Трохи про приватне право🧐

2022-07-20 09:27:06 Ухвала ВП ВС від 06.07.2022 у справі № 154/3029/14-ц
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105190862

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 грудня 2020 року у справі № 910/1415/18 та у постанові від 24 грудня 2020 року у справі № 910/4818/16, в яких зазначено, що касаційний суд має повноваження розглядати заяви про перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень, ухвалених судами нижчих інстанцій, поданих до судів, як першої, так і апеляційної інстанції. Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що суд касаційної інстанції не має повноважень скасовувати рішення судів попередніх інстанцій і постановляти нове судове рішення з приводу розгляду заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення суду, відмовляти у її задоволенні (залишати без задоволення), тобто розглядати таку заяву по суті, оскільки вважає, що це належить до компетенції суду, судове рішення якого переглядається.

Стаття 325 ГПК України містить аналогічні положення щодо порядку розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, повноваження суду за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, а також порядок перегляду судового рішення, ухваленого за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами. Згідно із частиною сьомою статті 325 ГПК України судове рішення, ухвалене за результатами перегляду судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, може бути переглянуте на загальних підставах.

КЦС вважає, що суд касаційної інстанції не має повноважень скасовувати рішення судів попередніх інстанцій і постановляти нове судове рішення з приводу розгляду заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення суду, відмовляти у її задоволенні (залишати без задоволення), тобто розглядати таку заяву по суті, оскільки вважає, що це належить до компетенції суду, судове рішення якого переглядається.

КГС за результатами перегляду рішень судів попередніх інстанцій, ухвалених у порядку перегляду за нововиявленими обставинами, розглядає заяви про перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень по суті.

Отже, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтувала мотиви відступу від правового висновку щодо застосування норм права, викладеного в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 грудня 2020 року у справі № 910/1415/18 та у постанові від 24 грудня 2020 року у справі № 910/4818/16, тому Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду. Відкрити / Коментувати

2022-07-19 14:04:51 18.07.2022 року опубліковано Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення надання медичної допомоги» від 01 липня 2022 року № 2347-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2347-ix.pdf).

Законом України № 2347-IX частину третю статті 1206 Цивільного кодексу України викладено в такій редакції: «3. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, спільній власності територіальних громад, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету, за рахунок якого таке лікування фінансувалося. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров'я, який за відповідні надані медичні послуги отримує кошти згідно з договором про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій, такі кошти зараховуються до Державного бюджету України».

Законом України № 2347-IX передбачено, зокрема, що:

заклади охорони здоров'я можуть використовувати для підвищення рівня якості медичного обслуговування населення кошти, отримані від юридичних та фізичних осіб, якщо інше не встановлено законом;

лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю пацієнта і здоров'ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я особи в разі відмови останньої від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму;
надавачі медичних послуг - заклади охорони здоров'я всіх форм власності та фізичні особи - підприємці, які одержали ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики та уклали договір про медичне обслуговування населення з Уповноваженим органом;

договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між Уповноваженим органом та закладом охорони здоров'я незалежно від форми власності чи фізичною особою -підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, що відповідають встановленим Кабінетом Міністрів України вимогам до надавача медичних послуг за програмою медичних гарантій, та має відповідати умовам закупівлі, специфікаціям до медичних послуг, а також враховувати визначений у програмі медичних гарантій обсяг забезпечення медичними послугами відповідно до потреб у межах кожного госпітального округу;
договір про медичне обслуговування населення є договором на користь третіх осіб - пацієнтів у частині надання їм медичних послуг, медичних виробів та лікарських засобів надавачами медичних послуг;

надавачам медичних послуг забороняється вимагати від пацієнтів винагороду в будь-якій формі за медичні послуги та лікарські засоби, надані за програмою медичних гарантій. Такі дії є підставою для притягнення до відповідальності, передбаченої договором про медичне обслуговування населення, в тому числі одностороннього розірвання договору з ініціативи Уповноваженого органу.

У пункті 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2347-IX встановлено, що впродовж п'яти років з дня набрання чинності цим Законом наукові установи Національної академії медичних наук України під час їх реорганізації у державні унітарні підприємства, для яких наукова та/або науково-технічна діяльність є основною, зобов'язані утворювати у своєму складі клініки та/або лікувально-діагностичні підрозділи.

Закон України № 2347-IX набрав чинності 19.07.2022 року. Відкрити / Коментувати

2022-07-19 12:05:00 18.07.2022 року опубліковано Закон України «Про ратифікацію Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах» від 01 липня 2022 року № 2342-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2342-ix.pdf) та офіційний переклад Конвенції про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах.

