Гендер в деталях

2022-12-02 17:12:22 ​​Про втрату здоров’я ми хочемо помовчати...

Ілюстрація Oleksandra Maior

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-12-01 20:00:32 ​​Коли я йду на розмову до людини, яка переживає втрату, насамперед не очікую конкретної моделі поведінки. Я відкрита до того, що людина може бути вся у чорному або вбрана в кольорові кеди й строкатий одяг. В обох випадках я прагну, щоб людина зі мною не чулася винною за те, як вона виглядає.

Я розмовляла із матерями та дружинами загиблих героїв, полонених або зниклих безвісти, які прагнули публічності, були готові проговорювати своє горе і такими, які навпаки тяжіли до усамітнення. В обох випадках я засвідчувала, що я на їхній стороні.

Людина, що переживає горе, може плакати, сміятися, голосити або не виражати жодних почуттів – і я це приймаю. Мені не потрібні якісь правильні емоції людини, я прийшла записати історію, а не отримати якийсь зворушливий ексклюзив.

Зранені співрозмовники переживають дуже багато різних почуттів та емоцій: біль від утрати, страх перед майбутнім, злість, відчуття несправедливості або провини. І слова на кшталт «заспокойтеся», «усе мине», «вам є для кого жити», «зараз багато хто переживає те саме», «усе буде добре» абощо – це все слова, які забороняють ці почуття. Тому я зі словами обачна, мені видається кращою моральною підтримкою, коли висловлюю захоплення людиною, про яку мені розповідають.

Я не можу допомогти людині із її горем, але можу допомогти тимчасово із її емоціями. Ось тут і зараз, коли я присутня, можу запитати, що я можу для вас зробити, аби вам стало радісніше або що я можу зробити, аби вам стало світліше?
Людина після втрати думає зазвичай, що її ніхто не розуміє. Якщо я, людина, яка не похоронила свого чоловіка чи свого сина, скажу, я вас розумію, я лише поглиблю переживання людини, бо перша її реакція буде – «ні, не розумієш». Це буде правдиво.

Я крізь власну емпатію можу зрозуміти, що людині важко, що вона травмована, зранена, але не пізнати її досвід, бо це історія цієї людини і того, кого вона втратила, їхнього рівня близькості.

У мене єдине мірило доречності своїх запитань – лише уточнюючі. Якщо людина довірила мені свою історію, то я уже щось можу уточнити, уникаю питань про будь-що, чого ще не звучало у розмові, бо то може бути тригерним. І я несвідомо проведу людину в ті переживання, де вона повторно раниться. Завдам стресу.

Я не беру на себе більше, ніж можу дати як уважна слухачка, не шукаю мудрих слів прийняти той факт, що після втрати людині треба жити далі, я лише обережно можу поміж іншим в розмові сказати про іншу людину і те, як вона дає раду, але в жодному разі не із формулюванням, що ось їй вдалося, то і вам вдасться. Лише стараюся підсвітити спосіб, шлях через досвід іншого. Але я не озвучую, навіщо я розповіла цю історію. Якщо людині це зайде, вона сприйме правильно, якщо ж пропустить мимо вух, це теж нормально, вона не готова. Та і я не джерело порад, а тільки співрозмовниця, що засвідчує своє співпереживання і співчуття.

Нам усім допомагають балансувати між життям за загрузанням в трясовині гризот звичні побутові справи, волонтерка, робота, зрештою. Щось рутинне. Я охоче про це питаю, бо коли жінка говорить про те, що плела сітку, це значить, що в цей час вона робила зусилля над собою, над бажанням лягти й ридма ридати. Я можу прокоментувати, як круто, що вона це робить, підкреслити цінність того, за що людина береться.

ПРОДОВЖЕННЯ за посиланням

Про те, як говорити з людьми про втрати, розповіла журналістка Мирослава Ільтьо
Ілюстрація Олександри Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-30 17:00:07 ​​Коли я була маленька, я мріяла про світ в якому не буде нерівності, дискримінації та несправедливості. Звісно, в дитинстві я не знала таких слів, проте щиро хотіла щоб не було бідності, щоб хвороби лікувались, щоб поганців було покарано, а слабших захищено.

