2022-04-05 22:04:21
Чи думали ви про те, як бігти у бомбосховище, коли ти не можеш ходити, а пересуваєшся на кріслі колісному?
Чи думали ви про те, як переживати повітряні атаки та обстріли, коли у тебе травма спинного мозку? В умовах, де немає, вибачте, звичайного туалету, - не те що «доступного» для колісних крісел.
Чи уявляли ви, що люди з такими травмами і на кріслах переживали у Бучі?.. У Ірпіні, Харкові, Маріуполі…
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, моя подружка Uliana Pcholkina, яка багато років пересувається на кріслі колісному, та допомагає людям з такими травмами адаптуватися до життя, разом з чоловіком Виталий Пчелкин, який теж має травму спинного мозку, та їхнім котом Лютіком були у себе вдома у Бучі.
Після двох тижнів окупації вони живі і цілі, і допомагають сотням людей із травмами спинного мозку евакуюватися по Україні та за кордон, та забезпечити їх особливими засобами гігієни та ліками, - Група Активної Реабілітації.
Наразі про допомогу попросили 756 людей на кріслах колісних та 421 людини вже отримали допомогу. Ми збираємо $20 000 - цього має вистачити на місяць допомоги українцям із інвалідністю: засоби гігієни, ліки, гроші на транспортування.
Тут можна і потрібно допомогти: https://kindrace.com/en/fund?fundId=5e8c2bf71f7a9b00077476b3
Розповідаю історію Уляни про два тижні окупації та день спасіння…
- 24-го лютого мене розбудив телефонний дзвінок моєї подруги з Луцька між 5 і 6 ранку. Вона мені сказала: «Уляна, швидко пакуй речі й виїзди до мене. Війна почалась».
Після дзвінка, за хвилину, прилетіло в Гостомельський аеропорт, від нас він знаходиться в декількох кілометрах. Включили телевізор, там вже почали говорити про повномасштабне вторгнення. У нас у місті та навколо було гаряче весь час: як прилетіло перший раз, так і не стихало.
27-го лютого в місто увійшла колона танків. У нас почалися артилерійські бої прямо під вікнами. В наш будинок поцілив танк, у квартиру на 4 поверсі. Після 3-го березня в місті все зникло – світло, вода, газ вимкнули відразу, ще 27 лютого. Російські військові ходили по домах, окопувалися на наших вулицях, погрожували місцевим, вбивали.
Ми з сусідами ділились між собою всім, чим можна. Знайшли у сусіда газову горілку для походів і всім під’їздом готували їсти. У нас навіть був супчик іноді, макарони могли зварити. Коли ми готували їсти, говорили з сусідкою, яка живе наді мною, розговорилися про домашніх улюбленців. Напередодні війни, її кішка померла, їй було 20 років, але лишилась переноска. Я попросила віддати її мені, адже не встигла купити своєму коту. Це було за 2 дні до евакуації. У той момент, коли я взяла цю переноску, я відчула, що все буде окей. Без кота я б не поїхала – цей наш член родини вже 8 років. Він народився 6 квітня у мене на руках. Для мене він - моя дитина.
Коли зник газ, але ще було світло, ми грілися завдяки кондиціонеру, але потім вимкнули і його. З кожним днем ставало все холодніше, а для нас, людей з травмами спинного мозку, переохолодження – це фатально. Терморегуляція і так порушена, якщо ти замерз, то зігрітися дуже складно. Ми спали в ліжку під 5 ковдрами, сидячи спати в ванній, взагалі неможливо для людини з травмою. Якщо два дні так поспати, то можна йти вже під танк ставати, щоб тебе вбили й ти не мучився.
9-го березня прибіг сусід і сказав, що йому з міськради якийсь чоловік сказав, що буде евакуація. О 10:45 я попрощалась з квартирою, зняла навіть коротке відео, і ми пішли до авто. Ми виїхали мініколоною наших сусідів до міськради й там чекали цілий день до 16-ої. Аж тут, поїхали з паралельної вулиці цивільні автівки без супроводу. Не довго думаючи, ми вклинилися в колону.
Зараз вже всі усвідомили, що ми просто проскочили. Цей коридор виявився не погодженим, окупанти автобуси в місто так і не пропустили. Бої не припинялися, вони їздили на цих БТР-ах повз нас, цілились автоматами. Шматки внутрішніх органів по дорозі, розстріляні автівки, в них цивільні люди, палаючі будинки, дороги розбиті, світлофори і дроти електрики висять обірвані. Це просто нагадувало фільм жахів.
621 views19:04
К
