Konkretyka

2022-05-18 21:14:05 Контрциклічна політика. «Фіскалізація Гетьманцева».

Коли починається економічна криза, яка може бути спровокована як екзогенними факторами (зовнішніми - ковід, глобальні виклики тощо), так і ендогенними (внутрішніми - війна тощо), бізнес неминуче потрапляє у скрутне становище.

Саме в такий момент на поміч приходить держава, яка надає пільгові кредити чи пряму фінансову допомогу фірмам, щоб допомогти їм пережити кризу. Або ж впроваджує спеціальні програми підтримки, коли за робітником зберігається робоче місце, але частину ЗП фактично сплачує держава (з німецької - Kurzarbeitergeld).

Мотивація держави досить проста: якщо не допомагати фірмам, криза може поглибитися. Простими словами, система вивчила уроки Великої депресії, коли політика невтручання держави призвела до катастрофи. Цю політику підтримки можна називати контрциклічною (countercyclical policy), більш детально у блозі МВФ:

Фіскальна політика націлена на згладжування економічного циклу. Це називається контрциклічною політикою. У несприятливі часи податки знижуються, а витрати (прим.: бюджету) збільшуються, щоб надати більше грошей у розпорядження компаній та споживачів; за сприятливих часів витрати скорочуються, а податки підвищуються.
Примітка: Кейнсіанець Елвін Хансен у своїй книзі «Monetary Theory and Fiscal Policy» писав про важливість гнучкості податкової системи. Тобто сама ідея контрциклічної політики бере свій початок з доби Джона Мейнарда Кейнса та його послідовників.

У цьому випадку зниження податків використовується як підтримка громадян, аби в їхньому розпорядженні залишилося більше грошей. Держава ж для своїх видатків більше запозичує на фінансових ринках, компенсуючи втрати від зменшення податкових надходжень.

«Фіскалізація Гетьманцева». Клікбейтна назва , бо пов'язувати процес з однією людиною є абсурдним (Парламент приймає рішення). З усім тим, ключова проблема «фіскалізації» в Україні - відсутність довіри. Коли я публікував оглядову статтю про адміністрування податків, я наводив вельми цікаву цитату наших науковців, які стикалися з ідентичною проблемою у своїй роботі:

Податкова свідомість так і не стала чеснотою українців після ухвалення Податкового кодексу, а невдалі трансформації перерозподільних процесів останніх років лише укріпили негативне ставлення до фіску. Недовіра до податкових інститутів надалі спонукатиме суб’єктів ринку підтримувати неформальну практику господарювання. Тому, щоби підвищити ефективність адміністрування податків хоча б до рівня нових країн ЄС, потрібно не просто лібералізувати оподаткування, гармонізувати із європейськими чи спрощувати фіскальні механізми, підвищувати штрафні санкції за порушення податкового законодавства або нарощувати персонал органів контролю, а й намагатися створенням позитивних фіскальних прецедентів переконати громадськість у можливості перерозподілу ВВП сприяти зрушенням у суспільному розвитку.

Без ефективної антикорупційної та судової системи, без ключового принципу «правила для всіх одні» будь-які реформи, які мають на меті збільшення податків чи нарощення контролю, сприйматимуться суспільством негативно. Тим паче на фоні схематозу довкола комісій САП та ДБР (матеріал Бігус)чи особливого статусу олігархату (матеріал Радіо Свобода). В таких умовах розраховувати на схвальне ставлення до «фіскалізації» було дуже наївно. На додачу, особисто я досі не розумію, навіщо було впроваджувати ПДВ на рекламу (“Податок на Google”). І питання не в тому, що контекстна реклама - це послуга, а отже підпадає під ПДВ, а в тому, що це просто здорожчує просування товарів чи послуг для малих фірм.
Примітка: На мій суб'єктивний погляд, Україні варто було б подумати про скасування ПДВ (надто складний в адмініструванні та оподатковує споживання) та переорієнтуватися на збільшення ПДФО.

Проте це не означає, що не треба платити податки та виправдовувати себе цим. Навпаки - варто проявляти активну громадянську позицію та, як казав класик, «не голосувати по приколу», тоді держава зможе дієво виконувати свої функції. Відкрити / Коментувати

2022-05-15 09:27:05 Чи впливає демократія на економічне зростання? Дарон Аджемоглу.

У спільній статті «Democracy Does Cause Growth», професори з МІТ (зокрема, Дарон Аджемоглу, співавтор книги «Чому нації занепадають»), Колумбійського, Бостонського та Чіказького університетів ґрунтовно наголосили, що демократія сприяє економічному зростанню.

Ідея такої статті виникла у економістів на фоні значного зростання автократій на кшталт КНР та поширення думки, ніби-то демократія не є запорукою успішної держави.