Згодом я вступила на юридичний і продираючись крізь чагарники нормативно-правових актів та процедур продовжувала мріяти. Часто викладачки та викладачі розказуючи про те, звідки виникли певні явища в праві, розказували про війни, страшні злочини, криваві революції, нехтування правами людини певними урядами і як ми, як людство, вивчили з цього уроки і ці вивчені уроки змінювали систему права.

Щоб не повторювати помилок, щоб світ ставав кращим людство змінювало систему, щоб «ніколи знову». Так я дізналась про міжнародне право – як неймовірно складне і захопливе мереживо захисту людей від страшних, смертельних подій. Бо, саме така ідея створення міжнародного гуманітарного права і міжнародного права прав людини – країни збирались і вирішували що тепер будуть жити за новими правилами, які допоможуть не повторювати та уникати воєн, кривавих повстань, нерівності та різноманітних принижень.

Ми, студентки тоді, дивились на систему міжнародних судів, вчили історію створення різних міжнародних і міждержавних організацій та захоплювались. Уявити що ти коли будеш там працювати – виглядала абсолютно авантюрною і недосяжною мрією. Але, чому б не бути авантюрними і не прагнути неможливого?

Тож, я, як справжня реалістка, взялась за досягнення неможливого.

Варто пояснити, що коли я навчалась, в програмі практично були відсутні цілі по здобуттю навичок для роботи в таких організаціях, ба більше, наприклад навіть практику Європейського суду з прав людини (а це основа-основ) ми вивчали досить формально: викладач 1 раз на тиждень ставив нам якийсь фільм про права людини і йшов собі. Ми навіть не обговорювали про що там йшлось і чому це важливо.

Серед студентства ходила легенда, що викладачі не хочуть нас навчати навіть правилам звернення в ЄСПЛ оскільки хочуть залишатись єдиними експертами в цьому і не створювати собі конкуренцію. Не знаю наскільки це відповідає дійсності.

Зараз мені здається, що насправді і самі викладачі не вірили що хтось із нас справді буде працювати з міжнародним правом прав людини чи міжнародним гуманітарним правом, що Україна буде проходити процес все більшої інтеграції в різноманітні міжнародні інституції, а також, і це найважливіше, що люди в Україні будуть справді вірити і вимагати від цих інституцій якісної роботи. Коли я навчалась - це виглядало лише ідеалістичною, необґрунтованою мрією.

Через терни мовних бар’єрів, різниці культур на повного нерозуміння практичного боку роботи міжнародних механізмів – ми все ж пробивались. Як той паросток, що пробиває асфальт, ми, молоді юристки та юристи здобували знання та навички де тільки могли, не жаліючи ні сил, ні здоров’я. І це дало результат.

Спочатку безкоштовні стажування, далі провали на інтерв’ю на роботу, далі нові стажування, і знову провали на інтерв’ю, нарешті хоч тимчасова робота, далі знову провали на інтерв’ю, потім часткова зайнятість у проєктній роботі, провали на інтерв’ю і далі, і далі. Це все було потрібно, бо, принаймні серед студенток та студентів мого ВНЗ не було тих, у кого були відповідні знання. Ми вірили, що через ці всі роки спроб, провалів, помилок – ми навчались тому, що могло б дати нам шанс бути ТАМ, стати частиною великої ідеї – зміни світу на краще, стати супергероїнями – невидимими, але важливими чинниками для порятунку світу від потенційних катастроф.

Моя перша, друга, третя та всі інші роботи в міжнародних інституціях дуже змінювали мене, але не змінювали мою віру в силу міжнародних інституцій....

ПРОДОВЖЕННЯ тексту за посиланням

Про втрату довіри до міжнародних інституцій нам розповіли анонімно.
Ілюстрація Олександра Майор
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-29 17:00:07 ​​Про втрату близької людини ми хочемо помовчати...

Ілюстрація Oleksandra Maior
#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-29 15:16:55 Як українські феміністичні та ЛГБТ+ організації працюють під час війни. Частина 2
Авторка: Альона Грузіна

«ЮРФЕМ»

«ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.

«ВІСЬ»

У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба.

Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.

УКРАЇНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ ФОНД

Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.

Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок.

ГО «ДІВЧАТА»

Наразі головний акцент організації — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.

Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям.

GENDERZED

І хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля.

З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації.

Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С.

KYIVPRIDE

Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати.

Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.

