Юлія Мусаковська. Вірші.

2021-11-06 14:49:16 Осінь — лабіринт, в якому рік
заховає сина, листопада.
Часом той ледь чутний, мов цикада,
часом смертоносний, наче бик.
Я черкаю по стіні мечем,
я іду, нікого не чекаю.
Потече із присмаком токаю
кров з губи, що вітром розсіче.
Він гуляє тут, як вартовий,
стереже оману й безнадію —
Скіллу і Харибду. Я радію,
що між ними якось пропливли.
Хоч позаду виспіви сурми,
вороги, що стали перегноєм,
довгий меч волочиться за мною,
бо робота є — творити міф.
Восени, як повелять боги,
множаться чудовиська і вірші,
ми б’ємося з ними, безутішні,
наче повертаємо борги.
Чи то гілка чи то ріг бика
золотом виблискує за рогом;
так по колу ходять рік за роком,
в кожного кайданки на руках.
Меч важкий, і важчий день у день.
Залишайся на зв’язку, не зникни,
і розмова, як сріблиста нитка,
з осені до виходу веде.

2021 Відкрити / Коментувати

2021-11-03 11:35:01 ніхто до того так не цілував
схилившись обійнявши ззаду плечі
долаючи глибоку тишу вплав
впустивши страх неначе повний глечик

по шиї догори безтямний шлях
чи золотим дощем чи сонцем пізнім
он сокіл над верхівками закляк
сторожові хорти порвали прив’язь

вони наздоженуть за мить за дві
і пошматують на криваве клоччя
а поки стій загорнена в сувій
бо руки розімкнутися не хочуть

такий ясний такий солодкий жаль
здається ось пітьма послабить натиск
і раптом трісне кам’яна скрижаль
найгірше це впізнати й не зізнатись

тремтять на грудях леза голосів
ще вічність дай нехай він доколише

чи обернись побачити обличчя
щоб скам’яніти до кінця часів

2021 Відкрити / Коментувати

2021-11-01 19:30:11 так випаровуються з губ слова
так обіймаю поки чуйна відстань
так досвід розпач ділиться на два
і множиться при цьому ненавмисне
так полудень вдивляється в лице
милується чи то вивчає карту
так справжність що для нас понад усе
відстрілює від стін кінотеатру
так тане жовтня золотий запас
маліють на долоні місто річка
так цитра бас розполовинять час
і на екрані інша кінострічка
так видиво яке не переміг
здіймається немов гаряча хвиля
і накриває з голови до ніг
із силою що схожа на безсилля

2021 Відкрити / Коментувати

2021-10-28 19:31:20 занурюю руки
в тепле молоко сутінків,
сіре молоко сутінків,
по лікоть

перебираю,
перелічую по головах,
впізнаю по маківках –
лукавих і щирих,
порожніх і справжніх

в сутінках краще видно,
хто є ким,
адже мусиш напружити зір,
навіть коли бачиш пальцями

тіло ніколи не бреше,
тіло вичитує мову іншого тіла
без тлумача

тіла, яке стікає криком,
тіла, яке прагне тіла

тіла заціпеніло холодного,
фальшивого,
як монета на зуб

маківка розкривається
під пальцями, наче голівка маку,
чорні зернятка думок
у самій серцевині

макове молоко сутінків –
замість ліків
від сліпоти

2021 Відкрити / Коментувати

2021-10-15 16:18:04 Олена Дженнінґз, чудова поетка з Нью-Йорку, написала вірш під враженням від "Бога свободи", взявши за епіграф рядки з одного мого тексту. Ось моя спроба перекладу цього вірша з англійської.

Олена Дженнінґз
ЇХНІ ТІЛА СТАЮТЬ ВІДОБРАЖЕННЯМИ

"Донька твого ворога танцює під ніжним вивихом лози."
/Юлія Мусаковська/

Вона танцює, доки над нею ніж.
Її кроки відбивають гостроту леза
на лакованій підлозі
кольору зубів її коханця,
такого ж кольору, якими вона уявляє
його кістки.
Часом його тіло стає прозорим.
Вона бачить його зсередини,
так наче проглядає кіноплівку.
Щоразу, коли він сковтує слину,
чути клацання.