Короткий вступ. Я своєю чергою можу додати, що як “аргументи” проти демократії висувають кейси країн економічного дива, де авторитарні лідери - Чан Кайши (Тайвань) чи Пак Чон Хі (Корея) - перетворили свої країни буквально з нічого на передові держави. На додачу, існує ще й феномен Сінгапуру, де поруч з інклюзивними економічними інститутами існують близькі до авторитарних політичні (політичне життя обмежене).

На фоні такої кількості “успішних” автократій ідея, що демократія не є важливою, насправді посилюється. Одначе це лише свідчення поверхневого погляду, бо всі ці приклади так чи інакше не є всією картиною. Тому свого часу нобелівський лауреат з економіки Амартья Сен («Democracy as a Universal Value») критикував такий підхід:

Це переконання іноді називають «гіпотезою Лі» (примітка: факт того, що авторитарні уряди мають більші темпи економічного зростання) через те, що її захищає Лі Куан Ю, лідер і колишній президент Сінгапуру. Він правий в тому, що деякі держави (такі як Південна Корея, його власний Сінгапур і реформований Китай) мали вищі темпи економічного зростання, ніж набагато менш авторитарні держави (включаючи Індію, Ямайку і Коста-Рику). «Гіпотеза Лі», проте, заснована на одиничному або вибірковому емпіризмі, бо спирається на дуже вибіркову та обмежену інформацію, а не на будь-які загальні статистичні перевірки по широкому діапазону доступних даних.

Амартья Сен зазначав, що, якщо закрити очі на неуспішні автократії, котрих в рази більше ніж успішних, все дійсно виглядає інакше. Саме тому економіст Аджемоглу разом зі своїми колегами написали статтю «Democracy Does Cause Growth», де вони взяли вибірку зі 175 країн за період з 1960 по 2010 рік. Кваліфікація країн з демократичним режимом проводили через декілька індексів, які вимірюють демократію: Freedom House, Polity IV та академічні публікації, які доповнюють їх.

Таким чином ми бачимо, що автори підійшли до дослідження зі значним набором даних, без якихось окремих прикладів на кшталт «Гіпотези Лі» або банальної репліки: “А ви бачили, що в успішній «Країні А» є така “фішка” - ось тому вона успішна”. Тобто для того, щоб зробити висновок, що демократія таки важлива для економіки, розглянули значний масив даних, а не один чи декілька «прикладів».

Якого ж висновку дійшли економісти? Перехід держав до демократії у довгостроці збільшує ВВП на душу населення приблизно на 20%. Додам, що однією з причин є покращення інституційного середовища (кращі суди, інвест клімат тощо). Також автори зазначили:

Ці результати свідчать, що демократія більшою мірою сприяє економічному зростанню, ніж стверджують її противники, також існує багато взаємодоповнюючих факторів між демократичними інститутами та причинами економічного розвитку.

Втім, у світі існують і аномалії на кшталт вже згаданого Сінгапуру. Проте, якщо взяти той самий Global Innovation Index або Economic complexity index (рівень складності економіки, себто технологічності), переважна більшість лідерів рейтингів є демократичними державами (з високим людським капіталом). Тобто, якщо взяти загалом успішні держави, Ви завжди там знайдете характеристики, які просуває МВФ, Світовий банк чи ЄБРР (інститути, реформа судової системи, антикорупція тощо) в Україні. Тому демократія дійсно має значення для економіки. Відкрити / Коментувати

2022-05-11 16:39:42 Чому темпи економічного зростання ЄС та США нижчі, ніж в КНР?

Оскільки я планую зробити серію постів про те, як зростають економіки, було б цікаво принаймні поверхнево зачепити цю тему (до того ж, про це питали читачі у чат-боті ).

Коли ми говоримо про зростання економіки в країнах на кшталт КНР чи Індії, мова завжди заходить про концепцію «перевага відсталості», або «ефект наздоганяючого». У своєму підручнику «Principles of Economics» професори Остер, Кейс та Фейр згадали трохи історію та саму концепцію (с. 657):

(...) Понад 50 років тому історик економіки Олександр Гершенкрон запропонував термін «переваги відсталості» для опису феномену, завдяки якому менш розвинені країни можуть зробити стрибок, запозичуючи технології у більш розвинених країн.

Суть такої концепції, якщо дуже спрощувати, зводиться до наступного: на початку такі країни мають примітивну економіку, але, залучаючи технології, вона починає ускладнюватися та зарахунок низької бази швидко зростати. Зокрема, населення КНР/Індії до стрибка значною мірою мешкало в сільській місцевості й, відповідно, займалося сільським-господарством - ледве не буквально копали огород, а надлишки продавали на ринку.

