Трохи про приватне право🧐

2022-07-16 14:58:14 Трохи про ретроспективне та перспективне застосування висновків

1) в 2020 році звертав увагу на проблематику ретроспективного застосування висновків
https://zib.com.ua/ua/143235-dovira_suspilstva_do_sudovoi_vladi_vtrachaetsya_shvidko_a_zd.html

До речі, зміна правового висновку значно впливає на судову практику, в тому числі на справи, які вже перебувають на розгляді ВС, у судах першої та апеляційної інстанцій. Прийняття одного рішення, де був висловлений певний висновок ВП ВС, впливає на сотні подібних справ.

З іншого боку, навряд чи до висновків Великої палати може бути застосований такий саме підхід, як для вирішення темпоральної колізії норм. Тобто має застосовуватися висновок, який був прийнятий останнім. Будь-яких законодавчих та доктринальних передумов для цього немає.

Більше того, якби існувала як теоретична, так і практична можливість для застосування такого підходу, то не виникала б проблема неоднакової судової практики. Адже потрібно було б керуватися саме останнім висновком.

Можливо, потрібно запроваджувати підхід, за якого Велика чи інша палата мають указувати в постанові, з якого моменту застосовується змінена позиція судами нижчих інстанцій та касаційним судом.

Це дозволить забезпечити передбачуваність судової практики для учасників цивільного обороту.

2) Ухвала КГС ВС від 19.05.2022 у справі № 522/22473/15-ц
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104896140

Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже на практиці складаються ситуації, коли висновки Верховного Суду застосовуються до правовідносин, що виникли задовго до того, як були сформовані такі висновки (ретроспективна дія висновків Верховного Суду).

Зазначене ускладнює, якщо не унеможливлює в окремих ситуаціях, можливість сторонам передбачити наслідки обраної моделі поведінки в певних відносинах.

У цій справі позивач звернувся до суду з позовом у 2015 році. На той момент судова практика визнавала відповідний позов учасника про визнання правочинів товариства недійсними належним та ефективним способом захисту його корпоративних прав. Більш того, відповідно до усталеної судової практики позивач звернувся з позовом до суду цивільної юрисдикції, оскільки другою стороною правочину була фізична особа. Після ухвалення рішення на користь позивача судом апеляційної інстанції (загальної юрисдикції) змінилася правова позиція Верховного Суду щодо юрисдикційності таких спорів - було визначено, що такі справи належать до юрисдикції не цивільних, а господарських судів. За таких обставин позивач був змушений починати процес наново - в суді господарської юрисдикції. На момент, коли справа потрапила на розгляд до суду господарської юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду кардинально змінила підхід щодо можливості учасника товариства оскаржувати правочини, укладені товариством (постанова від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17), внаслідок чого позов не був задоволений.

Колегія суддів КГС вважає, що застосування правових позицій Верховного Суду, сформованих у 2018-2019 році, до спору, який виник у 2015 році, може призвести до порушення основоположного принципу, який забезпечує верховенство права, - принципу правової визначеності.

У багатьох іноземних країнах саме Верховний Суд вирішує питання щодо надання своїм висновкам ретроспективної чи лише перспективної дії, реалізуючи таким чином принцип правової визначеності як вирішальний елемент верховенства права.

З огляду на викладене колегія суддів КГС вважає, що у цій справі наявна також виключна правова проблема, пов`язана із можливістю ретроспективного застосування правових висновків Верховного Суду та співвідношення такого застосування із дотриманням принципу правової визначеності. Відкрити / Коментувати

2022-07-16 14:52:46 Ухвала КГС ВС від 19.05.2022 у справі № 522/22473/15-ц
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104896140

За висновком Великої Палати Верховного Суду учасник господарського товариства, який оскаржує вчинений господарським товариством правочин, з метою належного реагування на факт укладення такого договору може ініціювати скликання позачергових зборів учасників товариства для розгляду питання щодо порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників), зокрема і питання про зміну директора товариства. Якщо збори учасників товариства дійдуть висновку про порушення укладеним договором купівлі-продажу прав та законних інтересів товариства останнє вправі звернутися до суду з відповідним позовом.