Він тримає ніж,
доки вона танцює.
З леза досі скрапує сік цибулі.
потрапляючи їй в очі.
Карі стають діамантовими від сліз.
І своїми рухами вона теж плаче.
Оплакує те,
що колись було її свободою.
Він бачить в її грудях серце,
яке намагається злетіти. Відкрити / Коментувати

2021-10-12 20:40:41 Мій переклад з литовської за підрядником Вітаса Дешкніса — вірш Дайви Чепаускайте.

ДОНЬЦІ

Стільки всього хотіла тобі показати,
познайомити з елементарними частинками,
пояснити світобудову,
розкрити таємні коди,
передати у спадок реліквії, традиції, стереотипи.
Весь час повторювала: дивись,
дивись, дивись.

Дивись, там — поле,
глибиною до підборіддя,
Коли ідеш ним вбрід, здається — вітер
котить твою голову понад травою,
а там, на березі
сохнуть кружальця коров’ячих пирогів —
печаті на нашому літі.

Дивись,
там люди, котрі
подобаються мені найбільше,
ні, не ті, самовпевнені,
а ті, несміливі, що сумніваються,
ті, що затинаються, недосконалі,
але яскраві, немов зелень кропу,
на мить зрозуміли щось і збентежились.

Дивись,
ось безформенне тісто ночі,
з нього щось можна зліпити,
коли в тебе немає нічого,
коли самотньо і порожньо —
відщипнеш чорний шматочок темряви,
покладеш під язик,
тримаєш, поки просякне слиною,
тоді вимовляєш,
що вимовиш, те і буде.

Дивись,
там пеларгонії
сперлись на підвіконня
червоними кулаками суцвіть,
вони пахнуть моєю бабусею,
твоєю прабабусею.

Оглядалася навсібіч
і повторювала: дивись, дивись,
поки не зрозуміла — це не я,
це ти мені все показуєш.
Це я слухаю і дивлюсь,
як бігають полем
довгоногі чоловічки,
хитаються ніжки-палички,
тріщать грифельні суглоби,
а цей один у центрі, найкрасивіший —
це я —
стирчить волосся з паличок,
стебло пеларгонії,
наче прапор,
застряг у трипалій руці.

В роті — розмочені слиною грудочки снів,
я, зелена й збентежена, але найкрасивіша.
І ніколи б не була такою,
якби не ти. Відкрити / Коментувати

2021-10-04 18:26:11 ***
ті що ненавидять — поряд із тими що люблять
тих не буває без інших
вони — в симбіозі
захвату повні з кишенями повними люті
згадують наче в молитві у власному блозі

білою ниткою шиють надірваний голос
затискачі накладають
на горло холодне
їм не байдуже тремтіння твоє напівголе
змішані фарби які не помруть на полотнах

злості бракує немає межі для любові
дай же їм харчу видовищ для слова для тіла
ті що ненавидять прийдуть у дім твого болю
з ними і ті що насправді тебе не любили

кожен в кишені ховатиме знаки окличні
кожен підійде і квітам пелюстки роз’ятрить
хто ви навіщо вдягнули парадні обличчя
як вам не пусто не щемко пліч-о-пліч стояти

погляди їхні однакові
не розпізнати
кожному за упокій наливають по вінця
ті що ненавиділи посивіють од втрати
ті що любили безпечну триматимуть відстань

(“Полювання на тишу”, 2014) Відкрити / Коментувати

2021-10-03 23:38:57 ГОЛУБ
Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур –
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це – бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш – станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.

(“Чоловіки, жінки і діти”, 2015) Відкрити / Коментувати

2021-10-02 22:34:24 ***
найголовніше зараз —
не відчиняти дверей
забити дошками вікна
перечекати
доки стихія що взялася за старе
перетасує долоні наші мов карти

найголовніше —
так важко вибирати одну
з-поміж кінематографічних версій — найголовніше — тверезим піти до сну
до того як дилема розверзнеться

повзтиме немов прокляття
під ковдрою горбом
під шкірою
доводячи її зникомість
знаєш
діти блискавки й грому
не шукають шляху за компасом

найголовніше зараз —
відірвати себе як пластир
від рани старої що не гоїться курва
їй би над прірвою
трохи польоту вкрасти
їй би вдихнути
кисню
дорожньої куряви

З циклу “Гра зі звіром”
(“Полювання на тишу”, 2014) Відкрити / Коментувати

2021-10-01 13:08:41 Завтра “Бог свободи” в Тернополі. Зустрінемося о 16.00, Na пошті. Відкрити / Коментувати