює кого з журналістів і редакторів. Герой Мюррея, редактор журналу, — суміш двох перших редакторів New Yorker Гарольда Росса та Вільяма Шона. А журналістка, яка пише про студентські заворушення у французькому місті (героїня Мак-Дорманд), взята з реальної авторки Мейвіс Ґалант, яка писала про протести 1968-го.

Тобто для фанів New Yorker тут достатньо смачних асоціацій, але критики сприйняли фільм стримано. В основному визнаючи, що це найбільш весандерсонівський фільм, нестандартний, але при цьому скучний і несмішний. А оглядачам New Yorker загалом сподобалося, що не дивно.

Цей фільм називають режисерським love letter to journalists, але в кінці фільму редактор помирає і розпоряджається закрити French Dispatch, тому це скоріше farewell letter, поминки за старими добрими часами. Часами паперового журналу, великого тексту...

Все, йду плакати і слухати, що рок-н-ролл мертв, а мы еще нет. Відкрити / Коментувати

2021-11-07 22:35:49 Написала вчора щось про етику і польову роботу.

Щось про те, що треба бути уважними до того, як ми приходимо до людей, і що некрасиво приходити до них з позиції влади/сили.

Навела приклад з експедиції Old khata project — ситуацію, через яку досі трохи незручно. Зовсім трохи, але достатньо, щоб проілюструвати пост.

І про те, що добре бути на рівних, і що рівність в ситуації тебе в селі серед старих людей можлива, коли приїздиш на автобусі з трьома пересадками, а не коли з водієм і оператором, бо бабця з козою, дивлячись на таку делегацію, з переляку не може відмовити в розмові.

Коротше, про етичне щось таке написала. А тоді перечитала і побачила себе в такому білому пальті, аж захотіла відвернутися. Що і зробила і не стала публікувати.

Тошнувато нині в інфопросторі від цих білих пальт. Люди без кінця розповідають, як же їх замахали ті, хто неправий, і під постами цими збирають таких самих роздратованих.

А я так само дратуюся на них, тому найкраще було б не писати і цього, бо я навіть не хочу збирати рівною мірою роздратованих однодумців під постом, але нехай уже буде.

#життя_репортерки Відкрити / Коментувати