Одначе у міста прийшла промисловість (іноземні технології), тож робоча сила почала поступово мігрувати. В результаті цього в економіці почалося досить стрімке зростання продуктивності праці, тобто зростав випуск продукції на одного робітника. Разом з тим, з'являлися й нові промислові індустрії, зростав їхній попит, внутрішній ринок розширювався, відкривався експорт, а на додачу у робітників з'явилися доходи і під них відкривали нові бізнеси з сектору послуг (магазини, перукарні тощо). Економіка почала поступово ускладнюватись. Але все має ліміти - поки капітал і праця перетікають у більш продуктивні сектори економіки відносно менш продуктивних, а віддача для бізнесу значна (дохідність), цей потяг продовжує свій хід.

Втім, поступово потяг починає сповільнюватись. До слова, якщо відкрити дані по ВВП КНР, ми це і побачимо (2021 рік є винятком в силу відскоку після кризи 2020), хоча вони все одно значні. І ми розуміємо, що КНР може колись сягнути «технологічного кордону» (або «пастки середнього доходу»), коли купувати чи запозичувати нові технології вже неможливо, або, щоб їх впровадити, Вам треба підвищувати кваліфікацію робочої сили чи інституційного середовища (умов для бізнесу та захисту його прав). Тобто все приходить до нового етапу, де потрібні складні реформи.

На цьому етапі входу до клубу розвинених країн мало хто зумів перестрибнути сходинку, а тим, хто спромігся, як-то Сінгапур, Корея та Японія, значною мірою вдалося це зробити за рахунок симбіозу держави та бізнесу (промислова політика) і, звісно ж, зіграли свою роль зовнішні умови. До слова, у підручнику можна знайти згадку про всім нам відомого Аджемоглу (с. 658), який зазначив, що промислова політика може допомогти в переході, але ні в якому разі не є універсальним інструментом.

Висновок. Звісно, він буде дещо поверхневим, але західні економіки зростають повільніше, бо вони вже є надскладними і на їхньому рівні розвитку “низькі темпи” є все одно значними. Особливо, якщо ми порівнюємо темпи зростання в ХІХ чи XVIII столітті (розрахунки Медісона). Ба більше, навіть темпи у декілька відсотків дають подвоєння ВВП на душу населення на горизонті 35-40 років. До того ж, на цьому етапі розвитку країни очолюють технологічний прогрес, а не імпортують його (створюють у кооперації з усіма країнами). Тобто роль людського капіталу стає вирішальною. При цьому неможливо його просто “виростити”, бо це, знову таки, маса факторів: сильна освіта, сприятливе інституційне середовище, яке дозволить бізнесу без страху вкладати в довгострокові проєкти, тощо.

Саме «пастка середнього доходу» часто стає недосяжною сходинкою, але у випадку з Україною ми навіть її не сягнули. Тому підтримуйте демократичні інститути - це перший крок до економічного зростання. Чому? Розповім наступного разу. Відкрити / Коментувати

2022-05-08 11:33:52 Інвестиційний клімат України, або що заважає залучати інвестиції.

Минулого разу я розповідав Вам про “Парадокс Лукаса”, названий на честь видатного економіста Роберта Лукаса. Нагадаю, Лукас та інші економісти, які досліджували проблематику, чому капітал з багатих країн не перетікає до бідних, дійшли висновку, що ключовими причинами є інституційні проблеми та технологічні (людський капітал). Підкреслю, що під “перетоком” не мається на увазі, що інвестицій немає взагалі - лише те, що їх недостатньо і країни, як-то Україна (країни, що розвиваються), хронічно мають вкрай низький притік ПІІ.

У 2020 році ПІІ склали всього 0.5% ВВП. Справедливо зазначити, що це була пора ковід-кризи і падіння спостерігали по всьому світу. Однак, якщо поглянути на картину загалом, вона досить невтішна. Голова Ради НБУ Богдан Данилишин зазначає, що Україна з 2007 року не просто має спад притоку ПІІ - ми навіть не досягли рівня 2013 року.

На додачу, значна частина ПІІ надходить з “легальних офшорів” (Нідерланди та Кіпр), які використовує вітчизняний бізнес/олігархат для “оптимізації” податків. Тобто з урахуванням пройденого з 2014 року шляху ми все ще нецікаві саме іноземному інвестору.

Причини такого слабкого притоку інвестицій Голова Ради НБУ бачить у слабкому та нерозвиненому внутрішньому ринку, війні з РФ та низькому рівні правового захисту інвестицій.