Текст опрацювала Ірина Перегон Відкрити / Коментувати

2022-11-28 20:14:33 ​​Мене звати Аня, за півтора тижні мені 30 і я з березня живу в Польщі.

Я біженка, хоча не відчуваю себе такою. Я відчуваю себе тимчасово переміщеною. Рішення про виїзд я приймала зі своїм партнером, чоловіком і точно найближчим другом. Ми багато говорили про те, що може чекати нас в Україні.

Думали, що може варто разом піти в ТРО (ця ідея кілька днів жила в моїй голові), але вона не прижилась. В ході кількаденних обговорень 6 березня ми опинились в Польщі, в місті Добчиці.

Завдяки неймовірній підтримці друзів та нових знайомих, ми з донькою провели місяць у безпеці, яка давалась дуже важко.

Мій доньці 4 роки, свій день народежння цього року, вона святкувала у Кракові, куди ми переїхали у квітні. Ще одна небайдужа людина надала нам можливість пожити у своїй квартирі. Просто отак. Загалом ми мали два переїзди, життя в чудовій сім’ї айтівців, ремонт, розлуку з подругою, яка приїхала з нами, влаштування в садок, оформлення документів і все, що можна собі уявити, коли ти починаєш з нічого.

Коли це сталось, мені було важко повірити, що це взагалі можливо. Так ми отримали острівець, куди не прилетить.

До повномасштабного вторгнення, в мене було життя - динамічне, складне, наповнене викликами, але усе це робило його тільки кращим. Я була менеджеркою культурних проектів, багато часу проводила на сході України. Ми з командою працювати з українською музейною спільнотою. Робили проекти, про які хочеться говорити і я щиро пишаюсь, що була частиною цього.

Але це усе було до…
Що ж я маю зараз?

Я щодня прокидаюсь з думкою, що мене чекає далі? Що буде з моєю сім‘єю, родиною, друзями, з тими кого я люблю. Чи побачу я дорогих мені чоловіків, які зараз в ЗСУ наступного разу? Чи зможу ще раз обійняти їх сказати, як сильно я люблю

Моє життя поділилось не тільки на "до" та "після". Зараз я маю дуже хороше побутове "після", але важке морально. Я отримала життя у двох реальностях. Перша полягає у здобуванні себе і свого тимчасового місця тут. Коли ти не знаєш, що буде завтра. Коли цінність мають лише люди, бо приходить розуміння крихкості всього матеріального. Життя в Польщі показало мені, на скільки всього я здатна, наскільки я заточена на виживання.

Друга реальність чи якась її уявна субстанція, пов’язана з домом, Україною, подіями там, буттям там і вона формується розмовами, новинами, вірою та надією.

Таке життя - це життя в товщі води, де тільки інколи можна вдихнути на повні груди. Де важко зрозуміти, що є твоїм повітря, що тебе досі тримає.

Мій найбільший страх - втратити зв’язок і близькість з рідними мені людьми. Моя найбільша опора - вони.

Паралізуючий страх від можливості прокинутись в не своєму житті. Але поки воно моє, я буду боротись за себе і своїх, всупереч і завдяки

Про втрату перспективи і розуміння напрямку майбутнього розповіла Anna Savchynska
Ілюстрація Oleksandra Maior

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-27 14:59:18 ​​Зараз триває серія Гран-прі з фігурного катання – подія, яка раніше була для мене сповнена величезною значимістю й (здебільшого позитивним) хвилюванням.

Зазвичай я робила б якісь добірки топвиступів або пости-рев'ю на цю тему, але вже понад пів року просто не маю ресурсу ні писати щось змістовне, ні висвітлювати й аналізувати подібні спортивні події, як раніше.

Змушую себе писати виключно по роботі: заповнювати стрічку новин та механічно готувати пости для соцмереж. На це й витрачаю натомість весь свій обмежений письменницький ресурс. Навіть після особистих переписок вижата, як лимон, і на тривалі розлогі дискусії, якими я всіх діставала, мене вистачає вкрай рідко.

Психотерапевтка каже, що не варто знецінювати те, що ти «просто» виконуєш роботу та «просто» витрачаєш вільний від неї час на те, щоб ментально відпочити й відчути себе живою: приміром, скористатися привілеєм піти в кіно, на балет або стендап. Але голос у голові наполягає: могла б у цей час постраждати й змусити себе написати щось корисне, не кажучи вже про іншу діяльність задля перемоги.