Однак колегія суддів КГС вважає, що зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду зроблений без урахування обставин того, що в учасника господарського товариства, який ініціює у суді визнання недійсним правочину, вчиненого товариством, може існувати об`єктивна неможливість або перешкоди у скликанні загальних зборів учасників товариства, у вирішенні питання про порушення або непорушення прав та законних інтересів товариства (його учасників) таким спірним правочином, питання про зміну директора товариства.Крім того колегія суддів зазначає про те, що, як свідчить судова практика, часто саме звернення учасника з відповідним позовом та клопотанням про застосування заходів забезпечення дозволяє швидко заблокувати подальше відчуження майна, інші недобросовісні дії, спрямовані на утруднення повернення майна, відновлення майнових прав товариства.

Тобто є ефективним способом швидко поновити свої порушені права та / або інтереси, а також запобігти подальшому порушенню прав та інтересів як господарського товариства загалом, так і учасника такого господарського товариства зокрема.

Отже колегія суддів КГС вважає, що учасник господарського суду має право як на подання позову про визнання правочину недійсним, передбаченого пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України, так і на подання позову про відшкодування збитків, передбаченого пунктом 8 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України.

При цьому подання одного позову не виключає подання іншого. Подання позову про визнання правочину недійсним буде узгоджуватися з пунктом 3 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, який передбачає можливість виникнення спору з корпоративних відносин між юридичною особою та її учасником, пов`язаного, зокрема з діяльністю та управлінням такої юридичної особи, враховуючи те, що правомочність учасника (акціонера, члена) на участь в управлінні господарською організацію, зокрема, шляхом участі в загальних зборах, є однією зі складових корпоративних прав.

Колегія суддів КГС вважає за необхідне передати цю справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для:
уточнення висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18, щодо їх застосування до подібних правовідносин у залежності від розміру частки учасника господарського товариства (позивача) в статутному капіталі товариства;
відступу від правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 08 жовтня 2019 року у справі № 916/2084/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 905/2559/17, від 03 грудня 2019 року у справі № 904/10956/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 904/3657/18, від 07 липня 2020 року у справі № 910/10647/18. Відкрити / Коментувати

2022-07-16 12:50:17 Постанова КЦС ВС від 06.07.2022 в справі 681/196/20
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105234003

Місце нотаріального посвідчення та місце вчинення правочину є сутнісно різноплановими категоріями, що виконують різне змістовне навантаження в правовому регулюванні. Перша встановлена для нотаріусів на рівні імперативної публічно-правової норми. У свою чергу, друга закріплена на рівні диспозитивної, яку має можливість змінювати сторона (сторони) правочину.

Правила визначення місця вчинення правочину передбачені статтею 211 є диспозитивними. Місце вчинення правочину встановлюється, за загальним правилом, у правочині стороною (сторонами), і тільки за умови відсутності такої вказівки для його визначення застосовуються положення ЦК України. При цьому воно пов’язується з місцем: вираження волі сторони одностороннього правочину; проживання фізичної або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір.

З огляду на те, що законодавець у диспозитивному порядку урегулював місце вчинення правочину, у цивільному законодавстві йому відводиться незначна роль. Наприклад, порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, в якій видана довіреність (стаття 34 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У деяких випадках законодавством вимагається вказівка місця вчинення правочину, зокрема, у заповіті повинно містися місце його складення.

При викладенні частини першої статті 1247 ЦК України «місце складення» використано поряд із «письмовою формою». У доктрині та судовій практиці під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторони (сторін) та/або його фіксація. Проте розуміння «місця складення заповіту» як певного місця де здійснюється вираження волі спадкодавця, не дозволяє кваліфікувати вказівку на місце як елемент письмової форми.