А які причини бачать за кордоном? Для цього відкриємо “2021 Investment Climate Statements: Ukraine” від Держдепу США - далі вже я тезово окреслю названі ними причини. Заздалегідь зазначу, що у звіті відзначений прогрес України з 2014 року, але його ефект все ще невідчутний на потоках ПІІ, бо деякі ключові інституційні проблеми так і не були вирішені, про що й вказано у звіті:

1. Початок звіту дуже оптимістичний, бо відзначає прогрес України за останні роки та її перспективність. Та вже в третьому абзаці ми зустрічаємо таке речення:
Попри потенціал України, прямі іноземні інвестиції залишаються низькими. (...) Окрім пандемії, іноземні інвестори називають ключовою проблемою для ведення бізнесу в Україні корупцію, особливо у судовій системі.

Тобто, якщо згадати емпірічну статтю професорів Гарварду та Г'юстона (якщо, звісно, науковці для Вас є авторитетним джерелом, бо в Україні популізм часто є авторитетом), на яку я посилався у позаминулому пості, то вони зазначили:

Наші результати показують, що політика, спрямована на зміцнення захисту прав власності, зниження рівня корупції, підвищення стабільності уряду, підвищення якості бюрократії та забезпечення правопорядку, має стояти на першому місці у списку для політиків, які прагнуть збільшити надходження капіталу до бідних країн.

Тобто висновки емпіричних робіт економістів та наші інституційні проблеми збігаються.

2. Далі, в розділах про “Правовий режим”, зазначають про корупцію серед державних службовців, які “хворіють” на фаворитизм, себто непрозорі відносини з бізнесом. Також зазначається, що іноземні інвестори стикаються з рейдерством та позасудовим свавіллям з боку органів державної влади (перевірки тощо).

З усім тим, сам звіт Держдепу США містить багато позитивних моментів, зокрема, спроби уряду вирішити проблеми (спроби реформ, інвестиційні няньки тощо).

Але, якщо звертати увагу на проблеми, з якими стикаються інвестори, вони мають інституційний характер, про що й писав Лукас та інші економісти. Зазначу, що інститути це не одна проблема, а цілий комплекс, який зачіпає і суди, і правоохоронні органи, і низку державних структур (антимонопольний комітет тощо) і економічні інститути. Можливо, це розчарує прихильників “податкового раю в Україні”, але податки та пов'язані з ними стимули, якщо і потрапляють до списку проблем, то лише після проблем пов'язаних з інститутами. Відкрити / Коментувати

2022-05-06 18:24:02 Крива Лаффера. Доповнення до посту.

До чат-боту надійшли реакції на минулий пост і цього разу їх було забагато)) Тому, трохи узагальнивши їх, я намагатимусь відповісти на основні запитання.

1. Хто такі праві та ліві?
Якщо написати "ортодокси" та "гетеродокси" або протиставити "економіку пропозиції" та "економіку попиту", навряд для всіх стане очевидним, про що саме йде мова. В ортодоксальній економічній думці, себто мейнстримній економіці, поділ на ліво/право існує неформально - коли того ж Кругмана та Стігліца називають більш лівими, бо вони виступають за активнішу участь держави в економіці. В узагальненому сенсі саме ступінь участі держави в економіці часто стає тим рубіконом (умисне спрощення!), де починають ділити на правих та лівих. Тому "праву" економічну думку, про яку і питало багато підписників, якщо дуже узагальнити, можна віднести до поглядів "економіки пропозиції", чи австрійської школи: менше податків, менше регуляцій, пропозиція важливіша за попит тощо. Вони зводять ці тези до: "прибери державу і все запрацює".

Якщо ж взяти науковий консенсус, який просуває, до прикладу, МВФ, та його рекомендації для України, то там немає постулатів на кшталт "зменшіть податки і все запрацює". МВФ дає цілий набір показників над якими потрібно працювати: покращення адміністрування податків, інституційної сфери (антикорупція), бюджетна політика тощо.

2. "Парадокс Лукаса" і" Крива Лаффера".
Я дещо перевантажив пост, в результаті у деяких читачів склалося враження, що я їх ледве не ототожнюю, а це не просто не стояло на меті, але й докорінно абсурдно. Ідея розповіді про "парадокс Лукаса" була в тому, щоб показати на його прикладі, що цілком зрозуміла та навіть логічна, якщо можна так висловитися, передумова: "капітал повинен перетікати з багатих країн до бідних, бо в них вища норма прибутку", на практиці зіштовхується з масою складностей. До статті Лукаса та інституціоналістів це не було очевидним. Наприклад, те, що «політики» (економічні інститути) на кшталт захисту права власності, боротьби з корупцією, незалежні суди тощо стають вирішальними для капіталу. Також економісти звернули увагу на технологічну складову, де той самий людський капітал (залежить від освіти) також відіграє значну роль, що до слова перегукується зі статтею економіста Еріка A. Ганушека (одна з найбільш цитованих). Все це говорить про те, що не може бути одного параметру як вирішального стимулу, який гарантуватиме економічне зростання.