Картати себе за «недостатні» страждання нині є стандартним режимом для українок та українців. Та найнеприємніше – що маю думки, які варто було б висловлювати й поширювати, та ідеї тем, які варто було б досліджувати, але не роблю цього й почуваюся винною. Ніби зраджую собі.

Неодноразово починала писати якісь тексти або елементарно пости для фейсбуку, але майже нічого не можу завершити.

Дедалі менше відчуваю доречним називати себе «спортивною журналісткою». Це дуже боляче, бо завжди думала, що в текстах моя сила, що саме це я вмію найкраще. І без цього здається, що не вмію нічого, що я бездіяльна, тоді як Україна нині дуже потребує діяльних людей. Але поки не можу віднайти той самий ресурс, щоб це змінити, – хоч як я стараюся наповнити життя життям – у мене затяжний hiatus у цьому напрямку.

Крім того, після повномасштабного вторгнення дуже змінилося сприйняття спортивних змагань загалом: важко повноцінно занурюватися в них, як раніше, та втримувати концентрацію впродовж багатогодинних трансляцій, коли мозок перенавантажений невпинним інформаційним потоком. Від цього відчуваю, ніби втрачаю не лише навичку писати, а й певну експертність: надто багато пропустила й надто мало стежу за подіями зараз.

Водночас я абсолютно свідома своїх привілеїв, тобто того, що маю розкіш взагалі розмірковувати про професійну й письменницьку кризу. Але помітила, що це мене чомусь пригнічує більше, ніж звуки вибухів. Точніше це просто дуже різні емоції та види тривожності, які залишають різний ефект.

Людський мозок – дивна штука. Реакція на фізичну загрозу йому інколи зрозуміліша, ніж пошук варіантів, як впоратися з невидимими втратами й травмами. Якби можна було задонатити на повернення здатності писати вправно й кайфувати від процесу замість вимучувати кожне слово, мозку б від цього стало простіше.

Як тоді цей текст узагалі з’явився? Насправді спершу приводом став прокат японської пари Кани Мурамото та Дайске Такахаші, які принесли мені позитивні емоції (так, на таку оцінку я зараз здатна: «позитивні емоції» – ось така «аналітика»). Хотіла написати про них, а вийшов сумбур про наболіле.

Сто разів сумнівалася в тому, чи варто публікувати, й досі сумніваюся. Та, можливо, це доказ існування якоїсь надії, що ще не все втрачено: все ж деякі виступи досі захоплюють і пробиваються крізь цю стіну складного сприйняття, а хоч який малий відсоток думок усе ж таки доходить до письмової форми.

P. S. З усіх сил намагаюся закрити очі на кострубатість та загальну неідеальність цього тексту (зізнаюся, не дуже успішно). Кортіло реалізувати бажання щось написати, хоч як це буде погано або незграбно через заіржавілість навичок.

Про втрату навички писати розповіла спортивна журналістка Катерина Макаревська
Ілюстрація: Олександра Майор

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-26 15:12:03 ​​Вісім років я не живу вже в місті свого дитинства, юності та дорослішання. І десять місяців, як я не можу туди потрапити.

Я об’їздила десятки міст та країн, але у відпустку я завжди поверталась додому – до своєї батьківської хати – влітку доїдати стиглу малину та персики, взимку святкувати Різдво з надією на сніг.

Я завжди поверталась і йшла на своє перше місце роботи – у палац культури – бачилась зі своїми колегами, вдихала запах рідної сцени, проводила долонею по оксамитових кулісах і перебирала пальцями клавіші фортепіано.

Я завжди поверталась і зустрічала своїх друзів – у театрі, на морі, в улюблених кав’ярнях. Вони показували, що нового з’явилось у місті: «Ось, дивись лише, який у нас тепер пірс!», «Ти вже була на книжковому фестивалі?», «Хочеш піти в заплив на сапах на заході сонця, а потім їсти кукурудзу?»

Я завжди поверталась і з татом ми йшли вигулювати нашого пса на річку, а з мамою я йшла до її школи, побачити, якими сучасними ставали класи, поговорити з моїми викладачами, почути дитячий гомін і на кілька хвилин перенестись подумки у своє дитинство.