Під змістом правочину у доктрині та судовій практиці розуміється сукупність умов, викладених у ньому. Аналіз положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати, що зміст заповіту складає розпорядження заповідача відносно належних йому прав та обов’язків. Тобто розпорядження, як правило, про призначення спадкоємців та розподіл між ними належних спадкодавцю прав та обов’язків. Натомість «місце складення заповіту» сутністно відмінна від розпоряджень спадкодавця, спрямованих на визначення юридичної долі його прав та обов’язків.

”Місце складення заповіту” не належить до форми та змісту заповіту, а по своїй суті є реквізитом заповіту.

Відсутність у заповіті вказівки на місце його складення не має наслідком його недійсність (нікчемність або оспорюваність). Відкрити / Коментувати

2022-07-16 10:24:06 Ухвала КГС ВС від 06.07.2022 у справі № 912/1941/21
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105208716

21. Предметом позову у цій справі № 912/1941/21 є вимога НЕК «Укренерго» про стягнення 390 693,29 грн трьох процентів річних, 1 425 345,80 грн пені та 1 028 787,92 грн штрафу, що виникли у зв`язку з порушенням ТОВ «Кіровоградська обласна ЕК» умов договору від 01.01.2019 № 0206-02024 щодо здійснення своєчасного розрахунку за договором за період січень, грудень 2019 року, січень, лютий, квітень, серпень, листопад, грудень 2020 року, січень-березень 2021 року.

22. Водночас у іншій справі № 911/782/21, правовідносини у якій є подібними з правовідносинами у справі № 912/1941/21 за субєктним складом, предметом та підставами позову і правовим регулюванням, судами розглядався позов НЕК «Укренерго» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Київська обласна енергопостачальна компанія» про стягнення заборгованості у сумі 2 400 686, 79 грн, з яких: 1 998 440 грн пені і 402 246, 79 грн три процента річних, що виникла внаслідок порушенням відповідачем строку виконання грошового зобовязання з оплати за договором про надання послуг з передачі електричної енергії від 01.01.2019 № 0204-02024, за період липень 2019 року - грудень 2020 року.

23. Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 у справі № 911/782/21 (колегія суддів судової палати для розгляду справ щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов`язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством у складі: Селіваненко В. П. - головуючий, Булгакова І. В., Львов Б. Ю.) під час перегляду судових рішень у касаційному порядку відхилив твердження НЕК «Укренерго» про потребу застосовування норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України щодо стягнення пені у спірний період, оскільки вони мають вищу юридичну силу, аніж постанова від 08.04.2020 № 766, з огляду на те, що положення названої постанови НКРЕКП є спеціальними щодо правового регулювання спірних правовідносин у даній справі.

24. Як зазначив суд касаційної інстанції у постанові від 25.01.2022, за наявності розбіжностей загальних і спеціальних (виняткових) норм необхідно керуватися принципом lex spicialis (лат. - спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого при розбіжності загального та спеціального закону діє спеціальний закон, а також принципом lex specialis derogate generali, суть якого зводиться до того, що спеціальний закон скасовує дію (для даної справи) загального закону; спеціальна норма має перевагу над загальними.

34. Таким чином, 08.04.2020 НКРЕКП прийнято обов`язкове до виконання учасниками ринку рішення, оформлене постановою № 766, про незастосування ОСП до електропостачальників заходів, передбачених, зокрема, пунктом 5.7 Типового договору про надання послуг з передачі електричної енергії (який є ідентичним за змістом пункту 6.7 договору від 01.01.2019 № 0206-02024), тобто заходів щодо нарахування пені та стягнення штрафу.

35. Водночас, як вже зазначалося, Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 у справі № 911/782/21 дійшов висновку про те, що положення названої постанови НКРЕКП є спеціальними щодо правового регулювання спірних правовідносин у даній справі.

38. З огляду на викладене, принцип «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali), на який послався Верховний Суд при перегляді судових рішень у справі № 911/782/21, може бути застосований виключно за умови співіснування суперечливих норм одного ієрархічного рівня.