Ще стосовно "кривої Лаффера". Крім статті Лундберга, є ще опитування економістів, у якому вони не погодилися, що, знизивши податки, бюджет навіть за 5 років виросте. І найголовніше, коли я наводив цей приклад, я не агітував за підвищення податків до оптимуму (50-60%) - я зазначав, що, посилаючись до "кривої Лаффера", люди не розуміють, що вона ніяк не підтримує тезу "низьких податків".

3. Податки.
Що викликало особливу активність, так це питання: а за що ж я "топлю"? Чи топлю я за оптимум по "кривій Лаффера" - ні. Бо максимізація бюджету заради максимізації є абсурдною ціллю. Я топлю за інституційні реформи та людський капітал в Україні. Це означає, що держава окремо (+реформа) чи разом з бізнесом нарощують інвестиції в освіту. На додачу, індустрії, які концентрують на собі людський капітал, по типу ІТ, повинні мати підтримку, що в принципі і робила держава, коли ухвалювала Дія.Сіті (інше питання, що частина індустрії не задоволена цими змінами). Ставку податку визначає виборець, коли голосує за ті чи інші програми партій.

Економічні дива, зведені активним державним втручанням, це просто факт. Але та ж Корея (цикл статей) і дотепер має багато проблем і вирішити їх простим шляхом неможливо.

Тож, ідея посту зводилася до того, що немає якогось одного параметру, який можна покрутити і все зацвіте. Ба більше, цей "один параметр" є міфом і за нього топлять ті чи інші прихильники умовно правих ідей (та не всі). Відкрити / Коментувати

2022-05-03 10:12:22 Крива Лаффера. Парадокс Лукаса. Праві міфи економіки.

Привабливість правих ідей в тому, що вони просувають образ економіки як набір простих “логічних” правил. Наприклад, низькі податки в цій парадигмі є ключовим стимулом для економічного зростання, що йде всупереч науковому консенсусу про роль інститутів. Пояснюють свою позицію вони просто: економічні агенти мають більше грошей, а отже й більше стимулів для інвестицій, що є складовою зростання. Вся ця конструкція будується не на емпіричних даних, а на припущеннях чи обмежених даних.

Однією з подібних «логічних конструкцій» є ідея, що капітал з багатих країн повинен перетікати до бідних в силу вищої норми прибутку. Умовно, американським корпораціям було б вигідно проводити широку інвестиційну експансію в Індії, бо норма прибутку там вища через низку факторів: дешева робоча сила, низька конкуренція, нижчі податки тощо. Втім, на практиці ми не бачили подібної міграції капіталу - навпаки, той самий китайський та індійський бізнес мігрує на Захід.

Чому так? Над цією проблематикою розмірковував нобелівський лауреат Роберт Лукас. У своїй статті він порівнював США та Індію станом на 1988 рік та дійшов висновку, що якщо передумова про перетік капіталу з багатих країн до бідних правдива, то його дослідження повинно було б показати таку залежність. Але дані говорили про її відсутність. Ця проблема увійшла в науку під назвою “парадокс Лукаса”. Після цього низка економістів провела власні дослідження, і от в одному з топ-5 економічних журналів у 2005 році була опублікована стаття з емпіричними доказами, в якій автори дійшло наступного висновку про причини хибності передумови:

Наші емпіричні дані показують, що за період 1970-2000 років інституційна якість держави є провідною змінною, яка пояснює «парадокс Лукаса».

Тобто капітал не перетікає до бідних країн, бо вирішальними факторами для ухвалення рішення про інвестиції є не податки чи “логічні ланцюжки”, а якість судової та правоохоронної систем та інших інститутів (дослідження Аджемоглу, Робінсона, Норта). Класичним є приклад азійських тигрів чи історія Сінгапуру, де Лі Куан Ю від самого початку зводив якісні інститути - до слова, висновки економістів це підкреслюють:

Наші результати показують, що політика, спрямована на зміцнення захисту прав власності, зниження рівня корупції, підвищення стабільності уряду, підвищення якості бюрократії та забезпечення правопорядку, має стояти на першому місці у списку для політиків, які прагнуть збільшити надходження капіталу до бідних країн.

Крива Лаффера. Концепція покликана показати, за якої ставки податку бюджет отримує максимальні доходи. Економіст Артур Лаффер через свою криву просував ідею зниження податків. Себто, згідно з його концепцією, якщо податкова ставка, наприклад, 60%, то бюджет умовно отримує 50 млрд, а якщо 40% - то 100 млрд. Як так? Він пояснював це тим, що податки тиснуть на економічну активність. Іноді таке справді буває (вкрай рідко), але у випадку з кривою Лаффера все складніше.