Я усе втратила. Персики. Море. Кукурудзу. Школу. Сцену. Можливість обійняти своїх батьків. Усе, що мені залишилось, – спогади.

Дивно, але в моменти, коли мені радісно, я ніби телепортуюсь у своє місто. Ось я тут, у Києві, але в голові я раз, і уже біля Драмтеатру в рідному місті. Біля того самого, на який скинули бомби. А ось я раз, і повертаю до свого ліцею, а потім чомусь я вже біля будинку своєї прабабусі, а далі їм сирники на кухні своєї подруги.

Психотерапевтка, з якою я працюю, каже, що, можливо, так працює мій мозок: коли мені радісно, мене відносить в місто, де я почувалася безпечно та щасливо. У моїй уяві там все ціле та живе.

Так, я бачила фото і відео з Маріуполя. Коли батькам вдавалося вийти на зв’язок по відео, я все це бачила і чула. Тато розповідав, як ходив на криницю по воду взимку, притягував баклажки з водою. На ту саму, де ми купали пса. Пса, який не витримав бомбардувань і втік. Тато розповідав мені, як нарахував в одному дворі сім хрестів, а в іншому – дев’ять. У дворі, де я з сусідськими дітьми гралась у бадмінтон. Мама розповідала, як мало не натрапила на міну в школі і як загинуло кілька знайомих вчителів від обстрілів.

Одну засипало в підвалі, до іншої через балкон прилетів снаряд, а ще одна наступила на міну на узбережжі.

Так багато втрат. Людей. Домашніх улюбленців. Місць. Міст… Залишились лише спогади.

Я не бачу себе у рідному місті найближчим часом. Мені здається, якщо я то все бачитиму очима, я збожеволію. Те, що я уявляю себе в Маріуполі років через сім чи десять, каже про мій здоровий глузд, – говорить моя психотерапевтка. «Ти адекватно оцінюєш ситуацію. Але в тобі живе надія, що ти зможеш повернутись», – пояснює вона. Зможу… Колись…

Бо надія – це теж те, що у мене залишилось. І її ніхто у мене не забере. Надію та спогади.

Про втрату рідного міста розповіла Tetiana Kasian, авторка подкасту «Потрошку», письменниця, директорка комунікацій ГО “Точка опори ЮА”
Ілюстрація: Oleksandra Maior

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence Відкрити / Коментувати

2022-11-25 16:00:16 ​​Сьогодні починається важлива для всіх феміністок планети подія — 16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства. Зазвичай ми готували інформаційні матеріали, проводили дослідження, робили спецпроекти до теми.

Що робити цього року? Проблема насильства ніде не поділася — що гірше, про домашнє насильство стали менше говорити, а поліція — байдужіше реагувати на виклики. Повномасштабна війна додала такі гігантські проблеми, що ми їх ще не встигаємо осмислити…

Разом з тим, вже місяць наша команда не може повноцінно працювати через відключення електрики і проблеми зі зв’язком. Знайомі і близькі воюють. Є загиблі.

Багато наших колег і читачок — внутрішньо переміщені, або виїхали закордон. Хтось втратили радість життя. Хтось — професійний статус, і проходять кола пекла для підтвердження своїх дипломів і досвіду.

Ми всі втратили той стрімкий поступ емансипації і укріплення гендерної рівності, який був у нашого суспільства з часів Революції гідності. Українські жінки агентні, активні, відвойовують і свободу, і своє рівноправне місце у символічному просторі. Однак чи вдасться нам втриматись? Чи не буде консервативного відкату?

Чи не будуть проблеми — бідність, зруйнована інфраструктура, криза житла, безробіття — надто сильними?

Цього року тема 16 днів, оголошена ООН жінки, відзначає ініціативу Генерального Секретаря «UNiTE by 2030 to End Violence against Women» і звучить як «UNiTE! Activism to end violence against women and girls».

Ми повністю підтримуємо цей заклик. Однак у нашій країні, під час повномасштабної війни, насильство має різні виміри — і збройна агресія Росії найбільше джерело насильства проти жінок і дівчат. Яке набуває різних форм.

Тому протягом 16 днів ми вирішили відійти від міжнародних традицій відзначення цієї акції і будемо говорити по-своєму. Будемо говорити про втрати. Втрати, яких нам завдає російська війна.