Законом України № 2342-IX ратифіковано Ратифікувати Конвенцію про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах, вчинену 2 липня 2019 року в м. Гаазі, яка набирає чинності для України в порядку, визначеному статтею 28 цієї Конвенції. Відкрити / Коментувати

2022-07-19 08:15:52 18.07.2022 року опубліковано Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-IX (http://www.golos.com.ua/documents/z-2352-ix.pdf).

Законом України № 2352-IX внесено зміни в Кодекс законів про працю України та передбачено, зокрема, що:

роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника (ч.1 ст. 47);

у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті (ст. 117);

працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ст. 233);

у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (ст. 234).

Законом України № 2352-IX внесено зміни в Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та вказано, зокрема, що у період дії воєнного стану надання працівнику щорічної основної відпустки за рішенням роботодавця може бути обмежено тривалістю 24 календарні дні за поточний робочий рік. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні невикористаних днів щорічної відпустки.

У пункті 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України № 2352-IX встановлено, що у разі незгоди працівника (працівників) із наказом (розпорядженням) роботодавця про призупинення дії трудового договору, виданим до набрання чинності цим Законом, таким працівником (працівниками) відповідний наказ (розпорядження) може бути оскаржений до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, або його територіального органу, який, вивчивши зміст наказу (розпорядження) та підстави для його видання, за погодженням з військовою адміністрацією може внести роботодавцеві припис про визнання відповідного наказу (розпорядження) таким, що втратив чинність.

Закон України № 2352-IX набрав чинності 19.07.2022 року. Відкрити / Коментувати

2022-07-18 16:18:38 https://zib.com.ua/ua/pda/152132.html Відкрити / Коментувати

2022-07-18 12:38:01 Постанова ВП ВС від 08.02.2022 в справі № 761/13017/16-ц (провадження № 14-149цс21)
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105248995

6. Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на питання про те, чи допускається процесуальне правонаступництво за заявою нового кредитора за договором іпотеки у спорі щодо дійсності укладеного первісним кредитором договору про розірвання за згодою сторін того самого договору іпотеки? Вирішила, що відповідь на це питання – позитивна. Тому у задоволенні касаційної скарги відмовила.

36. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що у позивача з ПП «Л-Джастіс» є кредитне зобов’язання, належне виконання якого з боку позичальника забезпечила відповідачка, уклавши договір іпотеки. Суди попередніх інстанцій встановили, що кредитор за кредитним договором і за договором іпотеки був замінений іншою особою, – ТзОВ «ФК Інвестохіллс Веста» –  на підставі договору відступлення права вимоги. Новий кредитор, окрім прав та обов’язків за умовами кредитного договору та договору іпотеки, набув право на їх захист у разі порушення, невизнання або оспорювання, зокрема у разі розірвання договору іпотеки, яке не відповідає закону.

37. Первісний кредитор звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору про розірвання договору іпотеки, відстоюючи власні права й інтереси іпотекодержателя у зобов’язанні за договором іпотеки. Інтерес іпотекодержателя полягав у тому, щоби, на його думку, незаконно розірваний договір іпотеки забезпечував повернення позичальником коштів за кредитним договором через можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у разі прострочення основного зобов’язання.

38. Замінивши первісного кредитора у вказаному матеріальному правовідношенні, ТзОВ «ФК Інвестохіллс Веста» набуло той самий інтерес щодо захисту вже своїх прав іпотекодержателя за договором іпотеки. Позбавлення такого нового кредитора права брати участь у розгляді справи у якості позивача, правонаступником якого він є у матеріальних правовідносинах щодо виконання зобов’язань за кредитним договором і за договором іпотеки, суперечить завданню та засадам цивільного судочинства.

44. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що одним із прав сторони у матеріальних відносинах (зокрема за договором іпотеки) є право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав чи інтересів (у тому числі, якщо порушення відбувається внаслідок розірвання договору іпотеки за згодою сторін). Таке право сторона може реалізувати, зокрема, у цивільних процесуальних відносинах (зокрема за позовом про визнання недійсним договору про розірвання договору іпотеки).

45. Інакше кажучи, якщо первісний кредитор відчужив права вимоги за договорами новому кредитору, то він передав останньому і право на судовий захист відповідних прав вимоги, у тому числі тоді, якщо щодо цих прав є оспорюваний первісним кредитором правочин. Після відступлення цивільного права первісний кредитор не зберігає за собою право його судового захисту. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного вище висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеного у постанові від 15 червня 2020 року у справі № 910/10006/19.