Економіст Яков Лундберг розрахував Криву Лаффера для 27 країн ОECD (найбільш розвинені країни), і що ви думаєте - лише у 3 країн з 27 зниження податку призвело до збільшення надходжень у бюджет (с. 11). Зокрема, мова йде про Австрію, Бельгію та Швецію (ставки вище оптимальних). І це з урахуванням того, що податки в Європі вважаються досить високими - 50%+, а оптімум податку по кривій 60-70%. А найголовніше, згідно з цим дослідженням, якщо виходити з ідеї Лафера, який говорив, що ціль такої політики це збільшення надходжень до державного бюджету, податки у США повинні бути підвищені. Тобто крива Лаффера для ідеї низьких податків не є аргументом - радше навіть навпаки.

Висновок. Права економічна думка, яка набирає зараз популярність в Україні, спирається на обмежені дані та постулати, давно спростовані економістами. Ба більше, вона йде врозріз із тим науковим консенсусом, який просуває Світовий банк та МВФ, а саме інституційні реформи (суди, антикорупція тощо), як основу економічного зростання. Відкрити / Коментувати

2022-04-30 12:31:29 Чи буде рубль підкріплений золотом? Що не так із золотим стандартом.

Правду кажучи, золотий стандарт - це варварський пережиток.
Джон Мейнард Кейнс

Золотий стандарт неможливий, тому що не існує міфології та вірувань, необхідних для його ефективності.
Мілтон Фрідман

Я умисно використав цитати лівого Кейнса та правого Фрідмана, позиції яких в цьому питанні збігаються, що взагалі трапляється вкрай рідко. Одначе Bloomberg повідомляє, що в Росії розглядають ідею прив'язати рубль до золота (ЦБ потім спростував).

В цьому пості розглянемо, що не так із золотим стандартом, який, до слова, має популярність в ідеях правих шкіл (лібертаріанці). В цілому, прихильники ідеї золота як засобу платежу виходять з некоректного розуміння того, як працює фіатна система (кредитні гроші) - стаття на основі роботи Банку Англії.

Що таке золотий стандарт? Це грошова система, в якій товарні гроші є платіжним інструментом. Себто в обігу ходять золоті монети або банкноти, які можна обміняти в банку на золото.

Що ж не так із золотим стандартом (спрощена версія)? В умовах золотого стандарту економіку фактично підсаджували на потоки золота. Чим більше золота, тим більше банки можуть кредитувати свої фірми. Як наслідок, економіка зростає, але разом з тим зростає й інфляція. Класичним прикладом такого зростання є відкриття родовищ золота в Каліфорнії у середині ХІХ століття, що призвело до буму у США. Та пізніше потік золота зменшився й настав зворотній процес. Економіка почала зменшуватися, а ціни - падати (дефляція). Дефляція небезпечна тим, що ціни знижуються, а разом з ними втрачає обсяги й виробництво, що в результаті призводить до безробіття, падіння рівня життя тощо. Бен Бернанке у своїй відкритій лекції наводив приклад, коли у другій половині ХІХ століття потік золота зменшився, ціни впали, а у фермерів залишились борги, номіновані в золоті. Тобто виторг фермерів внаслідок падіння цін зменшився, а розмір боргів залишився докризовий, що призводило до дефолтів. Як наслідок, настала банківська криза, бо багато зайомщиків оголошували про банкрутство. Згодом економіка досягла дна, потік золота стабілізувався і цикл почався наново.

Ще одним фактором, звісно, ставала міжнародна торгівля. Золотом платили за імпорт та експорт і, як наслідок, коли в одній державі золота ставало «більше» і ціни відповідно зростали, її експорт ставав дорожчим (зростала оплата праці чи матеріали) і відповідно на нього знижувався попит. Позаяк в добу золотого стандарту сили центрального банку були обмежені, а курс був фіксований (наприклад, сьогодні ЦБ міг би послабити курс, щоб допомогти експортерам), то ніхто не міг підтримати експортерів.

Статистичні дані також не на боці золотого стандарту. Зокрема, коливання інфляції та дефляції в ту добу було як мінімум у два рази сильнішим, що ми бачимо на графіку (золото в період з 1880-1930, період фіату з 1972-...).

Ну і наостанок, у Бена Бернанке, голови ФРС, є відкрита лекція, де він пройшовся по цих проблемах ще детальніше. Сьогодні в академічній науці ніхто не говорить про золотий стандарт. Ба більше, лише фіатна система дозволяє економіці самій вирішувати, скільки кредитних ресурсів їй потрібно для функціонування. Центральний банк, своєю чергою, має всі важелі для згладжування шоків та криз, що ми і бачили у 2008 та 2020.

Чому ж тоді про золотий стандарт говорять? Радше за все, просто вирішили хайпанути на старій темі, яка в очах людей виглядатиме сильним кроком. Нобелівський лауреат Пол Кругман свого часу критикував республіканську партію США та деяких “експертів”, які топили за золотий стандарт.

