2022-06-24 14:03:00
Кіт, якого ніхто не любив
Я не повірила б, що такий кіт може існувати, якби не бачила його на власні очі. Котиків же зазвичай усі люблять — ну там, гратися з ними, гладити по м’якій спинці, та й милуватися, зрештою. Але не цього кота. Було в ньому щось, не знаю як і пояснити… Словом, якби котячий расизм існував, то він би якраз став жертвою такого руху.
Цей кіт з‘явився в будинку на Сковороди, одного березневего передранку, коли ледь-ледь заходилося на новий день. Коли ще зовсім темно й по-зимовому противно. Його люди поїхали, рятуючись від обстрілів Салтівки, а він залишився з дідусем, з яким і приїхав потім до родичів, перебути війну. Спочатку кіт був дуже перестрашений — ховався то під комодом, то під ліжком. Тільки розлігшись на підлозі можна було роздивитися його. Простягнеш бувало руку, а він нахиляє голову, мовляв, гладь.
За кілька днів кіт освоївся, почав виходити зі своїх схованок не лише вночі, а й удень. Це був здоровенний білий котяра з великою сіро-рябою плямою на боці. Й такою ж рябою «стрижкою», що йшла від вух і закінчувалася прямою рискою на потилиці. Так, ніби він зайшов не в ту перукарню і літня жіночка-майстриня обкарнала його на радянський манер. Кіт був не дуже щоб метиковий, ще й та риска позаду… Ну ви розумієте, рівний пацан хіба ходив би з таким?
Пізніше кіт розхоробрів до того, що впевнено гасав підвіконнями, залазив на стіл, а через два тижні розбив вазу й скинув грошове дерево з етажерки. Далі було більше — він передер шпалери на веранді, в їдальні, порвав штору, обточив крісло й підвіконня. Нікому таке не подобалося. Всі його гнали, сикали на нього і замахувалися капцями.
Єдиний, хто з ним грався, був дідусь, з яким він приїхав. Щоранку, щовечора та й протягом дня він всідався долі біля кота і чухав йому волохатий живіт, примовляючи: «ведмідь, білий ведмідь». Дідусь розважав кота як міг. Якось виламав довгу гілляку, причепив до неї іграшку на мотузці й водив у кота перед носом. Та той навіть не ворушився. Просто сидів, виклавши вперед лапи і дивився. Так само він просто дивився, коли я надумала з ним пограти в піжмурки. Ну знаєте, коли визираєш з-за дверей, а тоді ховаєшся, і кіт одразу біжить подивитися. Це ж взагалі безпрограшна штука! Але не з цим котом… Більше з ним ніхто не грався і не гладив. Навіть ті, хто вважали себе котоманами. Чому? Не знаю чому, котячий расизм в дії.
З настанням тепла, кота почав приваблювати двір, бо ж приватний будинок. Двір став для нього незвіданим світом, який манив різнотрав’ям, звуками, комахами, та й іншими котами. Кіт тільки те й робив, що чатував, аби хтось залишив двері прочиненими. Він одразу просував носа поміж половинки москітної штори й миттю опинявся назовні. Та зразу ж знаходився хтось, хто заганяв його назад у будинок. Кілька разів йому таки вдавалося прорватися і він втікав у кущі півоній, чи забивався під гойдалку. Одного разу сховався так, що довелося виходити на пошуки пропажі. Та минулося — кіт отримав свій наганяй і продовжив будував подальший план втечі під дверима.
Ви напевно чекаєте, коли буде про те, що кіт врятував когось від гігантської сколії і всі одразу полюбили його. Але ні, нічого такого не сталося. Він собі жив і ніхто окрім дідуся не чухав йому пузо. Чому? Я вже казала про котячий расизм, тож навіть не питайте.
І до чого ж я це все? А до того, що дуже сумно, коли ти здоровенний білий котяра з сіро-рябою плямою, а тебе по-справжньому ніхто не любить. Так, ти доглянутий і нагодований, але тільки тому, що «а як же інакше?». Ніхто не мліє від одного погляду на тебе, ніхто вдоволено не мружить очі, коли ти згорнувся збоку клубком і мурчиш. Ти просто проживаєш своє котяче життя, скніючи, у світі заборон і обмежень. Адже любити, значить забрати з собою попри все — за пазухою, в торбині, на спині, байдуже, всіма правдами й неправдами, забрати. Якщо ж ні, це — не любити.
250 views11:03
Г