54. Одним із прав сторони у матеріальних відносинах є право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних цивільних прав чи інтересів. Таке право вона може реалізувати, зокрема, у цивільних процесуальних відносинах. Якщо первісний кредитор відчужив права вимоги за договорами новому кредитору, то він передав останньому і право на судовий захист відповідних прав вимоги, у тому числі тоді, якщо щодо цих прав є оспорюваний первісним кредитором правочин. Після відступлення цивільного права первісний кредитор не зберігає за собою право його судового захисту. Відкрити / Коментувати

2022-07-18 11:24:27 Трохи з Código Civil (https://www.boe.es/biblioteca_juridica/codigos/abrir_pdf.php?fich=034_Codigo_Civil_y_legislacion_complementaria.pdf)
 
Articulo 1111.
Los acreedores, despues de haber perseguido los bienes de que este en posesion el deudor para realizar cuanto se les debe, pueden ejercitar todos los derechos y acciones de este con el mismo fin, exceptuando los que sean inherentes a su persona; pueden tambien impugnar los actos que el deudor haya realizado en fraude de su derecho.
 
Стаття 1111
Кредитори, у зв’язку із необхідністю пошуку майна, яке знаходиться у власності боржника, для того, щоб стягнути належну їм суму, можуть з цією метою здійснювати всі права та використовувати всі засоби судового захисту (позови), що й боржник, за винятком тих, що пов'язані з особою боржника; вони також можуть оспорювати ті дії, які здійснює боржник, зловживаючи своїми правами. Відкрити / Коментувати

2022-07-17 14:51:06 Ухвала ОП КЦС ВС від 18.04.2022 у справі № 1519/2-5034/11
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104165148

Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21), щодо обґрунтованості зазначення в якості дати судового рішення не дати судового засідання, на яке викликались учасники справи, а дати виготовлення повного тексту судового рішення.

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначала, що за змістом статті 211 ЦПК України розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи.

Згідно частини п`ятої статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Друге речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України необхідно тлумачити у контексті загального змісту вказаної норми, тобто у нерозривному системному зв`язку як з її назвою «Проголошення судового рішення», так і з її першим реченням.

З огляду на назву статті 268 ЦПК України необхідним елементом для застосування частини п`ятої статті 268 ЦПК України є законодавчо визначена дія (акт) суду у формі «проголошення» рішення.

Виходячи з буквального тлумачення тексту другого речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України ця норма регулює відповідні правовідносини виключно у разі, коли йдеться про складення саме повного судового рішення, тобто, цьому має передувати проголошення у судовому засідання тільки вступної та резолютивної частини рішення, про що зазначено у частині шостій цієї ж статті.

У даній справі мала місце згадана у частині четвертій статті 268 ЦПК України неявка всіх учасників справи, тому рішення проголошенню не підлягало, а значить і не охоплювалось назвою статті 268 ЦПК України «Проголошення судового рішення».

Водночас, відповідно до частини четвертої статті 268 ЦПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення. При цьому за змістом частини сьомої статті 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується у день його складення.

Таким чином, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що оскільки судове засідання 25 листопада 2020 року проводилось без учасників справи, тому частина п`ята статті 268 ЦПК України застосуванню не підлягає, а датою судового рішення не повинна бути дата складення повного судового рішення (03 грудня 2020 року).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, передаючи справу на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вважає, що є підстави для відступу від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 496/1332/18 (провадження № 61-559св21), щодо обґрунтованості зазначення в якості дати судового рішення не дати судового засідання, на яке викликались учасники справи, а дати виготовлення повного тексту судового рішення. При цьому зазначає, що слід вказати, що частина п`ята статті 268 ЦПК України в даному випадку не підлягає застосуванню. Відкрити / Коментувати

2022-07-17 11:40:21 Ухвала ОП КЦС ВС від 23.06.2022 у справі № 233/4580/20
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104957339

Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 червня 2022 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2021 року у справі № 233/1851/20-ц (провадження № 61-2757св21).

Необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у вказаній постанові, викликана тим, що колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за обставин пред`явлення ПрАТ «АПК-Інвест» позовних вимог про визнання права оренди земельної ділянки, власником якої є ОСОБА_2 , за орендарем - ПрАТ «АПК-Інвест», на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладеного між товариством та ОСОБА_6 , зареєстрованого 02 квітня 2012 року у Книзі записів реєстрації договорів оренди земельних часткок (паїв) Миколайпільської селищної ради Костянтинівського району Донецької області за № 1021, дійшла висновку про те, що ОСОБА_2 не бажає продовження дії договору оренди спірної земельної ділянки, тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для захисту порушеного права позивача, яке полягає у визнанні за ним права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:44:000:0016, площею 4,4359 га, на підставі договору оренди земельної частки (паю) від 22 березня 2012 року, укладеного між ОСОБА_6 та ПрАТ «АПК-Інвест».

Тлумачення пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України свідчить про те, що по своїй суті такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб'єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

Апеляційним судом встановлено, що після виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки договір оренди землі між орендодавцем та ПрАТ «АПК-Інвест» не було переукладено відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку. ПрАТ «АПК-Інвест» не заявляло позовних вимог про переукладення договору оренди (зміну правовідношення у частині предмета договору оренди).

За таких обставин, право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1422483900:29:000:0035, площею 4,34 га, не виникло, а тому відсутні правові підстави для визнання за ПрАТ «АПК-Інвест» права оренди цієї земельної ділянки.

Вказане узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 233/2107/20 (провадження № 61-4078св21), про що зазначено товариством у поданій ним касаційній скарзі.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2021 року у справі № 233/1851/20-ц (провадження № 61-2757св21). Відкрити / Коментувати

2022-07-17 09:37:06 1) Ухвала КЦС ВС від 01.06.2022 у справі № 513/879/19
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104896741ш

У цій справі суди встановили, що на підставі договору оренди землі 05 січня 2011 року ОСОБА_1 передав спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «Рассвет» строком на 7 років. Цим договором оренди землі передбачено, що він набуває чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 42).

Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Отже, момент набрання чинності договору оренди землі сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації. Такі умови договору відповідають статті 18 Закону України «Про оренду землі».

Таким чином, виникає питання, чи є договір оренди спірної землі від 05 січня 2011 року неукладеним з огляду на те, що сторони його одразу не зареєстрували, а вже після зміни правового регулювання орендар здійснив державну реєстрацію права оренди?

У справі, що є предметом перегляду, дії власника земельної ділянки,
що передана в оренду щодо заперечення права оренди орендаря
і перешкоджання у здійсненні правомочностей з володіння і користування
є недобросовісними. Укладаючи 05 січня 2011 року договір оренди землі, сторони у пункті 42 узгодили, що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Сторони в договорі не розподілили свій обов`язок зареєструвати договір. Одночасно з укладенням договору земельна ділянка за актом приймання-передачі була передана від орендодавця до орендаря. Протягом 2011-2017 років сторони належним чином виконували договір, вносили орендну плату. Після скасування законодавчої вимоги про необхідність реєстрації договору оренди землі і введення законодавчої вимоги реєструвати речове право оренди орендар 31 березня 2014 року зареєстрував відповідне право оренди за укладеним договором оренди землі від 05 січня 2011 року. Таким чином, сторони протягом тривалого часу (6 років) належним чином виконували умови договору,
що не пройшов державну реєстрацію, обробляли землю, вносили и приймали оплату за оренду землі у грошовій і натуральній формі. Таким чином, поведінка орендодавця суперечить своїй попередній поведінці, що склалася протягом
6 років з моменту укладення договору з вадами, волевиявлення сторін відповідало меті такогодоговору, а тому посилання позивача за зустрічним позовом (орендодавця) про недійсність (неукладеність) договору оренди землі є недобросовісним і таким, що спрямоване на порушення прав орендаря

Колегія суддів Другої судової палати КЦС вважає необхідним відступити від висновку ВП ВС, викладеного у постановах ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 (провадження № 14-338цс19), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19), від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

2) Ухвала КЦС ВС від 23.06.2022 у справі № 357/8277/19
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105148796

Поняття «державна реєстрація договору» та «державна реєстрація речового права» є різними.

Реєстрація прав на оренду землі, як зазначалось, є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю, проте вказане не свідчить, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права.

Колегія суддів Третьої судової палати КЦС констатує, що після внесення змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди землі, момент реєстрації майнових прав перестав впливати на момент набрання чинності таким договором.

Отже, колегія суддів Третьої судової палати КЦС вважає за можливе відступити від висновків викладених Верховним Судом України у постанові від 13 червня 2016 року у справі № 6-643цс16, оскільки, на думку колегії суддів, договір оренди землі набуває чинності з дня, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Відкрити / Коментувати