Він пояснив це тим, що вигідно бути контрмейнстримщиком: «більшість людей, які відкидають мейнстримну економічну теорію, роблять це тому, що не розуміють її; і значне число цих людей не розуміють її, тому що їхня зарплата залежить від того, що вони її не розуміють». Відкрити / Коментувати

2022-04-27 20:48:31 Антикорупційні органи України. Олігархічні медіа. Незріле суспільство.

Стаття «Institutional Stickiness and the New Development Economics» від економістів Peter J. Boettke, Christopher J. Coyne, Peter T. Leeson розповідає про джерела виникнення інститутів та їх «класифікацію».

Що таке інститути? Формальні (закон) та неформальні (звичаї) правила “гри”, які формують дозволи та обмеження в суспільстві. Вони поділяються на політичні інститути, з них формалізовані: парламентаризм, політичні партії чи місцеве самоврядування тощо. Неформалізовані стосуються політичних рухів, зокрема, люди підтримують та поділяють набір цінностей. Економічні стосуються здебільшого формалізованої системи, як-то захист прав власності; до неформалізованої належать підприємницька етика, податкова свідомість тощо.

На фоні такого пояснення з'являється питання: а що є джерелом цих інститутів? Відповідь економісти надають у своїй статті - зокрема, вони поділяють інститути на дві великі групи: екзогенні (привезені ззовні, себто з інших держав) та ендогенні (створені всередині, наприклад, зі звичаїв).

Як приклад запозичених ззовні інститутів в Україні можна навести формалізовані антикорупційні органи. Економісти, своєю чергою, зазначають наступні про проблеми для таких інститутів:

Інститути, які нав'язуються екзогенно, не мають соціальної пам'яті; (…) ігноруючи цей факт, реформатори переоцінюють свою здатність сприяти зростанню і недооцінюють роль внутрішніх змін в забезпеченні процвітання.

Втім, у даному випадку не варто сприймати невдачу антикорупційних інститутів в Україні якимось духом чи “менталітетом”. Все набагато простіше - олігархічні медіа, протидія з боку еліт та непоінформованість громадян. Тому економісти зазначають, що інститути стають більш стійкими, коли сформовані зсередини, себто на ініціативі громадян. В нашому випадку антикорупційна реформа була впроваджена здебільшого згори, ледве не під диктат МВФ, що, до слова, є плюсом, бо наші бюрократи не хочуть бути контрольованими. Водночас, громадяни не знали суть і проблему самої реформи, а активісти в силу олігархізації медіа не змогли достукатися до суспільства.

До чого тут суспільство та корупція? Аджемоглу та Робінсон у книзі “Вузький коридор” умисно зробили акцент на своєрідне протистояння суспільства та держави. Фактично, громадянське суспільство є тим важелем, який змушує владу працювати ефективніше. В нашому випадку суспільство проігнорувало схематоз довкола обрання голів ДБР та САП. Одна з причин - се його непоінформованість через засилля олігархічного капіталу та “великого бізнесу” в медіа. Тобто наше суспільство не незріле, а непоінформоване і саме це стане головним викликом для нової України, яка народжується просто зараз.

Я наведу дуже простий приклад подачі олігархічними медіа антикорупціонерів: по-перше, схематоз з ДБР та САП здебільшого розповідали антикорупційні блогери: Бігус, Шабунін та ін. Олігархічні медіа, як правило, з'являються з ось такими коментарями:

Агенство УНИАН (рос. назва) про відставку голови НАБУ (цитата з телеграм-каналу): Сытник запомнился на посту директора НАБУ… а ничем он не запомнился. Скатертью дорога

Що в цій «новині»? Умисно принизили роль голови НАБУ, опустивши той факт, що він і не міг нічого зробити, бо агентство створили, а от права для повноцінного розслідування і доведення до суду справ корупціонерів - НІ.
Примітка: Навіщо в Україні стільки антикорупційних інститутів і яка їхня роль, можна прочитати у активіста Шабуніна. Головна ж ідея - розподіл повноважень між різними та незалежними структурами, що підвищує їхню ефективність.

Висновок. Для успішного заснування антикорупційних органів нам потрібно, щоб вони мали ендогенну підтримку, себто суспільства, відповідно виникає питання, як достукатись до суспільства, якщо медіа знаходиться під контролем олігархату чи локальних феодалів? Сподіваюся, після завершення війни ми дізнаємось відповідь. Відкрити / Коментувати

2022-04-23 13:31:05 Ніщєросія. Росіяни та бідність.

