сховок.

2021-08-06 16:06:01 [
під кущем сховавшись від дощу
зайчик спить
і ніжками пряде —

бачить як несе тобі гостинця
] Відкрити / Коментувати

2021-08-01 19:38:01 сів на престолі князь і сумної рече:

регоче звіряче серце моє
після походу вдалого
й радо
спати іде щоб у сні все мені пригадати:

душили невинного руки мої —
ріки‌ вже забракне горло мені відживити

коневі моєму услід крики вогнем горіли —
сонце холодним стало для мене й не гріє більше

регоче звіряче серце моє
очі од сліз не всихають:
о скільки крови на плечі мої лягло
і скільки плачу! Відкрити / Коментувати

2021-07-27 19:26:01 тихо вернутися —
ось чого найбільше хотілось
ні словом ні рухом не виявити себе

обернувшись сторожкістю
шляхом іде
друзі колишні перепиняють не упізнавши —
каже до себе:
"будь тихим мені, повороте" —
йде разом з ними мовчанку справляючи

додому приходять
де радо худоба із ясел вітає хазяйський дух
каже собі:
"вже не моя ти, худобо" —
і в сіни входить
де подорожніх хлібом свіжим частують

просить:
"не зрадь мене, хлібе" —
а хліб кричить:
"слухайте! слухайте хто мене ломить!" Відкрити / Коментувати

2021-07-24 22:05:54 #діалог

Подеколи в мене виникає потреба зупинитися. Стати посеред свого шляху. Спрямувати погляд додолу. І подумати: "На цьому місці колись щось сталося. Просто під моїми ногами лежить історія".

Більшість з нас ніколи не бувала там, де "не ступала нога людини". Ба більше, ми ходимо там, де до нас ходили тисячі інших. Рік тому, чи десять років, чи вік, чи тисячоліття — але тут хтось був. Тут народжувалися. Тут жили. Тут умирали. Тут, де ти зараз стоїш.

І чи можна бути певним, що там, де ми народжуємося, живемо, радіємо, створюємо сім'ї, цілуємося — просто під нашими ногами, у найзвичнішому, а тому в найнесподіванішому для нас місці, на глибині всього кілька метрів не лежать чиїсь кістки?

Поговорили з Одаркою про місця пам'яті та про те, що вони значать для нас і для інших. Відкрити / Коментувати

2021-07-22 15:40:18 I
йде до науки семінарист
із головою зеленого ворона

квітне гірчиця — море безводне
що краю йому нема
горлиця сіра смуток собі туркоче

вакації стоншуються
мов дні
до зимового сонцестояння

II
спинявся під кожним хрестом при дорозі і довго-довго сидів
і хмари були на його
голову схожі —
білі хіба що

думав як восени
дзьобом ловитиме бабине літо
й сидів
довго-довго

III
думав:
хай буде синім мій надмогильний камінь
хай легко буде траві рости коло нього
вранці сонячний бик хай його бере
на свої гострі роги
і носить, і носить Відкрити / Коментувати

2021-07-13 17:24:01 [
ти ж до могили свіжої ляжеш
руки на грудях схрестивши в небо будеш дивитися
і неприкаяності чекати наче дощу

а про тебе
вуха воском закривши
почнуть говорити —
сміху твого ніхто не мине пригадати

встанеш тоді тихенько
так щоб не бачив ніхто
і перший осінній день підеш зустрічати
] Відкрити / Коментувати

2021-07-01 13:41:01 [
лише про одне подумати сили стає
хочеться заніміти але не можна
змовкнути щоби чути що і в тобі
щось страшне відбувається

чесно усі сміються а ти — фальшиво
відблиск сльози на обличчі тобі червоніє —
усмішку з нього викроюєш

станеш потім біля вікна щоби довго-довго дивитись
й не думати про кімнату в якій нікого немає
] Відкрити / Коментувати

2021-06-26 17:02:18 пройду крізь перстеник мов крізь обруч —
тоді я великий та золотий

питають у мене про кожен сон що я бачив —
сміюся в долоню і правди горіх у ній затискаю

кажу про престіл вогняний де дві річки тече
срібна та кришталева
кожна говорить не так як пташка не так як струна

нічого я більше не бачив кажу
не почув нічого:
згас тоді сон мій

потому пиття підносять мені отруйне —
тоді я маленький-маленький Відкрити / Коментувати

2021-06-22 17:22:20 звідси у тебе страх полуденної спеки
світла тому не світиш і вечір просиджуєш потемки:

ляльку дочка твоя віддає молохові на руки —
"де ж це тепера моє дитятко?"

кожного разу як засинаєш
чорне око бика вбирає твою присутність —
он він дихає за стіною
он од кроку його все навкруги горить
он він руку заносить у двері тобі постукати —

УТІКАЙ Відкрити / Коментувати

2021-06-17 20:32:30 [замирення]


заплющила очі срібні свої голова
на тарелі на золотім
змовкає плакун-трава щоб радіти: вони
псами шукаючи сліду мого не знаходять

вода набуває обрисів першого слова
і на порогах творить собі нові —
кожне для них
усі не мені

ніхто не скаже до мене
ніхто не знайде мене:
обличчя моє по дунаю-воді пливе

збирає слова докупи для часу коли
дістанеться каменя білого Відкрити / Коментувати