39. Звідси, положення постанови від 08.04.2020 № 766, яка є підзаконним нормативно-правовим актом, не можуть бути спеціальними відносно положень Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, які є законами.

40. За таких обставин колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку про те, що положення постанови від 08.04.2020 № 766 є спеціальними щодо правового регулювання спірних правовідносин, викладеного у постанові Верховного Суду від 25.01.2022 у справі № 911/782/21. Відкрити / Коментувати

2022-07-16 09:11:06 Ухвала КГС ВС від 05.07.2022 у справі № 921/112/21
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105208768

6.9. З наведених норм права вбачається, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію на земельних ділянках, наданих їм в оренду для ведення фермерського господарства. При цьому фермерське господарство створюється після набуття громадянином, який виявив бажання створити фермерське господарство, права користування земельною ділянкою. Землі фермерського господарства складаються, у тому числі із земельних ділянок, що використовується ним на умовах оренди. Право користування такими земельними ділянками зазначається в його статуті, який має містити відомості про земельну ділянку, а також термін, на який передається це майнове право".

21. За таких обставин, усталена практика Верховного Суду (до ухвалення постанови від 30.06.2020 у справі № 927/79/19) стосовно фактичної зміни орендаря у правовідносинах щодо ведення фермерського господарства свідчила / свідчить про те, що обов`язки орендаря земельної ділянки за договором оренди землі, укладеного для ведення фермерського господарства, переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення державної реєстрації останнього, а право оренди оформляється відповідним договором та виникає з моменту державної реєстрації такого права, а не на підставі установчих документів (статуту) юридичних осіб.

22. Окрім цього, на думку колегії суддів зазначене у пункті 6.9 постанови від 30.06.2020 у справі № 927/79/19 концептуально не узгоджується з висновком, викладеним у пункті 7.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 ("статут юридичної особи є одностороннім актом цієї юридичної особи, який не є підставою правонаступництва щодо іншої юридичної особи, якщо таке правонаступництво не виникло відповідно до закону").

23. Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що з урахуванням критеріїв подібності правовідносин, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, коло правовідносин, на яке поширюється висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 30.06.2020 у справі № 927/79/19 стосовно внесення до статуту фермерського господарства відомостей про земельну ділянку, право користування якою отримано з метою ведення фермерського господарства, не обмежується вимогами про визнання укладеними додаткових угод в частині зміни орендаря, про які йдеться у справі № 927/79/19, але й поширюється на інші правовідносини, учасником яких є фермерське господарство, як то продовження орендних правовідносин, визнання протиправними та скасування рішень органу місцевого самоврядування / державної влади, чи правомірності використання таких земельних ділянок тощо (спори, предмет доказування в яких стосується / може стосуватися переходу права на землю від фізичної особи до фермерського господарства).

24. За таких обставин колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку про застосування вказаних вище норм Закону № 973-IV про те, що статут фермерського господарства (зокрема, в контексті висновків про (не)перехід права на землю від фізичної особи до фермерського господарства) повинен містити відомості щодо земельної ділянки отриманої для ведення фермерського господарства, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 927/79/19, оскільки зазначені положення не містять вимог до установчих документів фермерського господарства в частині зазначення у статуті відомостей про конкретну земельну ділянку, отриману для ведення фермерського господарства. Відкрити / Коментувати

2022-07-15 13:04:21 Карнаух Богдан Територіальний деліктний виняток? Український Верховний Суд ухвалив, що Російська Федерація не може посилатися на імунітет щодо позовів, які пред’являються жертвами російсько-української війни 2022 (https://ajee-journal.com/upload/attaches/att_1657357152.pdf) Відкрити / Коментувати

2022-07-15 10:41:06 Постанова КЦС ВС від 06.07.2022 в справі № 299/4116/19
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105190645

Наявність підстав для недійсності правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу має встановлюватися судом на момент його вчинення.