В цьому пості я посилатимусь на дані економістів Анґуса Медісона та Пауля Байроха. Вони відомі своїми розрахунками ВНП (прим.: валовий національний дохід) держав минулого - свої оцінки вони проводили окремо один від одного, тож фактично ми маємо два незалежних погляди.
Примітка: Їхні роботи мають високі рейтинги цитованості в академічних публікаціях, а на честь Медісона навіть створений проєкт, який дотепер займається оцінками економік держав минулого.

Парадокс російського суспільства в тому, що в ньому існує дві групи фанатиків: одні ностальгують за імперією Романових, а інші - за СРСР. На додаток, між ними існують дискусії на кшталт “де жилося краще”, хоча по своїй суті вони обирають між двома гнилими яблуками. Але є дещо спільне у цих двох сторін - я б назвав се скрепою - маніпулювання даними:

монархісти розповідають про книгу Едмона Тері «Економічне перетворення Росії», теза якої: “потужний розвиток імперії”. Правда, сам Тері був на зарплаті у царського уряду, про що я писав у статті про економіку Російської імперії, посилаючись на опубліковані таємні листи імперського агента впливу Рафаловича в газеті L’Humanité №7381 від 13 Mars 1924 року;
комуністи підійшли більш винахідливо: в одному з оновлень бази проєкту Медісона за 2018 рік вони знайшли хибу, яка завищувала ВВП на душу населення в СРСР, подавши се в стилі “какую страну потєрялі”. Однак у 2020 році вийшло чергове оновлення, де дані були скориговані, а помилки визнані. Проте, звісно, комуністи про це не згадали.

Імперія Романових. Я б назвав цю версію Росії “вічна відсталість”. Щоб це перевірити, звернімося до оцінок від проекту Медісона та Байроха. Я даю посилання на Вікі, де зібрали обидві оцінки, зручно розміщені у табличках. Так от, згідно з Медісоном імперія Романових за ВНП на душу населення була останньою в Європі у 1700 та 1870 році, а в 1913 зуміла обійти аж Португалію ставши передостанньою. Оцінки Пола Байроха також не порадують прихильників царизму, бо вони показують, що у 1830 році вона також була остання, а в 1913 обійшла такі “потужні” країни, як Греція, Болгарія та Португалія. Зазначу: попри те, що економісти заявляли, що їхні оцінки ВНП приблизні, але якщо згадати літак Сікорського (про якого в мене є крута стаття й навіть арт) - він мав виключно іноземні комплектуючі:
Мотор (Powerplant): Argus Motoren – Німеччина, або Salmson 2M7 – Франція (на деяких моделях стояв двигун Русобалта, імперської розробки). Зброя: Maxim guns, Lewis guns, Madsen guns – Британія або США.

І це я ще не згадую про умови, в яких жили підданці імперії. Нагадаю, що в імперії існував свого роду дикий капіталізм, коли держава взагалі ігнорувала стандарти праці, через що рівень смертності робітників та умови їхньої праці був нестерпний.

СРСР. “Красива історія”, що це була “друга економіка” світу, розбивається об структуру економіки нового образу Росії. Зокрема, доля оборонного сектора була колосальна - фактично вся економіка працювала на оборонку, а сектора послуг взагалі не існувало. Тому зіставляти мілітаристський СРСР та країни Заходу не просто некоректно, а абсурдно, бо совок був радше військовим табором, ніж державою для громадян. З усім тим, за оцінками Медісона ВВП на душу в СРСР у 1989 році поступався навіть Португалії. Так, якщо брати в розрахунок ще й Радянську зону окупації, а саме Польщу, Чехію та ін., то совок був навіть не передостанній, проте навряд це є втішним результатом. Ще й надто, в Португалії у 1989 році можна було придбати туалетний папір та банани, а в СРСР - ні.

Висновок. Росія завжди жила в бідності, її успіхи у війнах пояснювалась не технологічною перевагою чи крутою стратегією, а простою сексистською цитатою “баби ще нарожают”. Росія є свого роду феноменом для Європи, бо за сотні років її становище на економічній карті не змінилося. Як у 1913 році експортували сировину та імпортувала технології, так само продовжили се робити й у 2022. Але світ змінюється і всьому настає кінець. Відкрити / Коментувати

2022-04-22 13:32:55 Експорт російської нафти зріс у квітні.

WSJ наводить такі дані:
за інфо TankerTrackers, експорт нафти з російських портів до країн ЄС, у квітні зріс у середньому до 1,6 млн барелів на день з 1.3 млн. у березні.
за інфо від Kpler (інший постальник даних про перевезення), ріст з 1 млн. барелів у берзні до 1,3 мільйона на день у квітні.
Примітка: В статті також вказано, що постачання нафти відбувається за сірими схемами, коли важко відслідкувати походження сировини.

Джерело: The Wall Street Journal Відкрити / Коментувати