Говорити про те, що наболіло, що замовчане. А інколи — і мовчати про найболючіше.

Ми сподіваємося, що побудемо разом із вами у цій серії постів. Поділимося і підтримаємо одні одних. Щоб обов’язково перемогти і відновити наш поступ.

#16днів #втративійни #16днівактивізмупротинасильствва #16DaysofActivismagainstGenderBasedViolence

Текст: головна редакторка Гендер в деталях Тамара Злобіна
Ілюстрація: Oleksandra Maior Відкрити / Коментувати

2022-11-25 15:11:22 ​​Про стрілянину в нічному ЛГБТ-клубі США, побиття іранок в метро та ризики жінок на Чемпіонаті Світу в Катарі читайте у підбірці гендерних новин від Валерії Трунової

#гендерні_новини

В Ірані силовики побили кийками жінок у вагонах метро за відмову одягти хіджаби. Представники сил безпеки відкрили вогонь по людях на станції метро в Тегерані. Потім силовики зайшли у вагон для жінок і побили іранок, які не вдягнули хіджаби на знак протесту проти вбивства Махси Аміні.

Під час Чемпіонату Світу з футболу у Катарі нки ризикують бути зґвалтованими та побитими, але за повідомлення про сексуальне насильство – можуть сісти у в’язницю. У Катарі жінки, які зазнали сексуального насильства – чи то з боку своїх партнерів, колег, друзів чи незнайомців – можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за позашлюбний секс. Також жертви не зможуть отримати належну медичну допомогу, сходити в аптеку по засоби контрацепції чи спеціальні ліки без свідоцтва про шлюб чи дозволу від когось з членів родини. Проте, ФІФА та вищий комітет Катару стверджує, що абсолютно кожна жінка отримає належну допомогу у разі зґвалтування чи побиття.

У США сталася стрілянина в нічному ЛГБТ-клубі: п’ять людей загинули, ще щонайменше 25 – поранено. Влада зазначає, що кілька поранених наразі в критичному стані, а злочин, ймовірно, скоєно на ґрунті ненависті.

Космічний запуск NASA вперше очолить жінка-інженерка. Команда, якою керує американська інженерка, є відповідальною за запуск космічного корабля Artemis 1 на Місяць. Як повідомляють у NASA, Чарлі Блеквелл-Томпсон контролює всі плани зворотного відліку, навчання й процедури, зокрема, розроблення планів у разі, якщо зворотний відлік потрібно буде зупинити, а запуск перенести.
У разі успіху, на поверхню супутника Землі вперше з часів місії Apollo висадять астронавтів. Планується, що це буде, зокрема, перша жінка та перша кольорова людина.

Пом’якшення законів Мальти щодо абортів: жінкам дозволять переривання вагітності, якщо існує загроза життю чи здоров’ю матері. Найближчим часом цей законопроєкт мальтійського уряду мають обговорити члени парламенту.
Мальта – єдина країна в Європейському Союзі, яка має повну заборону на аборти. Нині лікарів там можуть ув’язнити на чотири роки, якщо вони переривають вагітність, щоб урятувати життя матері. Жінок, які роблять аборт із тієї ж причини, також карають чотирма роками ув’язнення.

Понад 1000 доларів для трансгердених людей: у Сан-Франциско запрацює програма гарантованого доходу.
За програмою The Guaranteed Income for Trans People 55 вибраних трансгендерних людей із низьким рівнем доходу будуть отримувати $1200 щомісяця впродовж 18 місяців.
Також влада міста обіцяє надавати трансгендерним мешканцям додаткові послуги, такі як медичне та психіатричне обслуговування з підтвердженням статі, послуги спеціального догляду та фінансовий коучинг.
Більш детально про права та можливості трансгендерних людей радимо прочитати статті «Трансгендери у законодавстві країн світу» та «Трансгендерні люди в Україні» від Інни Ірискіної.

Феміністична організація «Мартинка», яка допомагає українкам у Польщі, перемогла в категорії Emergency Response Award на всесвітній церемонії Moonshot’s Awards. У фінал потрапили найкращі амбітні молоді проєкти, які мають важливу місію та прагнуть до змін. Категорія, в якій «Мартинка» стала переможницею, — Emergency Response Award (Реагування на надзвичайні ситуації). Деталі за посиланням. Відкрити / Коментувати