Оскільки оспорювані протоколи та передавальний акт складені у 1998 році, то цей спір має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент їх складення, тобто ЦК УРСР.

У судовому порядку недійсним може бути визнано акт органу юридичної особи (зокрема, рішення загальних зборів), а не протокол, який є документом, що фіксує факт прийняття рішення відповідним органом.

По своій суті протокол не є тим документом, до яких законодавець допускає застосування конструкції недійсності, що має бути направлена на недопущення або присікання порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлення.

В ЦК УРСР не передбачалося нікчемності передаточного (розподільчого) балансу.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту. Обставини щодо підтвердження/непідтвердження протоколами зборів уповноважених та передаточним (розподільчим) балансом відображених в них фактів, можуть складати сутність доводів сторони у межах спору про визнання недійсним акту органу юридичної особи (зокрема, визнання недійсними рішень загальних зборів), а не бути предметом окремого позову.

Відсутність у позивача юридичної можливості пред`явити позов про визнання протоколів та передаточного (розподільчого) балансу такими, що не підтверджують відображених в них фактів є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм процесуального права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті. Остання досягається гарантуванням того, що аргументи сторони підтвердження/непідтвердження протоколами зборів уповноважених та передаточним (розподільчим) балансом відображених в них фактів має перевірити суд, за наявності для цього підстав у межах спору про визнання недійсним акту органу юридичної особи (зокрема, визнання недійсними рішень загальних зборів).

Тому не відповідатиме завданням цивільного судочинства звернення до суду з позовом про визнання протоколів зборів уповноважених та передаточного (розподільчого) балансу такими, що не підтверджують відображених в них фактів і такі позови не підлягають судовому розгляду. Відкрити / Коментувати

2022-07-15 08:42:11 Ухвала КЦС ВС від 29.06.2022 у справі № 214/7462/20
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105056384

Аналіз частини першої статті 1187 ЦК України дає підстави стверджувати, що джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену небезпеку завдання шкоди через неможливість контролю за нею людини, а також діяльність, пов`язану з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

Оскільки зазначена норма не містить вичерпного переліку видів джерел підвищеної небезпеки (видів підвищеної небезпечної діяльності), суд, беручи до уваги особливі властивості предметів, речовин або інших обєктів, що використовуються у процесі діяльності, має право визнати джерелом підвищеної небезпеки також й іншу діяльність. До цих особливих властивостей слід відносити створення підвищеної ймовірності завдання шкоди через неможливість повного контролю за вказаними обєктами з боку людей.

Цивільно-правова відповідальність за шкоду, завдану діяльністю, що є джерелом підвищеної небезпеки, настає у разі її цілеспрямованості (наприклад, використання транспортних засобів за їх цільовим призначенням), а також при мимовільному проявленні шкідливих властивостей об`єктів, що використовуються в цій діяльності (наприклад, у випадку завдання шкоди внаслідок мимовільного руху автомобіля). В інших випадках шкода відшкодовується на загальних підставах, передбачених статтею 1166 ЦК України, особою, яка її завдала (наприклад, коли пасажир, відчиняючи двері автомобіля, що не рухався, спричинив тілесні ушкодження особі, яка проходила поруч).

Враховуючи викладене, транспортний засіб, що не рухається, не може розглядатися як об`єкт, який є джерелом підвищеної небезпеки.

За обставинами справи, яка переглядається, так само як у справі № 308/3620/15-ц, загорання сталося в автомобілях, які не рухалися, а відтак їх не можна вважати джерелом підвищеної небезпеки. Тому для застосування цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди необхідною є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (статті 1187 ЦК України), викладеного в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі № 308/3620/15-ц. Відкрити / Коментувати

2022-07-15 07:44:21 Ухвала КГС ВС від 17.06.2022 у справі № 910/4729/20
https://reyestr.court.gov.ua/Review/104827529

Ухвалою від 26.05.2022 Верховний Суд у складі колегії суддів: Банасько О.О. (головуючий), Білоус В. В., Пєсков В. Г. справу № 910/4729/20 передав на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Зазначена ухвала від 26.05.2022 мотивована тим, що колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування приписів частини шостої статті 762 та статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 904/1806/19, згідно з яким знаходження орендованих вагонів у зоні проведення Антитерористичної операції на території України є встановленим та доведеним фактом неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин, у зв`язку з чим наявні підстави застосування частини шостої статті 762 ЦК України, а тому кошти, які були сплачені відповідачем за оренду вагонів в період дії конвенційних заборон, є такими, що безпідставно отримані позивачем у розумінні статті 1212 ЦК України.

З огляду на те, що Верховний Суд вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 904/1806/19, то справа №910/4729/20 має бути розглянута об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду згідно з частиною другою статті 302 ГПК України. Відкрити / Коментувати

2022-07-14 17:37:55 Постанова КГС ВС від 07.07.2022 в справі № 910/1801/21
https://reyestr.court.gov.ua/Review/105178962

Правова природа договору визначається з огляду на його зміст (а не назву договору). З`ясовуючи зміст правовідносин сторін договору, суди мають виходити з умов договору, його буквального та логічного змісту, з намірів сторін саме того договору, з приводу якого виник спір, а також із того, що сторони правовідносин мають діяти добросовісно.

Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. Близька за змістом правова позиція міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.01.2022 зі справи № 761/16124/15-ц.

Водночас у справі, судові рішення в якій переглядаються, судами встановлено, що за умовами Договору виконавець зобовязався за період проведення розіграшу, зокрема, здійснити збільшення кількості підписників на відповідні (резервні) профілі/акаунти (перелік яких буде надано замовником) в кількості не менше 50 000 осіб/підписників на кожний профіль/акаунт. При цьому укладення договору ФОП Синицею В.М. (замовник) з ФОП Черкашиною А.В. (виконавець) повязане з укладенням основаного договору ФОП Синицею В.М. (виконавець) та ФОП Чучун В.С. (замовник), матеріальним результатом якого визначено збільшення кількості підписників на відповідні (резервні) профілі/акаунти в кількості від 50 000 до 55 000 осіб/підписників на кожний профіль/акаунт.

Отже, Договір відповідно до волевиявлення самих учасників спірних правовідносин передбачає, зокрема, досягнення матеріального (індивідуалізованого) результату як наслідок надання рекламних послуг.

За наведених обставин слушним є посилання скаржника на те, що за своєю правовою природою укладений сторонами спору правочин містить елементи різних договорів. Зміст цього правочину включає в себе як зобовязання з надання послуг, так і зобовязання з виконання робіт.

У постанові обєднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 зазначено, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обовязковість договору. Тобто, з укладенням договору та виникненням зобовязання його сторони набувають обовязки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Встановивши обставини невиконання відповідачем зобовязання, передбаченого Договором зі збільшення кількості підписників на відповідні (резервні) профілі/акаунти (перелік яких буде надано замовником) в кількості не менше 50 000 осіб/підписників на кожний профіль/акаунт, враховуючи принцип свободи договору та обовязковість договору, беручи до уваги те, що ФОП Черкашина А.В. взяла на себе відповідне зобов`язання, проте не виконала його, - місцевий господарський суд дійшов заснованого на законі висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 250 000,00 грн. штрафу, передбаченого пунктом 4.2 Договору.

Суд апеляційної інстанції, у свою чергу, не врахував: принцип свободи договору, те, що Договір передбачає досягнення матеріального результату як наслідок надання рекламних послуг (проте, такий результат не був досягнутий у звязку з неналежним виконанням відповідачем умов Договору у відповідній частині), а також обовязковість Договору.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимоги про стягнення з відповідача 250 000,00 грн. штрафу, передбаченого пунктом 4.2 Договору, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції зі справи у цій частині із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. Відкрити / Коментувати